Кожних вихідних чоловік підводив Марину Петрівну до дзеркала і докладно пояснював, що у ній змінилося на гірший бік.
-Подивися, подивися! Уже в джинси не вміщаєшся! Ти почнеш за собою стежити, чи ні?
Марина Петрівна мовчки вийшла з кімнати.
Останні п’ять років життя злилися для неї в якусь чорну смугу. Спочатку її мати заслабла. Мати лежала, іноді намагалася щось сказати. У неї не виходило, тоді мама мовчки плакала.
Марина годувала її з ложечки, прибирала за нею. Так тривало два роки. Потім матері не стало. На той час чоловіка скоротили на роботі. Тепер він мав тільки випадкові підробітки.
Дочка, тринадцятирічна Аліна, жила своїм життям – подружки, улюблена музика, навчання. Це відволікало дівчинку від спостереження за безрадісним існуванням матері та батька. Вникати у їхні проблеми вона не хотіла.
Чоловік Марини – Сашко – пройшов до неї в кімнату.
-Слухай, ну згадай, якою ти була! – продовжив він. – А тепер? Скільки можна?
Останнім часом неприємності були постійно. Вона звикла до них. Їх було надто багато. Слова чоловіка були ще однією неприємністю у цій черзі. Вона стомлено і спокійно відповіла:
-Сашко, я мало їм. Просто від картоплі і макаронів не схуднеш. А сир і рибу купувати – дорого. Ти ж останнім часом не працюєш. Моєї зарплати не вистачає.
Чоловік вперто стиснув губи:
-І все одно, ти могла б краще стежити за собою. Їла б корисну гречку, чи що. А то дивися – я мужик молодий.
Він пішов одягатися в коридор. Марина навіть не запитала, куди він іде. Вона втомилася. Їй було все одно…
Колись Марина хотіла вступити до кращого університету столиці. Хотіла бути перекладачем. Та не пройшла.
Тоді вона поїхала в Одесу і там вступила в державний університет.
Жила у гуртожитку, навчалася. Освоїла дві мови – англійську й італійську. Вона була дуже красива: довге темне волосся, карі очі, прямий ніс та рожеві губи.
Сашко був повною її протилежністю: світловолосий засмаглий хлопець. Синьоокий. Навчався у тому самому університеті. Побачивши Маринку, закохався і почав залицятися. Він сподобався їй. Після закінчення інституту вони одружилися. Разом із чоловіком Марина повернулася в столицю. Молода сім’я оселилася у квартирі мами Марини – Ірини Олегівни. Олександру у Києві було холодно. Бракувало тепла Одеси, сонця, люблячої матері, друзів.
Ірина Сергіївна до зятя ставилася прохолодно і байдуже. Багато він не заробляв, побут облаштовувати не прагнув. Вона вважала, що її дочка припустилася помилки, вийшовши заміж за нього. Народилася Аліна, додалося турбот.
Марина намагалася влаштуватися працювати. Дізнавшись, що у неї маленька дитина, багато роботодавців відмовляли. У результаті взяли її на роботу в архів. Тепер вона підбирала і розставляла книжки день у день. Витирала полиці. Там же взяла підробіток – вечорами мила підлогу.
Якось, проходячи повз маленьку кухню, де вони обідали, Марина Петрівна почула розмову про себе. Спілкувалися дві її колеги – молода жвава дівчина років двадцяти чотирьох – Люба, і Тетяна – жінка років тридцяти.
Люба казала:
-Як же мене дратує ця Марина! Млява, байдужа, вічно невиспана. Пливе за течією, безвільна. Я б точно змінила своє життя на краще.
Тетяна, яка одна виховувала сина, відповіла:
-Спробуй. Можливо, життя теж має на тебе плани.
Люба впевнено відповіла:
-Думаю, мої та її плани сходяться.
Тетяна посміхнулася:
-Подивимося.
Марина мовчки пройшла повз.
Прийшло літо. Якось чоловік сказав Марині:
-Слухай, я, певно, поїду на літо до матері. Роботи поки що немає. Алінку з собою заберу, нехай погріється, поплаває в морі.
Марина подивилася на дочку:
-Аліно, поїдеш до бабусі?
Дочка зраділа:
-Звісно, поїду. Набридло це місто. А там море, сонце – краса!
Марина кивнула. Запитала, коли вони збираються їхати. Дала гроші на квитки і пішла збирати речі доньки.
Через два дні чоловік і донька поїхали. Після приїзду вона написали, що добралися добре, бабуся зустріла.
Через тиждень у Марини Петрівни теж почалася відпустка. Перший тиждень вона відсипалася. Вранці ненадовго вставала, виводила гуляти свого собачку Рекса, їла щось і знову лягала спати. Іноді ходила в магазин купувати продукти.
Чоловік і дочка були у бабусі, і тепер вона могла змінити постійний раціон харчування.
У холодильнику з’явилися овочі і молочка. Коли вона відіспалася і підійшла до дзеркала, то побачила повну жінку з білим нездоровим кольором обличчя.
