Наталя зайшла в купе, поставила сумку і вмостилася на свою полицю. Через пару хвилин до неї зайшла молода жінка. – Добрий вечір! – Добрий! Жінка скинула пальто. – Я – Катерина. – Наталя. Поїзд рушив і через годину вони вже сиділи з чаєм і говорили про все на світі. – Кожен у житті має секрет, який не дає спокійно спати, – таємниче говорила Катя. – А свій розкажеш? – Чому ні, – Катя сіла зручніше і почала розповідь

-Наталя, як приїдеш – подзвони, я ж хвилюватимуся!

-Звісно, ​​мамо, обов’язково!

-А чому Сашко не прийшов тебе проводити?

-Ну, в нього іспит сьогодні, ми вчора ввечері бачилися.

-Як справи у вас?

-Нормально, – Наталя підхопила сумку. – Все, мамусю, бувай. Цілую. Бо ж запізнюся!

Вона швидко поцілувала маму та пішла до виходу на платформу. До відправлення поїзда був час, але Наталя поспішала закінчити розмову. Не те, щоб їй неприємно було говорити про Сашка, але з огляду на останні дні – зовсім не хотілося зайвий раз копатися у своїх почуттях.

Вони з Олександром познайомились два роки тому. Наталя іноді посміхалася – зустрілися дітки із пристойних сімей.

Їхні стосунки розвивалися як за сценарієм: вивіреним, налагодженим, заздалегідь відомим. Сашко був передбачуваним, наскільки це взагалі було можливо.

Вона точно знала, що ось зараз він надішле чергове повідомлення, а ввечері з’явиться з квітами, обов’язково трояндами. Наталя не любила троянди, їй завжди подобалися ромашки, на крайній випадок – гербери. Троянди чомусь асоціювалася у неї з якимись урочистостями, на зразок п’ятдесятирічного ювілею.

Наталя була пізньою дитиною у сім’ї вчителів і завдяки цьому постійно була на таких заходах. Чомусь батьки вважали неправильним залишити дитину вдома з нянькою та брали її із собою на більшість подібних свят. Там Наталя дуже сумувала, а як була маленькою, то взагалі засинала десь у куточку.

А ромашки були для неї нагадуванням про село, куди вони їздили в гості до тітки її батька – Марини.

Марина, на відміну від племінника, була далекою від науки. Вона була дуже простою, закоханою в землю, у свій будинок, сад, город і при цьому було в ній щось незрозуміле Наталі. Як вона ходила, як говорила до рослин, як у лісі могла знайти будь-яку стежку і знала кожну гілочку.

Щороку вона з нетерпінням чекала, коли вони поїдуть на тиждень до тітки Марини. Строго кажучи, Наталі вона була бабусею, нехай і двоюрідною, але вона звикла називати її з дитинства тіткою.

Цих днів їй було водночас і дуже мало, і більш ніж достатньо на весь рік. Вони наповнювали її життя спогадами і коли було зовсім сумно, вона сідала на підлогу у своїй кімнаті, притискала до себе ляльку, яку пошила для неї тітка, і по краплинці, щохвилини згадувала все, що було в цих поїздках.

Ніколи вона не згадувала так поїздки в санаторії на море чи в Карпати, куди часто їздили батьки. Тільки село.

Коли Наталі було шістнадцять, вони їздили туди востаннє. Цей рік вона запам’ятала особливо сильно. Перше кохання не забути, напевно, нікому, хто випробовував подібне. Андрій, Андрійко… Син сусідки тітки Марини. Молодий хлопець тільки-но закінчив школу. Дівчата так і крутилися біля нього. А він око не спускав з дівчинки за сусідським парканом.

-Андрійко, любий, не дивись у цей бік, ти ж розумієш, разом вам не бути.

Тітка Марина швидко вирахувала невдачливого залицяльника, який вже скільки днів поспіль возився з парканом. За цей час можна було двічі поставити новий.

-Чому? – піднявся Андрій. – Чим я поганий?

-Усім хороший, та тільки ви різні. Вона молоденька зовсім, а батьки проти будуть, правду тобі говорю.

