-Не очікувала тебе зустріти, Світлано! Ти яким вітром тут, подруго? – запитала Тамара. – Так я так по роботі. – І як сама, як життя склалося? – Добре. Заміжня, 2 дочки. Почекай, зараз фото покажу… Ось старша. А ось молодша. На весіллі у твоєї… – У кого моєї?.. Тамара здивовано подивилась на фотографію. З кольорового знімка, посміхаючись, дивилася юна дівчина в білій сукні, так схожа на саму Тамару..

Автобус, на якому Тамара з понеділка по п’ятницю поверталася з роботи, в цей вечір не вийшов в рейс, і їй довелося чекати наступного. Через тридцять хвилин на зупинку прибув ще один автобус під номером 45 і Тамара, нарешті, поїхала додому.

На одному з сидінь звільнилося місце і жінка тут же його зайняла. Ноги втомилися від стоячої роботи. У Тамари була незвична професія – екскурсовод.

-Томо? – здивовано запитала жінка, що сиділа поруч.

Тамара подивилася на сусідку і, перебираючи в пам’яті обличчя, раптом посміхнулася.

-Світлана!

Колись в дитинстві і юності до самого вступу до інституту дівчата дружили. Міцно, заливисто.

Світлана взяла руку Тамари, ледь прикриваючи очі, заусміхалася.

-Не очікувала тебе зустріти! Ти яким вітром тут? – поцікавилася Тамара.

-Так я по роботі, у відрядженні.

-Підемо до мене, я недалеко тут живу, поговоримо, – просила Тамара.

-Не можу, правда. Треба їхати, через дві години поїзд.

-Зрозуміло, ну як сама, розкажи, як життя склалося?

-Добре. Заміжня, дві дочки. Почекай, зараз фотографії покажу, – і Світлана дістала з кишені сумки кілька кольорових знімків.

-Ось старша, так. Це ми з чоловіком на морі в минулому році. А ось молодша… На весіллі у твоєї.

-У кого моєї?

-У Насті твоєї. Наречена – дочка твоя, не впізнала чи що?

Тамара стрепенулася, серце заб*лося швидше. “Настенька”.

-Слухай, а ти коли останній раз вдома була?

-Двадцять років тому, – не відводячи погляд від фотографії, відповіла Тамара.

-А з Настею не спілкувався чи що?

Тамара похитала головою.

-Так ти не знаєш… Миколки твого разом з Настеним чоловіком не стало в минулому році… Дочка твоя одна з дітьми. Бабуся ти, двоє онуків у тебе.

Тамара раптом розгубилася. Вона жила в своєму світі більше двадцяти років і не хотіла нічого змінювати, а тут… Вона намагалася згадати хоч щось, що так намагалася забути всі ці роки.

-Ой, Тамаро, мені пора бігти, моя зупинка, ти приїжджай до нас, приїжджай.

Тамара, пропустивши Світлану до виходу з автобуса, ще довго проводжала подругу дитинства поглядом. Пам’ять стала намотувати, як клубок спогади. Солодкі, хороші, щасливі.

Спогади про дівочу дружбу, змінилися на спогади про день знайомства з Миколою. День, коли вона з майбутнім чоловіком залишилася наодинці. Той бурхливий травень з його проливними дощами і грозами. Маленька каптьорка біля будівлі університету, чай в залізній чашці…

-Виходите? – запитав чоловік за спиною, і Тамара відволіклася від спогадів.

-Так, так.

“Ти станеш моєю дружиною?”. “Так, але не зараз”, – спогади тягнулися за Тамарою до самого будинку.

“Я не хочу дітей!” – говорила голосно вона Миколі.

“Народи мені, розпишемось, а потім як хочеш.”

Заміжніх з дітьми не направляли нікуди, можна було спокійно жити, вчитися і ростити дочку. Але Тамара чекала направлення, просилася сама, їй хотілося походів, досліджень, розкопок…

У перше тривале відрядження вона поїхала майже на шість місяців. Після повернення, побачила, як чоловік прекрасно справляється з дочкою без чиєї-небудь допомоги. Через тиждень полетіла в чергову експедицію і залишилася на запрошення на основну роботу. Ніякого почуття провини або материнського інстинкту Тамара не відчувала. Нічого. Її звали гори, ліси, поля.

Тамара піднялася на другий поверх і відкрила вхідні двері своєї квартири. У коридорі скинула речі і тут же сіла на лавочку. Двадцять років тому вона спеціально читала літературу про те, що не можна себе картати, що вона не відчуває себе матір’ю, що це нормально. Але якось все почало тиснути.

“Одна, двоє маленьких дітей”.

Заснути Тамара не змогла. Вранці встала, зібрала сумку і, зупинившись на секунду в коридорі, обернулася, немов усвідомлюючи, що бачить все це в останній раз, впевнено вийшла з квартири.

Заскочивши на півгодини на роботу, Тамара звільнилася і, залишивши все, взяла таксі до вокзалу. Можна було на автобусі, з пересадкою. Але боялася спізнитися на перший поїзд, другий пізно ввечері вже не влаштовував.

