Олег вальяжно сидів у кріслі, поклавши ноги на журнальний столик, і з усмішкою спостерігав, як його дружина Ніна ходить по квартирі, мовчки збираючи свої речі.
Картина для Олега була звичною – за двадцять років спільного життя це відбувалося неодноразово.
Єдине, що десь у глибині душі турбувало чоловіка, було мовчання дружини.
Зазвичай у такі моменти вона сварилась на нього, озвучувала претензії, про які не говорила кілька років, ніби збирала для чергової сварки, і виблискувала очима.
Олег, як правило, відповідав короткими фразами, вдавав, що не розуміє, про що вона говорить, а потім, коли сварка досягала свого розпалу, обіймав Ніну і говорив щодо лагідним тоном:
– Ну все… Досить… Нікуди я тебе не відпущу… Я просто не зможу без тебе жити… Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…
Ніна безсило обмʼякала в його обіймах, схлипувала як дівчинка. Остаточне примирення відбувалося після «веселої» ночі, як усміхаючись називав її задоволений Олег. Ну, а потім… Потім вони жили звичним життям…
…Ось і сьогодні Олег особливо не хвилювався.
– Гострих відчуттів захотілося, – самовдоволено думав він, вважаючи, що знає дружину, як облуплену. – Ну, давай, починай галасувати… Я готовий…
Проте нічого подібного не відбувалося… Ніна виглядала спокійною, впевнено і акуратно складала речі у валізу, зупиняючись лише на секунду – подумати, чи не забула чогось…
Олег почав нервувати, але тримав марку:
– Далеко зібралася? – запитав він зі смішком. – Може, допомогти?
Ніна нічого не відповіла, навіть не глянула у його бік.
– Дивно, мала б обуритися, – Олег не розумів, що відбувається.
Звичний сценарій розвалювався на очах.
Ніна винесла валізу в коридор… Зайшла у ванну…
– Макіяж поправляє, – промайнуло в Олега в голові. – Невже й справді збирається піти? Ні, не може бути!
Чоловік все ще не міг повірити, що через «таку нісенітницю» дружина може його покинути. Вона! Його!
Так, він обіцяв прийти раніше з роботи, а сам повернувся під ранок. Вперше, чи що?
Так, забув, що у дочки день народження… Так могла б нагадати…
А вона нагадала (вже вранці), що він жодного разу не прийшов до пологового будинку, коли Марійка народилася, що не сам привіз їх додому в день виписки.
Подумаєш… Ну, погульбанив на радощах, не міг за кермо сісти, засмучувати не хотів, тому й відправив таксі… Скільки можна це згадувати?!
– Може досить? Я вже злякався… – звично сказав Олег, ступив до дружини, збираючись розіграти все як по нотах.
Але Ніна так на нього подивилася, що він нерішуче зупинився!
– Ні, Олеже, досить, – у голосі Ніни чулися незнайомі металеві нотки. – Я не лякаю. Просто втомилася. Від тебе, твоєї невдячності. Прощавай. Я більше не люблю тебе… – Ніна взялася за ручку вхідних дверей.
– Ну і йди! Ніхто тебе не тримає! Та кому ти потрібна? Теж мені – наречена на виданні! – несподівано для себе самого сказав Олег.
Він застиг. Вхідні двері гримнули…
Несподівано він зрозумів, що доки Ніна була поруч, «дратувала» його своїми вчинками, не відповідала його запитам, не ті подарунки дарувала, не ті слова говорила, мало любила, та й взагалі була «не дуже», він, Олег, був зовсім щасливий!
Чоловікові дуже захотілося наздогнати її, зупинити, взяти на руки, закрутити як в юності, розцілувати…
А потім, радіючи від простого людського щастя, влаштувати святковий сніданок…
Ніна раптом стала для нього такою бажаною, такою рідною… І такою недосяжною…
Чоловік стояв, як укопаний, не в змозі зрушити з місця.
Наче усвідомив, що вона пішла не для того, щоб повернутися…