Вона озирнулася довкола – квартира була запущена. По кутках був якийсь мотлох, килим був у шерсті Рекса. На балконі засихала самотня троянда в горщику. Вона сіла в крісло, безвольно опустила руки і заплющила очі. Підійшов песик і поклав голову їй на коліна.
Марині зателефонувала сестра Галина. Сказала, що друг чоловіка влаштував її працювати в ювелірний магазин. Він там начальник. Запропонувала Марині перейти на роботу до неї. Попередила:
-Марино, ти тільки не ображайся, ось що… Тобі треба привести себе в порядок – ваги трохи скинь, волосся пофарбуй… Ну, загалом, ти розумієш… Співробітниця йде в декрет через півтора місяці, якщо хочеш – приходь на її місце.
Марина замислилась. До виходу на роботу в архів залишалося три тижні. Через тиждень вона поїхала і написала заяву на звільнення. Разом із закінченням відпустки вона мала отримати розрахунок і трудову книжку.
Привести себе в порядок було найважче.
Невелика зарплата не дозволяла купувати у достатній кількості фрукти й овочі. Тим більше на її утриманні були чоловік і дочка.
Тепер, коли стало трохи більше грошей та часу, вона вирішила розпочати з ранкових прогулянок.
Брала Рекса і йшла до парку, поступово збільшуючи час походів.
Через півтора тижні вона помітила, що почала ходити легше і швидше.
Через два тижні джинси стали вільніше застібатися на її талії.
Мʼясо, яке так любив її чоловік, вона замінила на варену курку. Про макарони взагалі забула – наїлася на все життя. Зате з’явилася вівсяна каша, яку відмовлялися їсти її чоловік і дочка.
Минуло ще два тижні. Тепер у дзеркалі Марина бачила звичайну, повненьку жінку з нормальним кольором обличчя та живими очима. Вона не стала красунею, але й нічим не нагадувала мляву, байдужу і вічно невиспану жінку. Залишалося пофарбувати волосся і підібрати одяг для співбесіди.
Галя радісно кричала:
-Ну, Маринко, ти даєш, я тебе навіть не впізнала! Молодець, виглядаєш чудово! Начальство схвалило – через тиждень виходь. Стажуватиму тебе я.
Марина невпевнено запитала:
-Галю, а нічого, що мені вже сорок? Нині скрізь молодих хочуть.
Галина здивувалася:
-Марино, ти зрозумій, це ювелірка. Співробітнику довіряти треба. А по тобі зразу видно – порядна людина.
Марина полегшено зітхнула:
-Ну тоді добре. Може й вийде.
Галя почала навчати Марину продавати ювелірні прикраси. Вчила працювати з покупцями – ввічливо та ненав’язливо підбирати потрібні прикраси, працювати на касі.
Якось до них прийшли іноземці. Ніхто не розумів, що хочуть купити. Пані тицяла пальцем у вітрину, щось лепетала своєю мовою.
Марина підійшла, запитала спочатку англійською, потім італійською.
Іноземка здивувалася, посміхалася, почала відповідати.
Марина Петрівна повернулася до начальника, що вийшов до зали.
-Вона хоче купити такі самі сережки, тільки зі смарагдами.
Начальник з подивом подивився на Марину:
-Перекажіть, що зараз їй принесуть схожі. Зайдіть до мене після роботи.
Марина хвилювалася.
Коли вона зайшла в кабінет, начальник, Дмитро Вікторович, зустрів її з посмішкою:
-Як же так, Мариночко? Як же так? Чому ви нам не сказали, що володієте іноземними мовами? То ми вас і на переговори візьмемо. Свій перекладач буде.
Марина розгубилася:
-Я синхронним перекладом не займаюсь.
Дмитро Вікторович знову посміхнувся:
-І не треба. Тоді уважно послухаєте. Так?
Марина розгублено кивнула:
-Так.
Той залишився задоволеним:
-Ось і чудово. А я подбаю про премію. Так?
Марина збентежено відповіла:
-Напевно.
Начальник підтвердив:
-Та не мабуть, а точно. От Галя молодець таку співробітницю привела. Ну можете йти.
Марина розгублено вийшла з кабінету начальника. Перший раз в житті їй знадобилося те, чому її колись вчили.
Літо добігало кінця. За цей час Марина Петрівна опанувала нову роботу.
Дмитро Вікторович вивісив на вході табличку, що в їхньому магазині ведеться обслуговування італійською та англійською мовами.
Зрідка до них заходили іноземні туристи. Марина вільно спілкувалась, пропонувала ювелірні вироби. Була ввічлива. Без покупок від неї йшли рідко. Тепер вона постійно стежила за харчуванням та повноцінним сном.
Її нова робота передбачала презентабельний зовнішній вигляд.
Літо пройшло. Алінка написала, що приїжджає і попросила її зустріти. Чоловік відправив номер поїзда, час прибуття і вагон.
У призначений час Марина стояла на пероні і чекала на чоловіка і дочку. Підійшов поїзд. Зупинився. З нього вийшли засмаглі і відпочили дорослі та діти. Коли вони розійшлися, із вагона вийшла донька. За нею провідниця виставила велику сумку. Аліна стояла на пероні, шукала очима матір. Марина покликала її:
-Аліно, привіт, я тут.