Вона зітхнула і пішла на город. Молоде, зелене… Але як же шкода. Адже вона бачила, що й Наталя поглядає на Андрія. Марина знала його з пелюшок, бачила і розум, і совість хлопця. Та ось тільки знала і племінника свого, який ставив на головне місце зовсім інші вимоги.

Хто і коли слухав дорослих у цьому віці? Наталя благала батьків залишити її у тітки до кінця літа. Хоч як дивно, але ті погодилися. І цей місяць, що залишився до занять, був найщасливішим у її житті. Тітка Марина знайшла Андрія і помахала йому пальцем:

-Дивись, на твоїй совісті все буде. Я тобі, Андрію, вірю, ось і не обдури мене, ти зрозумів?

-Тітко Марино, могла і не говорити мені нічого. Я кохаю її! Хіба зроблю щось погане?

Марина пильно подивилася на хлопця.

-Дивись Андрію, відповідати їй згодом. Зрозумів? Їй не тобі.

Андрій серйозно кивнув головою.

Виїжджала Наталя зі сльозами. Батьки не зрозуміли, вирішили, що дочка за ними скучила. Вона плакала, та сподівалася. Андрій збирався вступати до інституту і обіцяв, що за кілька тижнів вони побачаться.

А потім надійшов лист. Батька Андрія не стало, і старший син вирішив залишитися вдома, щоб дбати про матір та сестер.

Вони переписувалися, зідзвонювалися, правда рідше. А через рік не стало тітки Марини. Дім вона залишила Наталі, але батьки відмовилися туди їздити, а її одну не пускали. Андрій зник, листи від нього приходити перестали. Мама, слізно благала Наталю розповісти, що з нею відбувається.

-Доню, ну значить доля така. У нього, напевно, інша з’явилася, от і перестав писати. Потрібно жити далі! Ти молода, гарна, вистачить на твій вік хлопців, тільки вибирай!

-Мамо, ти так нічого й не зрозуміла! – Наталя у відчаї плакала, обнявши матір. – Я ж люблю його!

-Наталю, кохання приходить і йде. Почекай, дай собі час.

Наталя, звичайно, не знала і не могла знати, що Андрій писав весь цей час, але листи діставала з ящика мама. Чекала листоношу, а потім взагалі домовилася з ним. Вона твердо вирішила, що Андрій не пара її доньці.

Наталя закінчила школу та обрала професію ветеринара. Сварка була неабияка.

-Ти що! З твоїми здібностями до фізики і – на тобі! Ветеринар! Чого Наталя? У нас навіть тварин ніколи в хаті не було! – вирував батько.

-А я дуже хотіла, тату. Кота, собаку, хоч рибку! Але ви вважали, що цього не треба. Ви, а не я! – Наталя взяла батька за руку. – Тату! Ну, це ж моє життя, можна хоча б професію я виберу сама? Я хочу не роботу робити, а отримувати задоволення від справи, якою займаюся.

Петро Іванович глянув на дочку і кивнув.

-Гаразд. Які твої роки, може, ще одумаєшся.

Вступила Наталя легко, і дуже скоро студентське життя захопило її, закрутило. А потім з’явився Сашко.

Гарний хлопчик, Сашко!

Батьки Олександра були друзями її батьків. Сашко ріс у бабусі, тож із Наталею вони у дитинстві знайомі не були. Розумний, начитаний серйозний хлопець. Спочатку він просто імпонував Наталці як співрозмовник, потім як друг. Вони мали дуже спокійні стосунки. Сашко не іскрив емоціями і просто одного разу сказав їй:

-Ну з нами все зрозуміло.

-Що зрозуміло? – здивувалася Наталя.

-Навчання закінчимо – одружимося.

-Дивно! Ти так у цьому певен?

-Наталю, а є сенс сумніватися? Ми підходимо один одному, нам добре разом. Що ще потрібне для сімейного життя?

-Може кохання? – поблажливо глянула на нього Наталя.

-Кохання? А тобі не спадало на думку, що не всім це дано і краще вибрати людину, з якою не треба чекати сюрпризів і все надійно?

-Не знаю, Сашко, не знаю. Подивимося.

