Олена повернулася додому аж за північ. Її чоловік Євген стояв біля вікна і бачив, як вона приїхала на машині. Чоловік відкрив їй двері і застиг… Коли він увімкнув світло в коридорі, у вухах дружини блиснули дорогі сережки. – Олено, що це таке? – Євген не вірив, що це відбувається насправді

Олена проплакала весь день, у своїй порожній двокімнатній квартирі. Сьогодні вони подали заяву на розлучення.

На примирення їм дали місяць. Чоловік зібрав свої речі і пішов…

Хто винен? Так, як це найчастіше буває, обоє. Сім років уже прожили Євген з Оленою. Яке було кохання! Женя працював на заводі, вона медсестрою. Батьки допомогли купити квартиру…

Одне тільки не виходило тоді – дитини не було. Тільки через два роки Олена завагітніла. Скільки радощів було!

І ось з’явився маленький Давид. Його так і назвали, бо це ім’я означає коханий, довгоочікуваний. Здавалося, щастя остаточно оселилося у їхньому домі.

Але Євген так і залишався на посаді майстра.

Заробіток – не дуже. Грошей не вистачало все більше. Постійно позичали у батьків.

Олена ставала все більш дратівливою і дратівливою. Вимагала, щоб чоловік змінив роботу, але продовжував працювати на заводі. Жили від зарплати до зарплати. Сварки в сім’ї стали кожного дня. Синові було вже п’ять років.

А потім сталося те, що остаточно закінчило їхнє сімейне життя.

Виповнилося десять років шкільному випуску Олени. Хтось організував зустріч однокласників. І вона відпросилась у чоловіка.

-Як же змінилися однокласники? – думала Олена. – Стали дорослими солідними.

-Оленко, ти така ж струнка і гарна!

Обійми і поцілунки. Підійшли однокласниці – знову обійми.

Усі вони стали солідними дамами. Всі з дорогими прикрасами. А вона зі своїми дешевими сережками і тонкою весільною обручкою, відчувала себе попелюшкою. Дуже скромне вбрання доповнювало це порівняння.

Все це відчувалося у погляді колишніх подруг, які добряче розповніли за ці десять років. До того ж, тих дратувала підвищена увага однокласників до цієї Оленки. І деякі подружки, не втрачали нагоди про це вголос нагадати.

А потім… Потім з’явився Петро. Під’їхав шикарним автомобілем з особистим водієм. Зайшов у зал, весь такий сяючий.

Всі однокласники на добру хвилину затихли. Але той раптом на очах у всіх знову перетворився на того самого хлопця-однокласника. Щасливий, він дружньо вітався з однокласниками, обіймав однокласниць.

Потім узяв Олену на руки і закружляв, захоплено вигукнувши:

-Принцеса, ти така ж струнка і гарна!

-Ага, такі сережки тільки принцеси й носять! – пролунали слова однієї з подруг.

Петро, здавалося, не надав цьому значення. Покружлявши, він поставив Олену на підлогу.

Коли всі розсаджувалися за стіл, Петро відійшов убік і зателефонував. Місце поряд з Оленою було вже зайняте. Він спокійно сів з краю і зрідка поглядав на Олену.

Приблизно через годину зайшов його водій і щось передав йому.

Коли всі вийшли з-за столу, настрій у всіх був чудовий.

Петро підійшов до Олени. Злегка схилив голову:

-Принцесо, прийми цей мій скромний подарунок, – і він дістав гарну коробочку.

Олена розгубилася. А він, ніжно торкаючись пальцями обличчя, зняв її сережки і вдягнув інші.

Все це відбувалося у повній тиші. Коли він зробив усе це і став поруч, зі збентеженою жінкою, до однокласників мимоволі прийшла думка:

-І справді, зоряна пара!

Повернулась Олена додому аж за північ. Ні, вона не зрадила чоловікові. Щоправда, цілувалася із Петром, та це був тільки швидкоплинний потяг. Але…

Євген стояв біля вікна і бачив, як на машині приїхала додому його дружина. Вона ще мала шанс пояснити все чоловікові.

Євген відкрив їй двері і застиг… Коли він увімкнув світло в коридорі, у вухах дружини блиснули дорогі сережки…
-Олено, що це таке? – Євген не вірив, що це відбувається насправді.

Далі була сварка. Докори у зраді… Порівняння чоловіка з багатим однокласником… Заява про розлучення…

Пролунав дзвінок домофона:

-Олено, це ми, – пролунав голос матері.

Син увесь цей тиждень був у бабусі. Але завтра понеділок і розпочнеться інше життя. Вона на роботу, син – у садок.

-Мамо! – радісно закричав маленький Давид, увійшовши до квартири. – Ми з дідусем на рибалку ходили. Я теж дві риби впіймав. Принесли додому, а їх кіт з’їв.

-Олено, я, мабуть, одразу піду! Завтра на роботу, а ще вдома порядок навести треба.

-Може зробити чаю?

-Ні, доню, піду! – і бабуся вийшла.

Олена посадила сина за стіл. А той продовжував розповідати про свої пригоди.

Знову пролунав дзвінок домофона.

-Тато!!! – пролунав радісний крик дитини.

І він побіг у коридор. Олена заплакала. А син уже щось говорив у слухавку. Коли вона підійшла, він розгублено похитав головою.

-Це не тато…

Вона обійняла сина і заплакала.

