Олег зійшов на платформу і озирнувся навкруги. Він прибув до свого рідного міста, де не був майже десять років. Тут він виріс, вивчився і, втративши батьків, залишив його, розпродавши все майно.
Залишати місто було не шкода, але згодом його почало тягнути в рідні місця.
Чи то від самотності, чи просто не прижився він у там, де ні друзів не знайшов, ні кохання не зустрів, як не намагався.
Він ішов по перону, як, вже на виході, почув якийсь дзвінкий голосок!
– Мене гукають, чи що, – здивовано обернувся він.
– Олег! – знову почулося десь неподалік.
Раптом до нього підбігла симпатична, усміхнена жінка.
Олег придивився до неї й ахнув від несподіванки!
Він впізнав Яну, колишню однокласницю.
– Привіт! Ти як опинився у наших краях? – запитала вона, крокуючи поруч.
– Оце зустріч! Яно, скільки років! Ти звідки повернулась?!
– Я не повернулася, маму проводжала, вона поїхала до бабусі з дідусем.
З Яною вони провчилися майже десять років, дружили однією великою компанією, навіть симпатизували один одному. Але після школи їхні доріжки розійшлися, і бачилися вони рідко, кілька разів на зустрічі однокласників. Олег знав, що Яна вийшла заміж і свого часу трохи пожалкувала про це.
– Ти надовго? – запитала Яна.
– Як вийде. Слухай, не допоможеш мені? Чесно скажу, приїхав на зустріч із дівчиною, яку знаю лише з інтернету. Сьогодні ввечері перше побачення. Що б таке подарувати, ось думаю. Квіти якось банально. Можливо, подарунок якийсь. Як ти вважаєш?
Яна подивилася на нього здивовано і відповіла:
– А ти добре її знаєш? Якісь особливі переваги? Мені ось здається, що на перше побачення лише квіти!
Олег задумався. Ні про які переваги цієї Олі він не знав. Молодша за нього на сім років, працює в кафе.
– Тоді, може, зайдемо у квітковий? Допоможеш мені вибрати букет? Ну такий, який тобі сподобався б.
– Нема проблем, – відповіла Яна, і вони зайшли в магазин неподалік вокзалу. Яна вибирала квіти, а він дивився на неї збоку і думав:
– І роки її не беруть. Цікаво, чи діти є? Все така ж струнка…
– Ну ось, троянди. Точно не помилишся, – сказала вона і простягла йому гарний пахучий букет. – Іди, розплачуйся. Трохи коштує.
Вони вийшли з магазину і знову пішли по вулиці, згадуючи колишніх однокласників: хто де і чим займається.
– Ну, ми прийшли, – сказала Яна, коли вони зупинилися біля новенької дев’ятиповерхівки. – Ти вже поспішаєш?
Олег глянув на годинник.
– Ні, ще добрих дві години до зустрічі.
– Тоді ходімо до мене, кавою пригощу. Не блукати ж вулицею з букетом.
Поки Яна поралася біля плити, він оглянув кухню. Чисто, затишно. По стінах різноманітні декоративні тарілки.
– Збираєш? – запитав Олег, підійшовши до колекції і розглядаючи дивовижно гарні прикраси.
– Так, збирали із чоловіком… Ми з ним багато подорожували свого часу…
Кава була на диво смачною, але настав час було і йти. Міг повернутися чоловік, а з ним Олегові чомусь не хотілося зустрічатися…
– Гаразд, Яночко. Дякую. Піду я. Хвилююся чогось. Інтернет інтернетом, а живе спілкування може розчарувати. Не дуже я й красень, та й проблеми є. Якщо все вийде, то де жити? Я хочу сюди перебратися, а вона навпаки хоче переїхати у велике місто.
– Слухай, Олеже. Вирішуй проблеми у міру їх надходження. Не накручуй себе раніше часу. Зустрітися спершу треба. Чоловік ти видний, не наговорюй на себе. А до питання «де жити» ще ой, як далеко. Спочатку сподобайтеся один одному.
– Легко сказати, – відповів Олег, поцілував Яну на прощання в щоку і поспішив на своє перше побачення з незнайомою йому в принципі жінкою…
…Оля чекала у всій своїй красі. Елегантний костюм з укороченими брючками, високі підбори, легкий макіяж. Виглядала дівчина приблизно так, як він і уявляв.
Вона, схоже, теж не розчарувалася. Усміхнулася і простягла руку, яку він ніяково поцілував.
Потім він вручив їй троянди, і по обличчю Олі пробігла легка тінь невдоволення.
– Ось хотіла ще попередити, щоб ти не купував букетів. Я не люблю таких квітів. Вони сохнуть швидко і цим наводять сум… Краще домашні рослини в горщиках.
– Врахую, – відповів Олег, відчувши незручність.
– У мене машина поряд. Поїхали, покатаємось, поговоримо. А потім вирішимо, куди піти повечеряти.
Він погодився, план був непоганий, але одразу знову втрапив у халепу.
– Повечеряти можна у ресторанчику неподалік, – згадав він про свій улюблений ресторан юності. – Там дуже смачна рибка.
– Вибач, але я рибу не їм. До речі, м’ясце теж. Я ж казала тобі. Забув?
Він зніяковів. І якийсь холодок пробіг між ними з перших хвилин спілкування.