Ця розмова відбулася якраз тиждень тому. І Наталя всерйоз задумалася, про те, що їхні стосунки вони розуміють дуже по-різному і, можливо, час внести ясність. А то й батьки вже починають говорити про весілля, сприймаючи Сашка як єдиний можливий і вирішений варіант.

Тому поїздку на семінар до Львова вона сприйняла як ковток свіжого повітря. Буде час і відволіктися, і подумати.

Вона увійшла в купе, поставила сумку і, знявши куртку, вмостилася на свою полицю. Купе було порожнім, вона була першим пасажиром. За кілька хвилин у купе увійшла молода жінка і привіталася:

-Добрий вечір!

-Добрий!

-О, ми самі?

-Поки так. А там – хто знає.

Жінка скинула світле коротке пальто і представилася:

-Катерина.

-Наталя. Приємно познайомитися!

Поїзд рушив і через годину вони вже сиділи з чаєм і говорили про все на світі. Наталя сама собі дивувалася, адже вона сходилася з людьми. Їй завжди було важко знайти тему для розмови, підтримати розмову з незнайомцем. А тут – чари якісь! Таке враження, що Катю вона все життя знає.

-Дивуєшся, чому так розговорилася? – Катя посміхнулася.

-Ага! Сама не розумію, що зі мною таке.

-Ми з тобою тут і зараз, а завтра розійдемося в різні боки і, швидше за все, ніколи не побачимось. Такій людині легше розповісти щось таке, що не розповів би нікому із близьких. Ось така ямка.

-Ямка?

-Так, колись у якійсь книзі попалося. Викопуєш ямку, шепочеш туди секрет, закопав і забув. Але головне, що виговорився. Кожен у житті має секрет, який тягне ниточки в душі, не дає спокійно спати.

-У всіх?

-У всіх. І в мене, і в тебе.

Наталя глянула на Катю і опустила очі у чашку.

-Запитати хотіла? – Катя розреготалася.

-Ну, що ти смієшся, цікаво ж.

-Так і спитала б.

-Розкажеш?

-Чому ні. Тим більше мій секрет перестане бути секретом, коли я доїду до Львова.

Катя сіла зручніше і почала розповідь:

-Я з Одеси. Щоправда, не корінна мешканка. Батьки переїхали, коли мені було три роки. Але виросла я там. Курортне місто, море, сонце.

Купа людей в сезон. Мама возила екскурсії, батько працював адміністратором готелю. Нас із братом виховувала бабуся. У нашій сім’ї дуже давні та тверді правила щодо того, як дівчині влаштовувати своє життя.

Точніше, хто за дівчину вирішує, як буде влаштовано її життя. Ось і за мене все було вирішено заздалегідь.

Мені було років п’ятнадцять, коли батько привів у будинок мого майбутнього чоловіка, щоб познайомитись. Моєї думки ніхто не питав, просто поставили перед фактом.

Я була зовсім дівчиськом, нічого толком і не зрозуміла. Ну, якийсь дядько, подумаєш. Прийшов – пішов. А за три роки, коли мені виповнилося вісімнадцять, батько влаштував мене на літо попрацювати перед інститутом. Я працювала з ним у готелі. І там познайомилася з Іллею.

Катя помовчала, дивлячись у вікно.

-Рік ми зустрічалися. Він літав до мене, як тільки видавалась вільна хвилина. Писав ночами реферати та дипломи, щоб заробити.

Ілля – одинокий. Батьків не стало, коли йому було три роки. Його виховували опікуни. На той момент, коли ми познайомилися, він не мав нічого, він жив у гуртожитку.

Був лише розум та бажання бути зі мною. Сама розумієш – не наречений для моїх рідних. Тож я мовчала, нікому не розповідала.

Ми вирішили, що рік зачекаємо, він закінчить виш. У нього вже тоді були пропозиції щодо роботи. Він – програміст. Дуже талановитий програміст.

Але на те, щоб заробити потрібен час. А часу нас позбавили. Мені виповнилося двадцять і батьки оголосили, що буде весілля. Я розповіла про Іллю та була велика сварка. Мама плакала день і ніч. Вони дуже сильно тоді посварилися через мене.

