Після того, як не стало чоловіка Олена Михайлівна перестала святкувати дні народження. Справа в тому, що колись її коханий чоловік зробив їй пропозицію саме в такий день при гостях. І ця знаменна подія була нерозривно пов’язана з образом Андрія Володимировича, який рано пішов.
І хоча дні народження тепер не відзначалися, все ж таки жінка чекала відвідин своїх дочок Валентини та Віри. Особливої дружби між сестрами не було. Коли батьки, зважившись на другу дитину відразу ж після народження першої, сподівалися, що така незначна різниця у віці дітей зробить їх кращими друзями, вони краще розумітимуть один одного. Але, на жаль, такого не сталося.
Дівчатка чомусь із самого раннього дитинства почали змагатися і переконувати батьків у своїй унікальності. Часто справа доходила до сварок. Олену Михайлівну це дуже засмучувало, але вона намагалася втішити себе тим, що подорослішавши, дівчата навчаться любити та поважати один одного.
Але й зараз на порозі тридцятиліття Валя та Віра ніяк не могли змиритися з існуванням один одного. Вони бачили лише недоліки один в одному і при будь-якій нагоді відкривали матері очі на них. А зараз, після того, як не стало батька, їхнє суперництво набуло просто гіпер форм.
І сьогодні, у свій день народження Олена Михайлівна, чекаючи на вечерю дочок, потай сподівалася, що вони не сваритимуться і сперечатимуться, а спробують зрозуміти один одного і не намагатимуться щось довести матері. Вона любила їх обох.
Першою, як завжди, прийшла Валя, вона принесла величезну коробку дорогих цукерок, ігристе та улюблений торт матері з дорогої французької кондитерської.
-Ну, навіщо вся ця розкіш? Навіщо гроші витратила. У Тебе і так завжди проблеми з фінансами.
-Ну, мамо, а для чого гроші, якщо їх не витрачати? Нехай у мене є деякі проблеми, згодом я їх всі вирішу. Зате зараз ми можемо побалувати себе та коханих людей.
-Звичайно, мені дуже приємно, що ти пам’ятаєш, який торт і які цукерки я завжди любила. Тим більше, що їх мені завжди тато привозив на всі свята. Але я переживаю за тебе. У тебе зарплата маленька, мабуть, грошей не вистачає.
-Мамо, постався до життя легше. Я не хочу сьогодні взагалі говорити про гроші!
Тут пролунав дзвінок, і в дверях з’явилася Віра. Вона принесла матері коробку сухого печива та великий пакет соку.
-О, ну ти точно не розоришся на подарунки, – єхидно зауважила Валя, – дуже багато і щедро!
-У маминому віці вже не варто їсти жирне та солодке, та й взагалі жінкам не слід захоплюватися їжею! – відповіла Віра, – а ти, звичайно, почула і купила цей жахливий торт з кремом і шоколадом.
-Так, купила, один раз на рік на мамине день народження можна купити і торт. Я і тобі шматочок покладу. Вірніше, мама, звичайно, і тебе пригостить цим смачним тортиком, щоб ти зрозуміла, що життя може бути прекрасним і дивовижним, а не сухим і нудним!
-Дівчатка, не сваріться! – Олена Михайлівна спробувала втихомирити сестер, – давайте за стіл, дуже хочеться їсти і чаю попити з вашими подарунками
-Так вже, щедрий подарунок – сухе печиво!
-Це гарне французьке сухе печиво, яке мамі дуже подобається.
-Звичайно, дороге … Напевно, дорожче двадцяти гривень. Тобі все, що дорожче двадцяти гривень вже дорого. Ти ж відома скнара!
Олена Михайлівна лише зітхнула. Знову її дочки при зустрічі почали сваритися та сперечатися, намагатися образити один одного. Видно, спокійного вечора не вийде.
Коли всі віддали належне салатам і гарячому і почали пити чай з тортом і цукерками, Віра сказала з посмішкою:
-Цікаво, Валю, скільки ти грошей витратила на ці подарунки?
-Не твоя справа! Ти стільки в житті не витратиш, бо ти жадібна. А якщо раптом тобі доведеться витратити такі гроші, то я не знаю, що станеться.
