Юлія складала речі у валізу. Вона їхала на відпочинок в Одесу. На морі вона не була давно. Санаторій виявився чудовим. Цілий день Юлія проходила різні процедури, гуляла, дихала морським повітрям. Одного ранку жінка прийшла на пляж і побачила, що якийсь чоловік зайняв її шезлонг. – Я перепрошую, — підійшла вона до нього. — Але це моє місце. Чоловік посміхнувся і не зрушив з місця

-Мамо, ну яка ж ти в нас красуня! – сказали хором двійнята Аня й Таня, допомагаючи жінці зробити вибір у магазині. – Ця блакитна сукня неначе створена, щоб підкреслити дивовижний колір твоїх очей! Усі чоловіки в санаторії будуть твоїми!

Юлія Петрівна засміялася:

-Ой, скажете теж… Ну які вже чоловіки в моєму віці, — відмахнулася жінка, а в самої заблищали очі і заграли ямочки на щоках.

-Це який такий вік, ану скажи? — засміялася Аня.

-Он нашій сусідці так само, як тобі, 55, і вона нещодавно вийшла заміж, — сказала Таня. — Молодець, захоплююся такими жінками!

Юлія Петрівна ще раз прискіпливо глянула на себе в дзеркало. А вона й справді ще нічого — дочки мають рацію. Для свого віку жінка виглядала дуже добре: доглянута, з непоганою фігурою, світлим волоссям, привабливою посмішкою й цими блакитними очима, що не одного чоловіка в її молодості закохали.

Звісно, всі ці романи залишилися в далекому минулому: останній чоловік, якого Юлія Петрівна підпустила до себе після розлучення, був аж 15 років тому.

А після нього їй якось і не хотілося вже нікого, та й не траплялися гідні кандидати. Жінка звикла жити сама, насолоджувалася кожним днем у тиші та спокої, коли не треба було бігти з роботи й готувати вечерю чоловікові, а можна було неквапливо зайти з подругою в кав’ярню та душевно провести час.

Будучи заміжньою за батьком своїх двійнят, Юлія Петрівна такого собі дозволити не могла. Усе кудись бігла, прала, готувала, вчила уроки з дочками та ще й працювала. Ні, досить, більше вона такої біганини не хоче. Тепер настав час для себе. Тим паче, доньки давно вже виросли й повиходили заміж, а онуків їй ще не подарували, то ж зараз саме час насолоджуватися життям.
-Сукня — те що треба. Беру! — врешті-решт визначилася вона з вибором.

Наближався день від’їзду Юлії Петрівни до санаторію в Одесі, тож жінка цілий день складала речі у валізу та хвилювалася, хоч би нічого не забути.

На відпочинку вона не була вже, мабуть, років п’ять, тож заслужила цю відпустку на всі сто відсотків.

Санаторій виявився чудовим, навіть краще, ніж вона собі уявляла. Цілий день Юлія Петрівна проходила різні оздоровчі процедури, багато гуляла, дихала свіжим морським повітрям і засмагала. Перед поїздкою вона купила собі розкішного солом’яного капелюха, у якому виглядала ще більш чарівною, а нова блакитна сукня на фоні морських пейзажів і взагалі була дуже доречною.

Іноді Юлія Петрівна знайомилася й спілкувалася з якимись людьми, які також відпочивали в цьому санаторії, але загалом самотньою вона не почувалася і насолоджувалася відпочинком навіть без компанії.

Одного ранку жінка прийшла на пляж і побачила, що якийсь чоловік зайняв її шезлонг, хоча вона залишила на ньому рушник.

-Я перепрошую, — підійшла вона до нього й трохи приспустила окуляри. — Але ви зайняли моє місце.

Чоловік, приблизно її віку або трохи старший, відволікся від читання книги й відповів:

-Не може бути — я тут знаходжуся з самого ранку, коли ще нікого на пляжі не було. Це моє місце. — Він посміхнувся.

-Дивно… Де ж тоді мій рушник… — Юлія Петрівна почала розсіяно озиратися навкруги.

-Але такій чарівній жінці просто не можна залишатися в гордій самотності, та ще й без шезлонга, — незнайомець знову посміхнувся. — Зараз я знайду для вас інший шезлонг, якщо ви погодитеся сісти поруч зі мною.

-Хм, ну добре! — кокетливо відповіла жінка.

Вона вважала, що вже давно розучилася фліртувати, а виявилося, що зовсім ні.

-А ви відплатіть мені тією ж монетою. — Все з тією ж чарівною посмішкою продовжував він.

-Добре! Якщо знайдете мій рушник, сяду поряд з вами. — Юлія Петрівна кокетувала, неначе дівчина, і сама з себе дивувалася. Це було на неї не схожим.

Виявилося, що Роман Борисович був на п’ять років старший за неї. У цей санаторій він приїхав лише на один день, і треба ж було такому статися, що встиг познайомитеся з Юлею Петрівною.

Сам чоловік був корінним одеситом, а до санаторію його запросив найкращий друг, власник цього комплексу. Роман Борисович був вдівцем і мав дорослого сина, який жив за кордоном.

Цілий день нові знайомі провели разом. Жінка не очікувала, що після стількох років їй знову зможе сподобатися чоловік, а він також давно вже був самотнім, тому що після втрати дружини більше ні до кого не хотів прив’язуватися.

Після повернення з відпустки Юлія Петрівна просто сяяла. Це помітили всі оточуючі:

-Юліє Петрівно, ви, мабуть, дійсно чудово відпочили — аж очі сяють! — говорили колеги, а вона тільки загадково посміхалася.

У неї з Романом Борисовичем почався справжній курортний роман на відстані: він дзвонив їй і писав повідомленнями, обоє почувалися, неначе школярі.

Через місяць чоловік освідчився. Юлії Петрівні так хотілося сказати “так”, але страшно було розпочинати все спочатку в такому віці, та ще й в іншому місті.

-Мамо, їдь, навіть не роздумуй! — радила Аня.

-Ти ж зажди мріяла жити біля моря! Не бійся! — підбадьорювала Таня.

Врешті-решт Юлія Петрівна погодилася й переїхала до свого Романа Борисовича в Одесу.

-Знаєш, Юлю, я й досі не можу повірити, що моє життя так круто перевернулося. — Говорив чоловік, обіймаючи її на набережній.

-Усе думаю, якби не приїхав тоді за запрошенням друга, ніколи б тебе не зустрів. А я ж не збирався їхати!

-Мабуть, це доля, — посміхнулася жінка й пригорнулася до нього ще сильніше.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.