– Тримай шоколадку, ух ти, яка у вас Оксанка гарненька! – гості весело входили, тупотіли ногами перед порогом і струшуючи рештки снігу, знімали пальта. Оксана стояла поруч із татом у ошатній сукні, гостей зустрічала. Віталася, посміхалася, і їй дарували шоколадки та солодощі.
На старий Новий рік у будинку Микитенків завжди гості – у глави родини сьогодні день народження. Тітка Наталка, мамина подруга, дивлячись на Оксану зворушилася.
– Славко, як же Оксана підросла, скільки їй вже? Десять? Дев’ять? Яка мила, – і весело пожартувала. – Оксанка, як багато в тебе солодощів, ось тепер напевно пригощати всіх будеш, ти ж добра дівчинка!
Оксана їй усміхнулася і спокійно, зовсім несподівано повідомила: -Ні, я нікого пригощати не буду, адже це мені подарували. І взагалі я жадібна, так тату? Тату, я з Світланкою та її мамою піду у дворі погуляю, можна?
– Іди, тільки недовго, – тато навіть трохи розгубився, йому перед подругою дружини незручно стало. – Оксана взагалі добра, це вона наших з Люсею розмов наслухалася, от і повторює.
Наталка здивовано брови підняла. Славко засміявся: -Та ти не подумай чогось, я просто Люсі сказав якось за вечерею, що ми з нею не розумні! Нічого для себе не просимо, завжди всім роздаємо, назбирати ні на що не можемо. Загалом жити не вміємо!
А Оксана почула! Ну я їй жартома і сказав – так що, дочко, треба бути жадібною. Нікому нічого не давай, собі все бери, бо будеш бідна, як мама з татом. Пожартував, а вона так кивнула серйозно, мовляв, зрозуміла, тату! І відтоді наче підмінили дитину! На свята вона замість подарунка гроші попросила, каже збирати буду.
– І що, ти дав? Вона ще маленька, – не витримала Наталка.
– Ну так, а що, може хоч Оксана розумнішою за нас буде. Он Сергій з Аллою, бачиш із Люсею на дивані сидять? Це з роботи друзі, от люди жити вміють! У них все по поличках і вони завжди при грошах. Все в будинок, правда, ми в них ще жодного разу вдома не були, вони гостей не люблять збирати, клопітно говорять. Так що може хай наша Оксана буде практичніше, життя то воно одне!
– Так вже, Славко, вихователь ти нікудишній звичайно! Тільки на одне й лишається сподіватися… – Наталя не встигла домовити, Люся всіх покликала до столу.
Оксана вийшла надвір. Сумно. Світланку гуляти не пустили, занедужала вона. Вдома ці нудні дорослі знову не розумні питання ставитимуть. Оксана сунула руку в кишеню курточки – ага, у неї ж гроші є, тато подарував, великі гроші. Можна зайти в магазин біля будинку і купити того м’якого зайчика із сумними очима. Йому самотньо сидіти у вітрині. Оксана його забере додому, вранці буде ділитися з ним полуничним йогуртом. І у зайчика буде мила замурзана мордочка. Він завжди її чекатиме, а ввечері Оксана буде його з собою укладати на подушку. І шепотіти йому у вушко всі свої секрети, а зайчик не сміятиметься, він все зрозуміє.
Оксана зайшла до магазину, з морозу у тепло. Біля входу, поруч із порожніми магазинними візками, стояла бабуся. Вона розклала в одик з візків свої дрібнички: флісовий плед, кілька книг і золотистий годинник з різнокольоровими камінчиками.
– Кому новий плед, дешево віддам, є книги, дуже цікаві, трохи візьму. Кому годинник, майже новий, ходить дуже точно, – старенька говорила тихо, ні до кого не звертаючись. Люди заходили до магазину, брали візки та байдуже проходили повз. Оксана зупинилася, наче зачарована. Годинник блиснув зазирливо, заворожливо, блиснув камінцями.
-Доброго дня, а чому ви тут продаєте, ви це все де взяли? А цей годинник дуже дорогий? – Здивувалася Оксана, – Ви теж продавець?
– Ні, люба, – старенька посміхнулася, і навколо її очей промінчиками зібралися добрі зморшки, – Я не продавець, я живу тут поряд. Ці речі просто мені вже не потрібні, от і вирішила, може хтось купить. А я собі булочку куплю і цукерок на ці гроші. А годинник цей простенький, хочеш, я тобі його так подарую, – очі бабусі сяяли добротою, наче вона була щаслива, що хоч хтось до неї підійшов, – Бери швидше, мені він ні до чого, я вже старенька. А тобі стане у пригоді, дивись, як сяють, – бабуся понизила голос, – Вони чарівні, вони щорічно заповітні бажання виконують! А в мене вже немає заповітних бажань, – і бабуся одягла годинник на ручку Оксані.
Оксана навіть розгубилася. А потім з кишені дістала всі свої солодощі, а з іншої кишені – татові гроші, -А я вас хочу цукерками пригостити, вони дуже-дуже смачні! А на ці гроші булочки можна купити! Бабуся брати не хотіла, але Оксана її дуже просила. Звичайно годинник дорожчий, але бабуся така добра, подарувала їх.
Оксана йшла додому, падав сніг і сніжинки гарно кружляли у світлі ліхтарів. Вона постійно піднімала рукав курточки і дивилася на годинник. А раптом і справді вони чарівні, адже ця бабуся так сказала. Жаль, що зайчика купити не вийшло, але насправді Оксана хотіла б когось живого, справжнього. Тільки мама не дозволить, от у Світланки є кошеня. А ще краще було б, якби Оксана мала сестричку. Але вона чула, як мама сказала татові, що двох вони точно не потягнуть. Дивні ці дорослі, у них все так незрозуміло.
Тато відчинив двері: – Оксана, ти що так довго? А гості вже розходяться. Ну, як погуляли, добре? А ми з мамою тобі щось хотіли сказати, йдемо я тобі чаю наллю з тортиком, будеш?
– Все добре, тату, буду з тортиком, – Оксана роздяглася, вимила руки, – Тату, дивись який годинки, мені їх бабуся подарувала. Вони чарівні. Я в магазині була, хотіла купити зайчика.
– Славко, ми йдемо, ти нас проводиш? – біля дверей вже одягалися гості. Наталка застібала пальто, – Славко, так я що хотіла сказати. Ти навіть і не сподівайся, що твоя Оксана‚ буде жадібною. Смішний ти, яблуко від яблуньки недалеко падає. У вашої Оксани очі добрі, гарна у вас донька. Ну давай, бувай!
Увечері мама та тато покликали Оксану, і урочисто їй повідомили, що скоро у неї народиться сестричка. А ще вони порадилися, і вирішили завести собачку. Щоб Оксані було не сумно і в неї поруч був вірний друг. Засинаючи, Оксана дивилася, як годинник поблискує у світлі нічника і думала, як добре, що буває диво. І ще думала, що завтра вона вмовить тата купити у бабусі м’який плед та цікаві книжки. А потім вони можуть запросити її в гості на чай зі смачним тортом. Ось вона зрадіє!