Чотири місяці тому Віктора скоротили на роботі.
– Нічого, – заспокоював він свою дружину Світлану. – Протягом трьох місяців мені виплачуватимуть середню зарплату. А потім підшукаю щось.
Перший місяць без роботи Віктору було нудно. А потім він став звикати до такого способу життя. Синові виповнилося вже 15 років. У нього була школа та друзі. Дружина йшла на роботу, а весь вечір проводила біля плити. Новий розпорядок цілком влаштовував сорокарічного чоловіка. Адже тепер він цілий день належав сам собі.
Але все добре колись закінчується. І коли минули ті три місяці, Віктор засумував. На роботу йому зовсім не хотілося. Але оскільки дружина все частіше почала ставити чоловікові питання, то Віктор став запевняти її, що перебуває в активному пошуку. Роботу за спеціальністю в місті знайти було можна, але тільки зарплата, яку пропонували чоловікові, була значно нижчою від тієї, що мав він до скорочення.
Коли Світлана вкотре нагадала чоловікові, що святий обов’язок кожного чоловіка – утримувати свою сім’ю, то Віктор тут же навів, як йому здавалося, незаперечний аргумент на користь свого неробства.
– Який сенс працювати за копійки. Краще вже на чомусь заощадити.
Але економити на чомусь не виходило. Сім’я і так ніколи не жила у розкоші.
Минув ще один місяць. І в сім’ї через брак грошей почали виникати сварки. Якось Світлана заявила Віктору:
– Хто хоче працювати, той завжди знайде роботу. А у ледарів завжди знайдеться тисяча причин, щоб відмовитися від неї.
Сварки в сім’ї не припинялися, і Віктор, щоб не вислуховувати докори на свою адресу, зранку вирушав із дому, нібито для пошуку роботи. А через деякий час, коли син йшов до школи, а дружина на роботу, повертався додому, де можна було перекусити, і полежати на дивані.
Якось, після чергового такого повернення, коли Віктор відчинив вхідні двері своїм ключем, то почув, як його дружина голосно розмовляє телефоном. До нього одразу ж дійшло, що йшлося про нього.
– Мамо, – скаржилася Світлана. – Працювати він не хоче. Вдома також нічого не робить. А я не витримую. На мені робота, і всі домашні справи. І навіщо мені такий квартирант потрібний.
Далі була пауза. І що каже у відповідь Світлані її мати, Віктор міг лише здогадуватись.
– Загалом я прийняла рішення, продовжувала розмову Світлана, – сьогодні збираю його речі та нехай вмотує до своєї матусі. Нехай вона утримує його. А завтра я подаю на розлучення.
Далі йшла знову пауза, а потім знову мова Світлани.
– Ти кажеш почекати! Ні, мамо, чекати я не збираюся. Та я ще й не стара. Мені лише тридцять вісім. І чоловіки на роботі мені компліменти роблять. Може ще й улаштую своє життя. І син мене думаю зрозуміє. У нього зараз запити о-го-го які. А що йому може дати цей ледар!
Застигши у коридорі, Віктор вже не збирався проходити до квартири. Він зрозумів, що на цей раз його дружина налаштована рішуче.
– Що мамо? Ти згодна зі мною. Ну тоді, якщо він по-хорошому не захоче піти, то доведеться запросити брата. Завтра так і зроблю. Тим більше, що квартира є моєю власністю, а він тут навіть не прописаний.
Після цих слів Віктор потихеньку вийшов із квартири і обережно зачинив двері ключем. А ввечері він заявив дружині:
– Я все вирішив з роботою!
– Ну і куди ти вирішив влаштуватися? – Запитала дружина.
– В Польщу на заробітки поїду. Не хочу я тут за копійки надриватися.
– От і добре, – погодилась Світлана.
Вночі, засинаючи, Світлана подумала, а непогано я зіграла роль розмови зі своєю мамою. А як я ще могла зрушити його з місця?