В обід прийшов Андрій. На хвилину Насті здалося, що все, як і раніше. Що ніколи і не йшов він від неї і трьох дітей до тієї молоденької вчительки.. – Я це… Мені речі деякі потрібно забрати.. – Добре. Донькам що збирати? Стіл для школи забереш відразу? – Який стіл? – оторопів Андрій. – Як який? Для школи, де дочки уроки у вас будуть робити.. Андрій не розумів, що відбувається

Не спалося Насті. За вікнами, як ніби дізнавшись про невірність її ненаглядного, розбурхано віяв вітер. По городу літала солома, гриміли відра, потім на мить вітер стихав і накрапав квітневий перший дощ, а після знову гул, шум і завивання.

Настя спробувала закрити очі, та сльози не давали…

-Люблю. Як так? За що?

Тут же їй згадалися слова бабусі Марії про невдячність чоловіків, яких люблять.

-Сама винна, любиш сильно, прощаєш. Шматок побільше в тарілку кладеш, а він все одно там де солодше голову поверне.

І повернув…

Приїхала в село вчителька. Молоденька, висока і тоненька немов билинка. Начитана. І мова така ж тонка, співуча. Спочатку все в клубі по суботах лекції читала на міські теми.

Андрійко після однієї такої лекції проводив вчительку до дому і захопився. У дивину. Новеньке. Що там Настя з її важким після трьох дітей пухким тілом, величезними надутими від роботи руками, сережки ще ці півмісяцем в вухах. Тут інше. Піднесене чи що. Легке, повітряне, ручки білі, ніжні. Шкіра гладка, прозора. І ім’я у неї Любов…

Сам не посмів сказати, що захопився, розлюбив і додому не повернеться. Маму свою вмовив сходити до дружини, в очі подивитися.

Настя ніяково повернулась, і синок прокинувся, хоче їсти. Довелося повернутися назад і заспокоїти сина.

Чекати світанку було неймовірно довго. Роботи по дому накопичилося більше, ніж впоратися. Насті хотілося якомога швидше піднятися і забутися в справах.

А вітер вив в трубах, розкидав все, що траплялося на шляху, наганяючи ще більшу тугу.

В обід прийшов Андрій. На хвилину Насті здалося, що нічого не змінилося. Вона вже за відпрацьованою звичкою підійшла до печі і раптом опустила руки з рушником.

-Я це… – почав Андрій, – мені речі деякі потрібно забрати. Багато не візьму, кімнатка маленька. Зимове доведеться залишити поки.

-Добре, – Настя раптом трохи обм’якла, – зимове Світланине заверну і в шафу приберу, а Дашине віддати треба буде, їй в наступному році вже мала буде, коли ще Іванко підросте.

Андрій зніяковів, переминаючись у власному будинку з ноги на ногу, і мимрив далі.

-Кожушок мій…

-І кожушок твій заверну, але до зими. Обживетесь – забереш.

-Дівчаткам що збирати? Стіл для школи забереш відразу?

-Який стіл? – оторопів Андрій.

-Як який? Для школи, де дочки уроки у вас будуть робити.

-А до чого тут Світлана з Дашою?

-Як причому? Сім’єю ми були-жили, діти спільні. Так і поділимо тепер порівну: вас двоє – вам старших двох дочок виховувати, а я жінка, яку лишив чоловік, мені синочок, його годувати треба, молоко треба.

Чоловік зблід, але від дочок не посмів відмовитися. Настя, як і обіцяла, зібрала дитячі речі до неділі, і як би не тремтіло материнське серце, відправила з батьком в новий дім, точніше в нову кімнату, що знімала вчителька біля школи.

Перший тиждень Настя все сиділа біля вікна. Дівчата зі школи відразу до матері. Вона їх нагодує, форму попере і назад зі словами відправляє:

-Чим більше в тій хаті жити будете, тим швидше додому повернетеся.

Старша дочка Світлана відразу зрозуміла, що робити треба, кмітлива дівчина. Через місяць Андрій привів дітей з усіма речами назад додому, а сам на ґанку сів задумливо.

Настя не вийшла. Увечері пішла корову доїти, подивилася на нього і сказала все, що хотіла і не хотіла. На цьому і полишила. Пробачила.

З тих пір Андрій, подейкують в селі, більше всіх свою дружину єдину, справжню любить, навіть розлучитися не встигли толком. І на інших навіть не дивиться.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.