Віра звернулася до матері:
-Мамо, а ти знаєш, що у Валі купа кредитів …
-Як?! – Вигукнула Олена Михайлівна, – Валю, це правда.
-Ой, мамо, зовсім не купа, а лише два.
-Так, а ще купа мікропозик. Вона одні бере, частину закриває, інше витрачає і знову бере, вже, мабуть, заплуталася, кому і скільки винна. А в банк вона вже заборгувала. Я ж сама працюю в банківській системі, і ми маємо списки боржників і ненадійних кредиторів, і там моя сестра фігурує.
-Ну і що, – роздратовано відповіла Валентина, – я беру і закриваю, потім знову беру. Ну не виходить мені жити на цю маленьку зарплату. Начальник все обіцяє додати, та, видно, обіцяного три роки чекають. Ціни зростають,…
-Ага, ціни зростають. Потрібно жити за коштами! Я ось нікому не винна.
-Звичайно, не винна, ти ж переживаєш копійку зайву витратити …
-А ти зате гроші кидаєш праворуч і ліворуч! Навіщо стільки одягу купуєш?
-Зате ти в тому самому ходиш роками. А я жінка і хочу бути гарною.
-Натомість у мене і заощадження є.
-Зате у тебе чоловіка немає, і ніколи не було.
-Може й не буде, тільки й у тебе чоловіка немає. Вони як подивляться, скільки ти витрачаєш, так і тікають від тебе. І зате я на старості років жебрачити не буду. Житиму як звикла.
-А Як ти звикла? Суху скоринку їсти тричі на день. Заощаджувати на всьому, хоч у тебе зарплата пристойна. Попросила раз у борг, то вона мене виставила! – звернулася Валентина до матері, – а я б їй віддала…
-Та з чого б ти віддала? Сама кажеш, що грошей не вистачає! А якби й віддала, то років через десять, а за ці роки мені скільки відсотків набіжить на депозит.
-От, мамо, ти весь час кажеш, що ми маємо дружити? А як з нею дружити, коли вона тільки про гроші думає. Вона все міряє на гроші. І дітей не народить, бо на них гроші витрачати треба!
-А ти чому не народиш? Бо в тебе грошей нема, і чоловіки кидають, як побачать, як ти живеш.
Щоками Олени Михайлівни котилися великі сльози, на душі було погано, вона мріяла про щасливу родину, про онуків, а залишилася біля розбитого корита. Її коханого чоловіка не стало, не доживши до п’ятдесяти років, а дочки живуть як кішка з собакою і думають лише про суперництво. Їх взагалі не хвилює нічого, окрім грошей та власних амбіцій.
Валентина першою схаменулась, побачивши материнські сльози:
-Мамо, матусю, не плач! Я тобі обіцяю, я намагатимусь віддати всі борги і більше не брати. Я підробіток знайду. Мені вже запропонували один в Інтернеті, на віддаленні, я вечорами працюватиму. Мама я тебе люблю.
-Мамо, Чого ти плачеш? Валя вже доросла людина, вона сама має відповідати за свої вчинки. Куди вона подінеться, розрахується…
-Дівчатка, я вас обох так люблю, ви шматочок моєї душі. Ми з батьком були такі щасливі, що у нас народилися дві дочки, ми хотіли, щоб ви були близькими людьми. Чому ви не хочете зрозуміти один одного?
-Напевно, тому що ми такі різні … – Замислено простягла Валя, – я не хочу збирати і рахувати копійки …
– Ти хочеш кидати гроші праворуч і ліворуч, – не витримала Віра, – ти хочеш у старості бідувати, тому що в тебе не буде жодних заощаджень, а на ту крихітну пенсію, яку ти зможеш заробити, прожити не можна буде.
Прощаючись із дочками, Олена Михайлівна тихенько заснула до кишені старшої доньки кілька купюр, які залишилися від зарплати. Вона розуміла, що робить тільки гірше, але не могла дозволити Валі бідувати.
Віра, прощаючись, нерішуче запитала мати:
-Мамо, може, тобі гроші потрібні? Я б могла…
-Ні, ні, – сказала Олена Михайлівна твердо, – мені нічого не потрібно. Зарплати цілком вистачає. – Вона знала, що якщо Віра і залишить їй гроші, то довго жалкуватиме про це, і не хотіла доставляти дочці неприємні хвилини.