У машині Оля розповідала про себе. Все це він уже чув раніше: життя в невеликому місті її втомлює, розмах не той.
А він сидів і думав про те, що даремно він їй не сказав, що його мрія переїхати саме сюди, тому і жінку він шукав з цього міста.
Але він знову промовчав. Не час і не місце обговорювати це зараз…
…На вечерю Оля привезла його у заміський ресторанчик. Там її всі, схоже, знали і тут же провели у центр зали. Вибір страв був виключно вегетаріанським, але на його щастя подавали й рибу.
Їли мовчки. Олег був голодний, а Оля невдоволено морщила носик побачивши його рибку на грилі. Вона пила виключно мінеральну воду, а він дозволив собі келих ігристого.
– Куди поділася вся та чарівність, безпосередність, які Оля показувала йому в розмовах? – думав він. – Звідки це чванство і бажання покрасуватися?
Йому було неприємно від цих думок, і він мріяв, щоб вечір якнайшвидше закінчився.
– Я подзвоню тобі до від’їзду, – сказала вона нарешті, коли вони під’їхали до готелю. І додала: – Мене все влаштовує, не хвилюйся. Просто треба подумати…
У номері він задумався, яке враження справила на нього ця зустріч.
Згадав про троянди, залишені в ресторані, її салат і картопляну запіканку з грибами, графин з водою на столі.
Потім думки метнулися до її краси…
– Скоріш за все, вона більше не зателефонує. Ну це й на краще, – подумав Олег, але тут пискнув телефон, надійшло повідомлення. – Невже так швидко від неї?
Але це було повідомлення від Яни:
«Зателефонуй, розкажи, як усе пройшло».
І він одразу набрав її номер. Розповів, що з трояндами не вгадав і взагалі зустріч пройшла не дуже, напружено і якось без душі.
– Ну, не впадай у відчай, – сказала вона. – Подаруй їй щось таке, що їй справді сподобається. Прояви винахідливість.
– Дякую тобі, Яночко. Гаразд, подумаю, – сказав Олег і швидко заснув.
Два наступні дні він провів у зустрічах із приятелями, кого зміг ще розшукати. Один з них був колись його хорошим другом.
З ним вони сходили повечеряти. Про мету свого приїзду у їхнє міста Олег не говорив, але про випадкову зустріч із Яною обмовився.
– Так, не пощастило їй, – сказав друг.
– В сенсі? – здивувався Олег. – Все ж добре у неї, квартира, робота, з чоловіком по закордонах роз’їжджають!
Але, як з’ясувалося, з однієї такої поїздки чоловік не повернувся… Просто лишився в якійсь теплій країні, а Яна поїхала…
– Дісталося їй тут, можеш собі уявити. Трохи з свого коледжу не вилетіла. Допомогли ми їй добряче.
І у Олега як друге дихання відкрилося!
Наступного дня з ранку, після майже безсонної ночі, він вийшов з готелю з раптово осяявшим його планом. Він обійшов ряд магазинів і нарешті прийшов у антикварний.
А ввечері Олег стояв біля під’їзду Яни, чекаючи на неї.
– Привіт, Олеже. Попрощатися прийшов? – запитала вона весело.
– Ні. В гості. Пустиш?
– Ну, розказуй, як у тебе в особистому. Знайшов чим здивувати свою дівчину?
– Сподіваюся, що так, – відповів Олег і вийняв із пакета дуже гарну тарілку, живопис на порцеляні із золотистими ажурними краями.
Треба було бачити Янині очі, коли вона взяла в руки це диво.
– Яно, чому ти мені не сказала, що ви розлучені? – дуже тихо спитав Олег.
– А ти не питав, – відповіла вона, посміхаючись.
Але їхні очі вже світилися особливим блиском, при якому без слів зрозуміло, що люди подобаються один одному.
І тут задзвонив телефон. Олег глянув на екран і неохоче відповів на дзвінок.
– Олеже, я хотіла б ще раз зустрітися з тобою перед від’їздом, щоб усе обговорити. Чекаю тебе…
Оля не закінчила свою промову, Олег зупинив її на півслові:
– Вважай, що я вже поїхав. Вибач, Олю. Але нам не по дорозі.
Яна дивилася на нього округливши очі, не сміючи вимовити жодного слова.
А Олег підійшов до неї, взяв із рук тарілку, поставив її на стіл і обійняв Яну зі словами:
– Я мало не пропустив своє щастя. Маю надію, ти теж такої думки?
Вона тихо засміялася і відповіла:
– Ну, з подарунком ти вже вгадав! А тепер давай повечеряємо і поговоримо.
Розмова була приємна і позитивна. Яна не стала приховувати, як вона заздрила тій незнайомці, заради якої Олег примчав до цього міста, як він намагався сподобатися цій жінці.
Але тепер, дізнавшись, що ця зустріч була помилкою, Яна навіть зраділа, бо в них із Олегом вже точно можуть скластися стосунки за такої взаємної симпатії.
І вони склалися! Незабаром Олег повернувся у своє місто і зробив Яні пропозицію. Справа йшла до весілля, усі друзі-однокласники запрошені. А Яна з Олегом так і світяться від щастя…
…Отак, одна випадкова зустріч може змінити все життя!
А загадана наперед, може просто безславно закінчитись. Доля…