– Людо, ну ти чого, – казав Петро дружині. – Ну, застала ти мене з іншою жінкою. І що? Могла б і пробачити. – Ага, зараз! – заперечила Люда. – Ну знайшов я у шафі якісь твої гроші і витратив їх. – Якісь?! – вигукнула Люда. – Триста тисяч! – Людо, ну ти сама винна, – сказав Петро. – Навіщо ховала їх від мене? От якби я знав, що ти їх збираєш, то не витратив би. Люда не вірила своїм вухам

-Якби я знала, що ти такий, я ніколи б за тебе заміж не вийшла, – сказала Люда. – Куди я дивилася? Де були мої очі? Чому мовчала моя інтуїція? Чому моя мама, яка постійно застерігала мене від інших чоловіків, про тебе ні слова не сказала? Чому?

-Чому, чому, чому, – передражнив дружину Петро. – Як багато запитань. А відповідь на всі ці запитання одна.

-Цікаво, яка? – запитала Люда.

-А така, що ти весь час любила мене і любиш досі, – відповів Петро. – Бо я світло у твоєму вікні. Тому що ти не хочеш, щоб такий скарб, як я, дістався іншим. Адже ти чудово знаєш, що окрім тебе на мене претендували дві твої подруги. Ліза і Катя.

-Може, колись я й любила тебе, – погодилася Люда. – Може, колись і ревнувала до подруг. Але де та Ліза? І де та Катя? Все це у далекому, далекому минулому.

-Ой, ой, ой. То вже й у минулому?

-Так, у минулому, – відповіла Люда. – Тому що і Ліза, і Катя вже давно одружені, і мають дітей. А про тебе вони давно забули. А я й досі живу з тобою. Але тепер, коли ти розкрив свою сутність, показав, хто ти є насправді… Моєї любові до тебе більше нема.

-Що за дурниця! – сказав Петро. – Дізналася вона щойно. Ти завжди знала, яким я є. Я ніколи не приховував від тебе, що я лінивий і непрактичний. Що вірність для мене – це слово, яке нічого не означає.

-Так! Уяви собі! Не знала, – сказала Люда.

-Хочеш сказати, що ти не знала, що я лінивий?

-Не знала.

-Що я дивлюсь на інших жінок, теж не знала?

-Не знала, – повторила Люда.

-Ну, що за нісенітницю ти городиш, Людо. Так не можна. Дитячий садок якийсь, чесне слово.

-Ну добре. Нехай буде по-твоєму, – сказала Люда. – Очі закривала. Не хотіла помічати. Але я була впевнена, що ти візьмешся за розум, станеш заробляти нормально, будеш зразковим чоловіком і батьком. А який ти чоловік? І який ти батько? Одна назва. Ні-ні! Тільки проживши з тобою стільки часу, я зрозуміла, хто насправді. Ти – невдаха, чкий буде все життя жити за рахунок жінок.

-Ну чому ж невдаха? – сказав Петро. – Ось уже скільки часу я живу з тобою і мені добре. Ти заробляєш, готуєш, прибираєш, вирішуєш усі наші побутові проблеми. І як у тебе язик повертається називати мене після цього невдахою. Я – дуже щаслива людина! Я успішна людина!

-Ти – погана людина, Петре, – сказала Люда. – Ти навіть не усвідомлюєш, наскільки ти… І все, що ти кажеш, це дуже погано. Чому я стільки років це терпіла? Чого я чекала?

-Та припини ти, Людо, цю комедію, – сказав Петро. – Чому, та чому. Ну що справді сталося? Так, ти застала мене з іншою. І що? Могла б зрозуміти… Пробачити…

-Якби ж то! – палко заперечила Люда.

-Так, так, – погодився Петро. ​​- Я знайшов у шафі якісь твої відкладені гроші і витратив їх.

-Якісь?! – вигукнула Люда. – Триста тисяч! Ти називаєш якимись грошима?!

-І між іншим, Людо, ти сама винна, – сказав Петро. — Чому ти приховувала від мене, що в тебе є такі гроші? От якби я знав, що ти збираєш, я б їх не витратив.

Люда не вірила своїм вухам.

-Ти витратив їх на цю жінку, з якою я тебе… Як ти міг, Петре. Як ти… Я спеціально відклала ці гроші, щоб ми всі разом поїхали у подорож, а ти…

-Ну, гаразд, гаразд, – сказав Петро. – Згоден. Був неправий. Ну, покарай мене.

-Покарати? – не зрозуміла Люда. – Як?

-Давай зробимо так. Ти назбираєш ще й… У подорож поїдеш тільки ти і наші діти, а я за це залишуся вдома.

-Назбираю? – вигукнула Люда. – З твоєю зарплатою назбираєш, аякже…

-Так! – палко заперечив Петро. – Я мало заробляю! І що? Так, у мене все життя була маленька зарплата. Так, я за двадцять п’ять років роботи на тому самому місці не зробив кар’єри. Так! Але я, Людо, щоб ти знала, чесна людина. І можу сміливо дивитися в очі людям. А крім того, навіщо мені багато заробляти, якщо багато заробляєш ти? От якби ти мало заробляла, тоді я, звичайно…

-Що ти мелеш, – сказала Люда. – Багато б він заробляв. З чого? З якого переляку ти почав би багато заробляти?

-З такого переляку й став би, – спокійно відповів Петро. – Потреба змусила б.

-Усе! – сказала Люда. – З мене досить. Я з тобою розлучаюся.

-Ой! Налякала! – сказав Петро. – Дивіться на неї! Розлучається вона. Так будь ласка. Розлучайся. Мені ж краще. Діти вже дорослі, аліменти не треба платити. Квартира ця куплена у шлюбі. Давай-давай, Людмило. Розлучайся. Але тільки перш, ніж ти підеш подавати заяву, подумай ось над чим: чому ж ти, Людо, так довго не йшла від мене?