-Мамо, ти чому плачеш? – син погладив її по волоссю.

-Ні, синку… це я так…, – витерла сльози Олена. – Ходімо їсти!

-Я у бабусі їв. А коли тато прийде.

-Синку, тато від нас пішов.

-Тато пішов? Куди?

-Ну… Він… Він ще прийде… Йди пограйся…

-Мамо, я ноутбук увімкну?

-Звичайно, звичайно, – мати заметушилася, радіючи, що розмова перейшла в інше русло. – Ти вже великий, скоро буде п’ять років.

Вона вже встигла зварити кашу, коли пролунав голос сина:

-Мама!

-Що, синку? – одразу ж підбігла Олена.

-У мене гра не завантажується …

-Давай. Я спробую!

Олена довго намагалася налаштувати гру. Зазвичай це робив чоловік.

-Мамо, ти неправильно робиш.

-Зараз, зараз…

-Мамо, давай татові зателефонуємо!

-Ой, синку, не знаю, – невпевнено промовила жінка.

-Мамо, давай! – син встав з-за столу. – Де твій телефон?

Не встигла Олена схаменутися, як у руках сина опинився її телефон. Давид натиснув на виклик, довго чекав. Але відповіді не було.

-Нема тата, – розгублено промовив хлопчик. – Він зовсім пішов?

-Мабуть, йому ніколи, ось він і не відповідає.

-Мамо, чому він не відповідає? Скоро темно буде, а його нема.

-Синку, ти вже великий, – вона обійняла дитину. – Ти маєш зрозуміти, що сьогодні тато не прийде.

-Завтра прийде?

-І завтра не прийде.

-Мамо, як це не прийде? – не зрозумів малюк. – Він же мій тато?

-Ну, не знаю я, синку, – сльози знову зʼявилися на її очах.

-Мамо, не плач!

До Олени тільки зараз дійшло, що ці питання будуть нескінченні. Вона просто не зможе пояснити дитині, чому тато не прийде.

Звичайно, батько прийде до нього, вона не сумнівалася в цьому, але не назавжди. Після цього у сина виникне ще більше запитань. Як важко це чути, а ще важче відповідати на них.

Олена розуміла, що в розлученні винні вони з чоловіком обоє. Але ще більше винні в тому, що коли затіяли це розлучення, то зовсім не думали про сина. А йому незабаром п’ять, і він усе розуміє. Нехай по-своєму, але розуміє.

Вона нагодувала свого Давида. Уклала спати. Ось тільки сама заснути ніяк не могла:

-Мені лише двадцять сім. Як жити? Одній виховувати сина? Коли він виростить, мені буде далеко за сорок. Так він ще має вирости. А в мене навіть грошей до зарплати немає. І так буде щомісяця. Ой, Євгене, що ми з тобою наробили?! – вона уткнулася в подушку і заплакала.

Наступного дня після роботи Олена зайшла в ювелірний магазин. Вона сподівалася виручити за ті сережки хоч якісь гроші.

-Можна продати вам ці сережки? – несміливо запитала вона, простягаючи коробочку.

Чоловік, який сидів за скляною перегородкою, довго розглядав їх. Потім уважно подивився на сумне обличчя жінки:

-Мабуть, шкода розлучатися з цією прикрасою?

Олена мовчала, згадуючи, скільки всього поганого принесли ці прикраси у її життя.

-Добре. Я дам вам за них двадцять тисяч гривень. Згодні?

-Так! – кивнула розгублена жінка.

Вона розраховувала на дві тисячі…

Минув тиждень, місяць, другий, третій… На вихідні Євген брав сина і відвозив до своїх батьків, де тепер сам жив.

Звичайно, там маленький Давид забував про всі свої прикрощі. Але коли батько привозив його назад до мами, йому доводилося відповідати на складні питання сина. Ось і зараз, коли залишалося останні два дні до розлучення і, коли ще можна все виправити.

Вони зайшли у квартиру. Назустріч вийшла Олена:

-Привіт! – Женя кивнув головою.

Та у відповідь теж кивнула і простягла руки до сина. Хлопчик взявся за мамину руку, не відпускаючи і батьківську, і запитав у обох:

-Тату, мамо, ви мене любите? Я хочу, що ми всі були разом.

Батьки застигли. А маленький син дивився на них знизу вгору очима, сповненими надій. І тут пролунав голосний голос чоловіка:

-Оленко, що ми з тобою робимо???

Жінка заплакала. Він обняв її погладив по волоссю:

-Олено, давай почнемо все з початку! Мене начальником відділу поставили. Зарплата на пару тисяч більше буде…

-А я ті сережки в продала, – крізь сльози промовила дружина. – У мене зовсім не було грошей. Євгене, тоді, на зустрічі однокласників… Я не знаю, що зі мною сталося… Але я тобі не зраджувала.

-Я вірю тобі, Олено! І ти мене вибач за все, кохана!

-Проходьте, чоловіки мої рідні! – усміхнулася Олена, витираючи сльози. – Що ми в коридорі стоїмо?

-Тату, ти більше не підеш? – радісно запитав син.

-Не піду!

-Ніколи ніколи?

-Ніколи.

Євген з Оленою дивилися на щасливе обличчя сина. Адже ще трохи, і вони могли б зробити його нещасним.

Перш ніж зробити нерозумний крок, подумайте про своїх дітей!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.