Вікторія та Борис трохи розслабилися, поїхали на море, а в цей час свекруха розпорядилася їхньою квартирою.
– Більше з нею не спілкуватимуся, – вирішила Віка, але нічого вже змінити не можна.
Вони одружені п’ять років. Нарешті виплатили борги за квартиру і могли вже подумати про відпочинок. Всі ці п’ять років обидва працювали кожен на двох роботах і ось квартира повністю їхня власність. Віка прикрашала, як могла улюблене житло. Вони купили дешеві меблі, але вони урізноманітнювали інтер’єр милими дрібницями. Вийшло красиво та затишно.
Їй дуже хотілося просто видихнути, викинути з голови всі переживання і хвилювання минулих років, щоб відкрити новий розділ життя і нарешті народити дитину.
Вікторія та Борис відпочивали майже два тижні. Час і додому, вона посміхалася до чоловіка. Їй скрізь було добре з ним: і на відпочинку, і вдома, тільки якесь невиразне занепокоєння заважало їй. Борис сказав, що ключі від їхньої квартири залишив своїй матері. Віка завжди тримала зі свекрухою дистанцію, була ввічлива і ніколи не суперечила, але чомусь завжди чекала від тієї якоїсь каверзи.
Тепер їй було не по собі, коли вона уявляла свекруху в їхній квартирі. Віка вже подумки змирилася з тим, що свекруха все переворушить, скрізь залізе, але нічого підозрілого в їхній квартирі не було, а свекруха може придертися і на порожньому місці.
– Напевно, всі шафи перевірила, – хвилювалася Віка, але сюрприз чекав на них попереду.
Звичайно, Лідія Михайлівна все перевірила у квартирі, але головна її мета була іншою. Які шафи? Це дрібниці!
***
Віка бігом бігла сходами на свій поверх. Відчинила двері та застигла на порозі. У квартирі хтось був! І це не свекруха. У коридор відразу вискочила сестра Бориса, а за нею біг її син. У кімнаті працював телевізор, з кухні пахло смаженою цибулею.
Усі мовчали. Увійшов Борис. Він також здивовано дивився на Інну. Сестра жила в області, і мати не казала, що вона приїде. І чому вона у їхній квартирі? Зупинилася б у матері. Все це було написано на його обличчі. У кімнаті пролунав гучний звук і плач, всі поспішили туди. Це молодший син Інни впустив улюблену вазу Вікі.
Віка схопила валізу і пішла до іншої кімнати.
– Борисе, розберися тут, – коротко сказала вона. Розмовляти ні з ким їй не хотілося. Вона втомилася від переїзду, мріяла прийняти ванну та спокійно розібрати речі. У кімнаті все було розкидано, все не на своїх місцях. З іншої кімнати долинали голоси. Борис поцікавився в Інни, що відбувається.
Виявилося, що свекруха сама запросила Інну до міста. Жінка розлучалася, йшла від чоловіка з дітьми і збиралася переїхати до матері, а в тієї маленька однокімнатна квартира. Ось Лідія Михайлівна і вирішила, у Бориса двокімнатна, дітей не мають, нехай Інна з дітьми там і живе. Брат повинен допомагати сестрі. Інна не наважувалася без брата займати його квартиру, але Лідія Михайлівна запевнила її, що вона про все домовилася із сином. Додзвонитися до Бориса Інна не змогла. Вона повірила матері та переїхала.
– Надовго? – крізь зуби спитав Борис.
– Ой, я не знаю, ти краще з матір’ю поговори, – відмахнулась Інна. – Куди мені із двома дітьми.
– А ми тут до того, – прибігла Віка.
– Загалом це мама так вирішила. Вона сказала, що з Борисом домовилася, тож її й питайте. А я нікуди не поїду.
– Борисе, дзвони матері.
Лідія Михайлівна не брала слухавку.
– Так, Борисе, треба вирішувати питання. Давай збирайся, їдь до неї і все з’ясуй. А ви, Інно, збирайте речі.
Двоє малюків сиділи на дивані і крутили головою, переводячи погляд то на тітку, то на маму.
– Вже пізно, нам вечеряти час. – Інна пройшла на кухню та повела туди дітей. Віка почала розбирати речі. Все валилося з рук. Ну, і Лідія Михайлівна. Повернувся Борис, похмурий і мовчазний. Усі зібралися на кухні.
– Ти розумієш, Віка, така ситуація, – Борис задумливо дивився у вікно.
– Я все зрозуміла, – процідила крізь зуби Віка. – Тепер твої родичі тут житимуть. Нехай до твоєї матері їдуть.
– Ну, як там усім поміститися? Маленька кімната, кухня п’ять метрів, а в нас місця вистачить. Інна пішла від чоловіка, їй жити нема де. Зачекай трохи, люба, – він винувато дивився на дружину.
– Ви тихше тут, – шикнула на них Інна, – діти сплять.
Віка подивилася на неї, але промовчала.
– Вам, шкода? Ми тимчасово тут поживемо, їжу я сама нам готуватиму. Ми тихенько.
– Це з двома дітьми тихенько, – обурювалося Віка.
Борис погладив її по руці: – Мила, почекай трохи.
– Я п’ять років чекала, думала нарешті заживемо, про дитину подумаємо, а тут знову чекати.
– Так, зробимо ось що. Інна поживе тут деякий час, я знайду орендовану квартиру і ми допоможемо їй з орендою.
– Я правильно зрозуміла, тобто ми платитимемо за її квартиру?
– А чому ні? Треба ж допомагати родичам, усі можуть опинитися у скрутному становищі.
– Братику, ти добре придумав, я згодна. Тільки знайди нам двокімнатну квартиру, бо діти такі галасливі. І мені треба про своє особисте життя подумати. Професії у мене немає, я мамою працювала, – вона з гордістю подивилася на Віку, ніби дорікаючи їй.
– Так дівчатка, вранці все вирішимо!
Віка довго не могла заснути. Відпочили, думала вона, зараз заживемо, а ще одні проблеми на нас переклали. Платити за квартиру Інни, доки вона своє особисте життя влаштовує. Зі свекрухою Віка більше не розмовляла і всіляко ухилялася від зустрічі. Інна за тиждень переїхала. Віка навіть не питала, що за квартира скільки буде орендна плата. Вона поставила чоловікові умову – скільки приносив до сімейного бюджету грошей, стільки й приносити. Борис погодився.