Люда хотіла відповісти, але… якось раптом заспокоїлася і з цікавістю подивилася на чоловіка.

-Згадала! – радісно сказала Люда. – Я все згадала.

-Згадала що? – Петро навіть розгубився від такої заяви дружини та різкої зміни її настрою.

-Я згадала, Петре, чому досі не йшла від тебе, – сказала Люда, і їй стало так весело, так весело, що вона розсміялася.

Вона сміялася без зупинки хвилин десять. Вона сміялася і сльози сміху текли по її обличчю.

-Ой, мамо моя, зараз не витримаю, – крізь сміх казала Люда. – Ой, тримайте мене, а я більше не можу, і зараз…

Петро навіть подумав, що їй зараз стане погано, і хотів вживати заходів, але Люда сама заспокоїлася і, витираючи сльози серветкою, радісно подивилася на чоловіка.

-Я згадала, – сказала вона. – І це виявилося так смішно, що…

-Я хочу знати, що ти згадала, – сказав Петро.

-Ні, і не проси, – намагаючись приховати посмішку, сказала Люда. – Тобі краще не знати, Петре, повір. Для твого ж добра.

-Людо, я вимагаю, – сказав Петро. ​​- Щоб ти сказала мені правду.

-І не проси, – сказала Люда. – Повір. Тобі краще не знати. Боюся, що якщо ти дізнаєшся… Ти не витримаєш… Ми обоє не витримаємо і…

Люда знову почала сміятися.

-Людо, припини цей безглуздий сміх і розкажи мені все, – вимагав Петро.

-Ні!

-Якщо ти не скажеш, Людо, я не знаю, що я зараз зроблю! – вигукнув Петро. – Я встану й піду, Людо.

-От і йди. Але я не скажу тобі.

-Ну, хочеш, я навколішки перед тобою встану, Людо, – сказав Петро і став на коліна. – Тільки скажи.

-Ну, гаразд, гаразд, Петю, – сказала вона. – Що ж ти одразу так? Я скажу. Тільки ти піднімися.

Петро зробив серйозне обличчя, встав, обтрусив штани.

-Я слухаю, – сказав він.

-Це стосується наших дітей, Петю, – сказала Люда. – А точніше… Моїх дітей.

-Що це означає, Людо? – спитав Петро. – Чому ти кажеш… Твоїх дітей?

-Ну… ось… бо так воно і є, Петю, – сказала Люда.

-Я правильно тебе зрозумів? – спитав Петро. – Ти хочеш сказати, що діти…

-Так, – поспішила сказати Люда. – Ти все правильно зрозумів.

-Що, всі троє?

Люда заперечливо покрутила головою.

-Не всі? – спитав Петро.

-Всі, – відповіла Люда. – Але ж не троє.

-Як не троє? – спитав Петро. – А скільки їх?

-Четверо, – сказала Люда.

-А четвертий звідки?

-Четвертого чекаю, – сказала Люда. – Він з’явиться через шість місяців.

-Так от чого ти боялася, коли сміялася, – здогадався Петро.

-Ага, – сказала Люда. – Уявляєш, якби таке сталося від сміху.

-На третьому місяці?

-Ну, от і я, коли про це подумала, мені ще смішніше стало, – сказала Люда.

-Людо! – вигукнув Петро. – Я сказав би, хто ти є після всього цього… так… слів таких немає, щоб висловити все моє обурення, Людо! Я просто не знаходжу слів. Виходить, що всі ці роки ти обманювала мене?

-Ти маєш на увазі всі ці роки, поки я тебе годувала, прала твої речі, прибирала за тобою, готувала тобі, витрачала на тебе свої гроші та терпіла твої витівки? Ти це маєш на увазі? – спитала Люда. – Чи ти маєш на увазі той час, коли ти взяв мої гроші і витратив їх на кого? Ти цей час маєш на увазі?

-Так, Людо, я маю на увазі саме весь цей час! – впевнено сказав Петро.

-Так, Петре, весь цей час я тебе обманювала! – впевнено сказала Люда. – Ти спитаєш, навіщо я це робила? Чому раніше не розлучалася з тобою? Може, чогось чекала, а може… Розумієш, Петре, я все життя думала тільки про дітей. Я б, може, й про тебе, Петре, думала б, але… Ти нічого цього не зробив.

Петро слухав дружину і згадував, як весело та безтурботно жив усі ці роки.

-І зараз, – продовжувала Люда. – Я згадую, що періодично збиралася з тобою розлучатися, але… З’являлася дитина, і мені ставало не до цього. Диво, що я зараз про це говорю. От не візьми ти ці гроші і не застань я тебе з іншою, так, мабуть, усе залишалося б, як і раніше.

-Ну, ти хоч почуваєшся винною? – спитав Петро.

-Я розумію, що винна перед тобою, – відповіла Люда. – Але я думаю: «Чому я стала такою?»

-І чому?

-Це ти своїм способом життя і перетворив мене на таку, – впевнено відповіла Люда.

-На твою думку, я винен?

-На мою думку, ми обоє винні, – відповіла Люда. – І обоє отримали все, що заслужили.

-Ми розлучаємося! – сказав Петро.

-Згодна, – сказала Люда. – Але тільки після того, як я народжу четверту дитину.

Люда знову стала мамою в належний термін. Через місяць після цього вона розлучилася з Петром.

Петро тепер через суд намагається домогтися права не сплачувати аліменти. Але в нього нічого не виходить.

Виявляється, це не так просто зробити.

А з огляду на непрактичність Петра та його лінь, він навряд чи цього доб’ється…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.