Зараз вона поверталася назад майже з тим же почуттям, з яким їхала із сім’ї. Це настирливе бажання не давало спокою і виснажувало. Поїзд, плавно цокаючи, немов відраховував щось. Тамара притулилася до стінки купе і закрила очі. І знову спогади. І знову немає жалю.

Місто, що дуже змінилося, зустріло спокійно, ніби не помічаючи. Навколо штовханина, поспіх. Можна було доїхати дві зупинки, але Тамара пішла пішки. Вона раптом зрозуміла, що не знає, що сказати, не знає, як пояснити хто вона і навіщо приїхала. Потрібен був час. Поїзд привіз її, але думки поки не зібралися і не сформували текст.

Двері в під’їзд були відчинені навстіж. Одна петля біля дверей була зламана. Двоповерховий будинок помітно просів і виглядав на тлі споруджуваного за ним на пустирі величезного мікрорайону древнім будинком.

Тамара піднялася по сходах на другий поверх і стала перед дверима. Натиснути на кнопку дзвінка чомусь не було сил і Тамара постукала.

Двері майже відразу відкрила жінка. Вона з хвилину стояла мовчки. Навпроти, немов у дзеркалі, та бачила себе. Через двадцять років. Настя округлила очі і, нарешті, сказала.

-Ви хочете грошей за квартиру? Розселення через рік.

Тамара чекала питання “Хто ви?” або щось в цьому дусі. Але Настя, швидко оцінивши ситуацію, поставила гостю в незручне становище.

-Я Волошина… Тамара, – почала жінка по завченому плану.

-Я зрозуміла хто ви, – не давши доказати, відповіла Анастасія, – грошей у мене немає.

-Я твоя мати.

Настя мовчала.

Тамара зрозуміла, що продуманий нею діалог не відбудеться. Вона відвернулася і стала спускатися по сходах. Вхідні двері 15 квартири швидко зачинилися.

Зупинившись біля вікна, Тома підняла очі і побачила небо. Те небо, яке колись так манило її. Запах будинку, той же самий запах, що був двадцять років тому, змусив затриматися. Тамара залізла на підвіконня, кинувши сумку поруч, і просиділа так весь вечір і ніч. Іноді дрімаючи, жінці снилося немовля, яке плаче. Тамара прокидалася і чула, голоси дітей в квартирі 15.

Вранці двері 15 квартири відкрилася, Настя вийшла і подзвонила в двері навпроти. Тамара принишкла, щоб почути розмову.

-Я зрозуміла, Марія Іванівно, спасибі. Як Ліза повернеться, попросіть її до мене зайти, вона обіцяла посидіти з дітьми, поки я піду у справах.

-Я можу посидіти з онуками, – несподівано для себе голосно сказала Тамара. – Матір’ю я запізнилася бути, але бабусею стати у мене ще є шанс.

-Вам нікуди йти? Чому ви тут просиділи всю ніч? – запитала Настя.

-Я повернулася туди, де повинна бути. Шкода тільки тих двадцять років, що я втратила. Прости мене.

-Мені не потрібна допомога, – відповіла Настя, трохи випрямивши спину. Вона зайшла в квартиру і зачинила за собою двері.

Через п’ять хвилин двері 15 квартири знову відкрилася.

-Ось ручка і листок, пишіть, що не претендуєте на цю квартиру і свою частку віддаєте онукам, на другому аркуші дані.

Тамара розгублено взяла листок і ручку.

-Може краще у нотаріуса?

-Так, так краще, – відповіла Настя і пішла назад в квартиру, закривши за собою двері.

Тамара взяла сумку і побігла. Вискочивши з під’їзду, вона озирнулася, намагаючись зрозуміти куди йти. Нарешті, з будинку навпроти вийшов чоловік, у нього вдалося дізнатися, де приймає нотаріус.

Три години в черзі були дуже довгими. Тамарі здавалося, що вона не встигає.

-Паспорт, свідоцтво, – простягнувши руку, сказала помічник в приймальні.

Тамара полізла в сумку за грошима і листком з даними, які дала дочка.

-Воно було у чоловіка, чоловіка вже немає.

-Зараз проконсультуюся, – відповіла помічниця і зникла в сусідньому кабінеті.

Додому Тамара теж майже бігла.

-Ось, – протягнула вона паперу дочки.

У кімнаті заплакала одна дитина, його відразу підхопила друга.

-Я зараз, – Настя зникла в кімнаті.

Тамара зняла черевики і пройшла. Майже нічого в квартирі не змінилося. Деяка свіжа меблі з’явилися, пару нових килимів. Її улюблений стілець так і стояв на тому ж місці.

-Давай я одного потримаю, хлопчики? – запитала Тамара, розглядаючи дітей, одягнених в жовте.

-Віктор і Вікторія, – відповіла Настя і, трохи затримавшись, все ж дала одну дитину Тамарі.

Від немовляти пахло життям. Солодким і чарівним. Малюк розглядав знайомі риси.

-Витечко, це бабуся, все добре, – тримаючи його сестру на руках, сказала Настя.

Тамара від цих слів розчулилася. “Бабуся”. Як їй хотілося міцно обняти свого онука і ніколи вже не відпускати…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.