І підійшла до дочки. Та з подивом дивилася на повненьку, гарну жінку у світлому костюмі з модною стрижкою та маленькою сумочкою. Здивовано запитала:
-Мамо, ти чи що? Ну ти даєш… Я й не впізнала…
Марина Петрівна запитала:
-А де батько? Не бачу його.
Дочка відвела очі:
-Він ще у бабусі побуде. Ходімо, я тобі вдома розповім.
Марина запропонувала:
-Давай таксі візьмемо.
Аліна засумнівалася:
-Дорого, мабуть.
Марина Петрівна посміхнулася:
-Тепер у нас є гроші.
Вони покликали носія, він поставив їхню сумку на візок і повіз до стоянки таксі.
Коли вони прийшли додому, Аліна з подивом виявила, що вдома стало затишно і чисто. З’явилася нова шафа в її кімнаті. Біля ліжка матері стояла тумбочка. На ній акуратно розташувалося дзеркало і баночки з різними кремами та косметикою.
Рекс радісно стрибав біля Алінки. Вона запитала:
-Мамо, у тебе десь ще родичі є? Ти спадщину отримала?
Мати посміхнулася:
-Роботу поміняла. Тітка Галя влаштувала. Їй спасибі. Ти мені що про батька розповісти хотіла?
Дочка знову відвела очі:
-Мамо, знаєш, ми два місяці у бабусі жили, а потім… – дівчинка зам’ялася. – Ми до татової однокласниці переїхали. Вона гостьовий будинок тримає. Тато їй тепер допомагає – відпочивальників на машині зустрічає. Якщо вони просять, то на далекий пляж возить, на вокзал.
Марина Петрівна пильно подивилася на відпочилу засмаглу дочку:
-Аліно, а ось ти мені скажи, йому там добре?
Аліна подивилася на матір:
-Мамо, йому там дуже добре. Він сказав, що нарешті відігрівся після Києва. І бабуся нам була дуже рада. І однокласниця батька – Світлана – теж. Мамо, а нічого, що я в неї відпочивала? Адже це не зрада?
Марина уважно подивилася в очі дочки, яка аж подорослішала за час відпустки.
-Ні, Аліно. Це не зрада. Це просто відпочинок. Хороший відпочинок.
Алінка полегшено зітхнула і поцілувала матір:
-Мамо, тоді може сумку розберемо. Там бабуся нам стільки передала – горіхи, мед, печиво, фрукти.
Марина сказала:
-Знаєш, треба холодильник новий купити. Щоб правильно харчуватися і все в нього вміщалося.
Разом вони пішли розбирати сумку.
Наступного літа Олександр приїхав за дочкою до Києва. Хотів заодно обговорити із дружиною можливість розлучення.
Коли дружина відчинила двері, він її не впізнав.
-Марино це ти?! – ахнув Сашко, здивовано відкривши рота.
Перед ним стояла гарна доглянута жінка середнього віку. У світлій домашній сукні та м’яких капцях.
За нею прибігла Алінка, стала цілувати батька. Весело крутився і гавкав біля його ніг Рекс.
Сашко не розумів, що відбувається.
-Це що наша квартира? – здивувався він.
Олександр зняв взуття, пройшов у кімнату і не повірив своїм очам.
У кімнаті стало затишно, чисто, з’явилися нові меблі, на ліжку лежав гарний плед.
Він сказав дружині:
-Ну ти молодець, чудово виглядаєш. Алінка сказала, чи ти роботу поміняла?
Марина відповіла:
-Роботу поміняла, Галя допомогла. Ти теж добре виглядаєш. Одужав, засмаг. У вас тепло, мабуть?
Чоловік усміхнувся:
-Ну так. Тепло. В нас раніше весна приходить. Та ти ж знаєш.
Марина кивнула.
Чоловік став серйозним:
-Марино, я ось що запитати хотів, у мене, розумієш, така справа… Загалом, Світлана дитину чекає. Може, ти даси мені розлучення?
Марина замислилася:
-Сашко, я тебе дуже прошу, давай почекаємо, га? Нас розселяти невдовзі повинні, ти прописаний. Може нам з Аліною квартиру більшу дадуть. Зачекаєш? Хочеш, я сама Світлану попрошу, поясню ситуацію?
Олександр замислився:
-Я зрозумів, Марино. Після розселення тоді?
Дружина відповіла:
-Одразу після розселення. Так і передай. Нехай не хвилюється.
Через два дні Марина проводжала майже колишнього чоловіка і доньку на відпочинок до бабусі. Коли вони стояли на пероні і чекали на поїзд, вона запитала Олександра:
-Сашко, а мені можна буде до вас на відпочинок приїхати?
Олександр, дивлячись на красиву майже колишню дружину, сказав:
-Не знаю. Раптом Світлана ревнувати почне.
Марина посміхнулася:
-Сашко, а якщо я не одна приїду?
Олександр на хвилину напружився, потім розсміявся і махнув рукою:
-Тоді, я думаю, можна.
Підійшов поїзд. Олександр з Аліною приготували квитки і документи і стали чергу, щоб зайти у вагон…