Оксана поверталася додому. Біля під’їзду на лавці сиділа її сусідка. – Здрастуйте, – привіталася Оксана. – А Ви що тут сидите? – Я Петю з роботи чекаю, – відповіла жінка. Наступного дня Оксана знову зустріла цю жінку, і вирішила розпитати про неї у сусідів. – А ви не знаєте, що за сім’я живе у 28 квартирі? – запитала Оксана. – Оксано ти щось плутаєш! Там не живе ніяка сім’я, – здивувалися сусідка Галя

Оксана два тижні тому зняла квартиру в цьому будинку. Звичайна панельна п’ятиповерхівка у тихому спальному районі міста. Навколо стоять такі самі будинки, де-не-де влаштовані дитячі майданчики. Декілька продуктових магазинів. Неподалік – невеликий парк, доглянутий та облагороджений.

Оксані двадцять п’ять і вона нарешті зважилася з’їхати від батьків. Хоча мама давно їй казала:

– Оксано, поки ти живеш у нас під боком, жодного особистого життя в тебе не буде, навіть не сподівайся! Ти ж усі вечори сидиш вдома біля нас із батьком!

– Мамо, мені нема з ким особисте життя заводити!

– Пам’ятай моє слово: як тільки з’їдеш від нас, одразу кавалери знайдуться!

Дівчина здивувалась і навіть трохи образилася на маму за таку наполегливість. Виганяє її з рідного дому!

А з іншого боку – колись треба починати жити самостійно.

Батьки обіцяли допомагати з оплатою за квартиру, і Оксана розпочала пошуки. Шукала ретельно, поспішаючи. Хотілося, щоб квартира була чиста, світла, від мами з татом недалеко, та з меблями.

Хто шукає той завжди знайде! І Оксана також знайшла. Цю квартиру раніше ніколи не здавали, тому вона була чистою і в ній було все, що потрібне для життя. Оксані залишалося привезти сюди лише ноутбук та свої речі.

Хазяям сподобалася молода дівчина, і Оксана почала готуватися до переїзду.

Спочатку дівчина сумувала за батьками, незвична тиша її напружувала. Нема з ким було й словом перекинутися.

А ще доводилося собі готувати. Вдома куховарила завжди мама, Оксана була у неї на підхваті – почистити, порізати, викласти в гарний посуд.

Поступово Оксана звикла до нового місця. Вчилася готувати, але коли втомлювалася, задовольнялася йогуртом на вечерю, і ніхто не сварив її.

Тепер дівчина ходила до своїх батьків у гості, і це їй дуже подобалося. Вона завжди купувала щось смачненьке до чаю, а якщо засиджувалася допізна, залишалася ночувати.

Оксана спеціально не знайомилася з сусідами, але багато кого вже знала в обличчя: з кимось у під’їзді зустрічалася, хтось часто на лавочці сидів. Так потроху обличчя й запам’яталися.

Того вечора Оксана поверталася від батьків, уже починало темніти. Здалеку вона побачила, що біля її під’їзду сидить жінка.

Підійшовши ближче, Оксана впізнала свою сусідку з другого поверху. Жінці було близько шістдесяти років. Але чому вона сидить тут одна в такий час?

– Здрастуйте, – чемно привіталася Оксана.

– Привіт, Галю. – відповіла жінка.

– Ви, мабуть, не впізнали, я не Галя. А Ви чому тут сидите?

– Я Петю з роботи чекаю, – цілком доброзичливо відповіла сусідка.

Ну, чекає та чекає, дівчина зайшла у під’їзд та забула про цю жінку.

***

Яка ж злива була цього дня! Струмені дощу хлестали по будинках, тротуарах, машинах і перехожих.

Поки Оксана бігла від зупинки до будинку, здається, вона встигла промокнути до нитки.

Добігши до під’їзду, вона не повірила своїм очам: на лавочці, зовсім мокра, сиділа та сама жінка, яка прийняла її за Галю.

Схоже, цю жінку не хвилювало, що вона промокла наскрізь, що потоки води стікали її обличчям і спиною.

– А Ви чому сидите під зливою? Так і занедужати недовго! Ходімо додому!

– Я ж Петю чекаю з роботи, – з легкою посмішкою відповіла сусідка, але з лавочки встала і слухняно пішла до під’їзду.

– Яка у Вас квартира?

– Двадцять восьма. Але як же – Петро прийде, а я його не зустріну? – скривджено спитала жінка Оксану.