Батько звинувачував маму, що вона не встежила. Я завжди була маминою донькою. Бачити її сльози, розуміти, що через мене розпадається сім’я… Я благала, плакала – все марно.

Ілля приїжджав, пробував поговорити із батьком. Але той його навіть слухати не став. Сказав, що я давно наречена, що дала згоду. Ілля повірив, написав мені записку, що любить, але відпускає, коли я так вирішила і поїхав.

Батько оголосив, що не може жити з жінкою, яка не змогла вберегти його сім’ю від ганьби.

І тоді я зробила найбільшу дурницю у своєму житті. Щоб зберегти шлюб батьків, я погодилася вийти заміж. Завжди думала про когось, тільки не про себе. Мені треба було тікати, поїхати до Іллі. Я не знала, що він одержав квартиру. Він не сказав мені, хотів зробити сюрприз. Не встиг…

-А потім?

-Потім було пишне весілля. Я його майже не пам’ятаю. Перший тиждень сімейного життя я взагалі пам’ятати не хочу і не буду. Я щось робила, кудись ходила, вчилася, працювала вдома, але все це в якомусь мороці. Більше року – ось так. А потім я одного разу йшла додому через міст і якось вже таке почала думати, що аж сама злякалася…

Наталя ахнула.

-І ось тоді зрозуміла, що досить! Все, що зі мною відбувається – це моє життя! Я прийшла додому і сказала чоловікові, що ми розлучаємося. А потім, одного разу я сиділа у дворі, чистила абрикоси на варення, відчинилася хвіртка. І ввійшов Ілля. Ось із цього моменту я пам’ятаю все і по секундах.

-Ви разом?

-Так. Ми одружені вже два роки. І я знову живу… А ти? Без секретів?

-Є один. Точніше був. Я нічого про нього не знаю, ми давно не бачилися.

-Чому?

-Він писав, потім замовк. Швидше за все, він мене забув.

Наталя коротко розповіла про Андрія. Катя замислилась.

-Він сказав тобі про те, що ваші стосунки для нього нічого не означають?

-Ні, Катю, нічого такого. Просто перестав відповідати на мої листи.

-І ти не з’їздила, не дізналася, що і як?

Наталя випросталася на сидіння. Господи, яка ж вона глупа! Адже правда. Вона на слово повірила мамі, плекала в собі образу на Андрія, думаючи, що він її проміняв на іншу.

-Наталю, бери своє життя у свої руки! Воно твоє, єдина і його не перепишеш, як із чернетки начисто. Зроби все, щоб одного разу не опинитися, як я в такій ситуації. Тільки тобі вирішувати… Повір, навіть найблагополучніше життя може довести до того, що в душі порожньо.

Наталя кивнула і дівчата замовкли, думаючи кожна про своє.

Вранці вони обмінялися телефонами та зійшли у Львові. Стоячи на пероні, Наталя побачила, як Катю на руки підхопив високий плечистий хлопець. Він так і ніс би її до самого виходу, якби Катя не крикнула:

-Постав мене, я вже тут і нікуди не подінусь!

До Наталі долинув їхній сміх.

Вона дійшла до зали очікування та зупинилася. Потім, рішуче струсивши головою, обернулася і пішла до кас.

До села вона приїхала надвечір. У вікнах будинку, де жив Андрій, горіло світло. Наталя постукала. Двері відчинила маленька дівчинка:

-Ти хто?

-Я Наталя. А ти хто?

-Я Лідочка. Андрію! – несподівано закричала дівчинка так, що Наталя здригнулася. – Твоя Наталка нарешті приїхала! Іди скоріше, зустрічай свою радість!

Наталя підняла очі і побачила Андрія, що застиг у дверях.

-Не проженеш?

Він мовчки підійшов і обійняв її.

А через рік, на телефон Каті надійшло повідомлення. Вона важко піднялася, оберігаючи живіт і пішла на кухню, де готував вечерю Ілля. Катя відкрила надіслане фото та розсміялася:

-Дивись, Ілля, який богатир!

На фотографії, на ромашковому полі стояла Наталя, тримаючи на руках сина та притулившись спиною до чоловіка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.