Лідія Іванівна поглядала у віконце через тюль. Вона стежила за своїм сином Іллею, який явно чекав біля ґанку свого будинку, коли пройде повз сусідка Рита.
Рита, дівчина дев’ятнадцяти років, мила, скромна, закінчувала педагогічне училище. Щоранку вона поспішала на автобусну зупинку, проходячи повз будинок Іллі.
Вона не могла не бачити його погляду, короткого, але настільки пронизливого, що серце дівчини аж стрепенулося тієї ж миті.
Вони віталися чи просто кивали один одному. Ілля не міг заговорити з Ритою. Різниця у віці була десять років, і за плечима хлопця було вже кохання, яке дуже розчарувало його.
– Ти хоч наступного разу вибирай дівчину тиху, не таку, як твоя Аліна була, – з гіркотою радила Іллі мати. – Дружина не повинна бути вертихвосткою.
– Вона не була мені дружиною… – зупиняв її Ілля. – Сама знаєш, я поки що одружуватися не збираюся …
– Я нічого не знаю, – сухо відповіла мати.
Проте вона зрозуміла, що син зацікавився сусідкою.
З одного боку, мати полегшено зітхнула, що син перестане переживати через колишню. Але нове захоплення сина, як їй здавалося, теж не обіцяло нічого доброго. Занадто молода вже ця студентка…
Про це замислювався і сам Ілля, проте, щоразу при зустрічі з Ритою, він відчував непереборне бажання заговорити з нею.
Якось у дощову погоду він виїжджав зі свого двору машиною. Рита із парасолькою стояла одна на зупинці.
– Може, підвезти? – Ілля наважився заговорити з дівчиною.
Вона кивнула і застрибнула на сидіння.
– Ой, дякую. Запізнилася на автобус, і як на зло дощ, – сказала Рита, витираючи зі щічок дощові краплі.
– Як я помітив, що ми одночасно їздимо на роботу. Так я можу вас підвозити. Мені не важко, – запропонував Ілля.
І хоча Рита відмовилася, з цього дня Ілля часто підвозив її, по дорозі вони розмовляли і незабаром стали друзями.
Ілля був щасливий бачитися з Ритою, його очі видавали ніжне почуття до дівчини, і якось він, прощаючись, узяв її за руку, через що Рита почервоніла і поспішила вийти з машини.
Ілля жалкував про свою поспішність. Адже Рита знову почала їздити автобусом, явно уникаючи зустрічей.
– Ну, що з тобою, синку? Ти знову сам не свій… – розпитувала його мати, але Ілля відмахувався від запитань.
А невдовзі він зустрів увечері в сутінках Риту біля її будинку і прямо спитав:
– Якщо образив тебе чимось, то вибач. Але я жити не можу не бачачи тебе… Я маю знати, чи можу сподіватися… – тут він запнувся, побачивши, що дівчина опустила голову і пішла до свого дому.
– Ти навіть не хочеш поговорити? Я ж нічого поганого не зробив… – тихо промовив Ілля і почув:
– Не знаю я… І сказати нічого не можу…
Рита швидко пішла.
А для Іллі потяглися сірі тяжкі дні осмислення, очікування та надії.
– Не хвилюйся ти так, синку, – умовляла його мати. – Молода вона для тебе, юна ще. Не розібралася вона ще в собі. А ти швидкий на почуття. Зачекати треба. Якщо полюбить, так і буде все добре. А якщо ні, то не звинувачуй її. У кожного своя дорога…
Ілля і сам не любив себе за те, що швидко закохувався. Він ледве не відійшов від першої розлуки, так закохався в Риту. І так серйозно, і майже безнадійно…
Але все змінив один випадок.
За кілька тижнів у сусідки по вулиці баби Каті з будинку пішов дим, серед білого дня, з кухонного віконця…
Всі почали галасувати. Ілля вискочив з хати. Він якраз приїхав на обід.
Біля будинку баби Каті вже зібралися люди. Усі бачили, як Ілля метнувся у будинок і за хвилину вивів звідти стареньку. Сухенька, маленька, як дитина, вона трималася за нього і щось щось бурмотіла про собачку.
Передавши бабу Катю сусідам, Ілля знову побіг у будинок.
– Куди він? – ахнула Рита, яка теж з’явилася серед людей.
– Хто його зна? От же ж! Адже не зможе вийти. Бабуся жила одна. Напевно, по старості не прогледіла за плитою.
Баба Катя, хрестилася, тримаючись за дерево біля дороги, й казала:
– Тимко там залишився, Тимко мій. Він у кімнаті на дивані спав… Допоможіть Тимку…
– Знайшла час про песика думати, – сказав якийсь мужик. – За хлопця б он переживала… Чи вийде він?
Люди ремствували. До будинку під’їхала машина з водою. Почали швидко розмотувати шланг.
Рита, біла, щось їм пояснювала, вказуючи на хату.
Тут усі полегшено зітхнули. З будинку біг Ілля.
Під пахвою він тримав песика.
– Тимко, любий ти мій, – баба Катя взяла песика і притиснула його до себе, загорнувши у свою в’язану кофту.
– Дякую любий. Усіх нас урятував, – звернулася вона до Іллі.
А Ілля дивився на Риту. Він серед усіх бачив тільки її, зі сльозами на очах, яка дивилася на нього з якимсь благанням і напругою.
Ілля хотів було вже йти, але хтось ззаду вже зяв з нього піджак, а жінки розпитували:
– Як ти, хлопче? Треба б до лікаря тобі… Врятував бабусю та ще й собачку…
Раптом Рита підійшла до Іллі і обвила його шию руками. Вона тихо заплакала на його грудях, а потім почала гладити його обличчя, скидаючи частинки попелу.
– Ходімо додому, тобі треба вимитися, – сказала вона, взявши Іллю за руку.
Він скорився їй, і вони пішли до нього в хату. Матері у цей час не було.
– Добре, мами вдома нема, ото б галасу було б, – посміхнувся Ілля.
Він дістав аптечку і Рита йому допомогла.
– Тобі треба відпочити, а я піду, – сказала вона.
А потім подивилася у вікно й додала:
– Он, диму вже майже нема, швидко впорались… Але головне, що всі живі. І навіть Тимко…
– Я розумію, що зараз не час для такого… Але… Ми разом будемо? Ти не ображаєшся на мене? – запитав Ілля.
– Ти найкращий… – сказала Рита, ти навіть кращий, аніж я могла подумати…
Вона наблизилася до Іллі і поцілувала його в лоб. Але він, підбадьорений її похвалою, одразу поцілував її у губи…
…Через два місяці Ілля й Рита одружилися. На весіллі гуляла вся вулиця, бо сусіди були дружні.
Баба Катя теж сиділа за столом і всоте винувато розповідала про своє горе і щастя одночасно.
Та подія і порятунок все ще хвилювали її і вона дякувала і дякувала Іллі та його матері, Богородиці і всім святим, і обіцяла молити Бога до кінця своїх днів за щастя молодих…