– Так він прямо в квартиру зайде, Ваше Петро! Он який дощ на вулиці!

Оксана проводила жінку до її квартири, двері були не закриті.

Дівчині здалося дивною поведінку сусідки і вона вирішила при нагоді розпитати про неї когось.

Випадок не забарився, вже наступного дня, повертаючись з роботи, Оксана побачила біля під’їзду двох жінок.

– Доброго дня! Чудова погода стоїть сьогодні весь день, не те що вчора!

– Доброго дня! – відповіли сусідки. – Ти тепер живеш у тридцять третій?

– Так, я тут нова. Мене Оксана звуть. А ви не знаєте, що за сім’я живе у двадцять восьмій квартирі?

Жінки переглянулись:

– Оксано ти щось плутаєш! Там одна Надія живе, Надія Василівна.

– А якого ж Петра вона весь час чекає з роботи? – Здивувалася дівчина. – От і вчора сиділа під дощем, уся промокла! Я її ледве повела додому…

– Добра ти душа, Оксано! – з почуттям вимовила одна із сусідок.

– Василівна наша, вона ж того…

– Що того? – Оксана не зрозуміла, що жінка має на увазі.

– Це дуже сумна історія, – почала друга співрозмовниця. – Надія все життя прожила тут, поряд з нами, і сім’я у неї була – чоловік Петро та син Вася. Вже років п’ятнадцять тому поїхали чоловіки на заробітки. І обох там не стало…

– Вона не визнає, що рідних більше немає. Чекає чоловіка з роботи . І сина чекає, – продовжила перша жінка

– Ой, як сумно це все! – засмутилася Оксана.

– Ти не бійся, вона спокійна і в побуті все добре. – запевнили дівчину сусідки.

– Шкода її…

Дівчина мало не плачучи, піднялася до себе.

Оксана весь вечір думала про Надію Василівну і вирішила відвідати її наступного дня.

Вранці вона забігла в магазин, купила невеликий тортик і шоколадні цукерки, по дорозі назад подзвонила у двері до Надії. Відповіддю Оксані була тиша.

Тоді дівчина штовхнула двері двадцять восьмої квартири, ті повільно прочинилася.

Оксана увійшла:

– Надія Василівна! Ви вдома?

Оксана почула якийсь слабкий звук… Вона зазирнула в першу кімнату, там на дивані лежала господиня квартири в тому ж самому мокрому одязі, який вона промочила вчора під дощем.

– Надія Василівна, у Вас все добре?

Жінка тільки прошептала у відповідь. Оксана поклала долоню на чоло Надії.

– Господи! Здається, ви занедужали! Я викликаю швидку!

Приїхали швидко, оглянули Надію Василівну:

– Що ж ти, онуко, не стежиш за бабусею?

–  Я сусідка Надії Василівни.

– А родичі є?

– Чоловіка та сина не стало, а про інших я не знаю.

– Купуйте ліки та лікуйте Надію Василівну. Ви хоч і сусідка, але видно, що її не залишете!

Оксана виходжувала Надію, навіть до батьків кілька днів не ходила.

Дівчина перейнялася горем жінки, уявляла, як важко їй живеться всі ці роки.

Надія Василівна прийшла до тя_ми і запитала:

– Де я?

– Ви вдома. Ви нічого не пам’ятаєте? Ви занедужали, я викликала швидку.

Оксана відчувала себе ніяково, їй здавалося, що вона не має права тут перебувати.

– А як тебе звуть, дівчино?

– Оксана я.

– Дякую тобі, добра дівчино! – від душі подякувала сусідка.

– Я до Вас ще забіжу, – усміхнулася Оксана.

Дівчина потоваришувала зі своєю самотньою сусідкою. Часто заходила до неї, розмовляла, купувала продукти, коли Надія просила.

Надія Василівна була просто самотньою та нещасною жінкою, яка втратила свою сім’ю та сенс життя.

Вона нікому не могла поскаржитися та поплакатися. Вона прокидалася вранці і не знала, для чого. Їй не хотілося їсти та пити.

Надія мріяла лише про те, що зустрінеться зі своїми рідними…

Оксана ж стала для жінки ковтком свіжого повітря, віддушиною для її змученої душі. Тепер Надії було хоч з ким поговорити.

Дівчині було неважко, а навіть приємно допомагати сусідці, вона відчувала радість та задоволення.

– Дякую, що не покинула мене, Оксана! Я тобі така вдячна!

– Та Ви що, Надія Василівно!? Я не могла пройти повз!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.