Настя прибирала в квартирі. Вона якраз витирала пил зі старого серванту, коли помітила серед купи мотлоху у вазі брелок. Сердечко. Настя застигла на місці – брелок нагадував їй про Сашка. В той день, коли він його подарував – Настя йому відмовила… Через кілька днів Настя відкрила сервант. Вона взяла вазу і охнула. – Нема! Його нема. Зник

Настя прибирала в квартирі. Вона якраз витирала пил зі старого серванту, коли помітила серед купи барахла у вазі брелок у вигляді серця.

Всередині нього застигли камінці рожевого кольору. Брелок був вже старий і валявся без діла.

Перед святами, протираючи пил з полиць, Настя частенько брала в руку, крутила брелок і клала назад.

Не подобався він їй, нагадував про минулі дні, коли ще юна Настя відмовила Сашкові…

Тепер Сашко став важливою персоною. Багатий. Та й дівчата біля нього в’ються…

А було ж? Сашко тоді мало не плакав і казав, що дуже любить її.

У сусідньому кіоску, зліва від зупинки, Сашко побачив брелок.

Ось тільки в той день Настя вирішила припинити ці швидкоплинні стосунки, а Сашко купив брелок, вручив їй і сказав на прощання:

-Моє серце застигло, як ці камінчики в брелці…

-Нісенітниця, – подумала Настя і поїхала на автобусі додому.

А Сашко залишився там, у тому минулому житті…

Брелок валявся. Від пилу скло потьмяніло, і рожеве каміння втратило свою яскравість. Точнісінько як Настя і її життя. Треба було давно викинути цей брелок, з очей геть, і з серця… Але так і не наважилась…

Перед новим роком, прибираючи квартиру, Настя добралася до серванту.

За звичкою взяла вазу, вивалила всю купу мотлоху, а брелка… Нема! Зник…

Настя перевірила всі кути в серванті, протерла весь посуд, чайний сервіз із весілля, але сердечко не знайшла. Стало якось сумно… Мабуть, совість чи жалість до себе за минуле.

-Так тобі й треба, – подумала вона. – Нема чого минуле згадувати.

Не побачила б Настя Олександра рік тому на конференції, так би і не згадала. Півроку після тієї зустрічі пильно стежила за новинами – раптом про Сашка щось покажуть. І ще сварилася з чоловіком. Той аж не витримав – пішов до матері, в однокімнатну квартиру.

Настя повісила ганчірку у ванній сушитися, подивилася в дзеркало, погладила обличчя. Куточки губ поповзли вниз, очі втомлені, підборіддя друге з’явилося… Але нічого. Вона вмилася і зробила маску. Пролежала хвилин двадцять на дивані.

-І все ж таки не просто так брелок пропав?! – думала Настя. – Саме зараз, коли стосунки із чоловіком погані. І чого вона вирішила, що з Сашком була б щаслива? Хіба того дня вона поїхала автобусом не заради свого майбутнього чоловіка? І син Вітя, такий милий, нагадує чоловіка в юності…

Настя змила маску, нафарбувалась. У кафе неподалік від дому купила улюблені тістечка.

Вона бігла, боячись не встигнути. Ось і двері, два рази подзвонила. Ніхто не відповідає. Ще раз, два дзвінки.

Хтось за дверима зашаркав. Настя усміхнулася. Притиснула тістечко і випалила, коли відчинили двері:

-Досить відпочивати у мами. Вдома всі скучили. І Вітя, і я. І вибач мені, будь ласка. Я була не права.

Чоловік спросоння не відразу зрозумів, за що дружина вибачається. Зміна на роботі була важка. А тут Настя, така гарна, захекана…

-Бігла, чи що?

-Ага! Додому пустиш?

-Проходь.

-Слухай, Микола, я винна, пробач мені. Не знаю, що зі мною останнім часом коїться, а дістається від цього тобі і Віті. Якщо приймеш, то обіцяю виправитися.
Коля дивився на свою дружину і розумів, про що вона – іноді й йому різні думки лізуть, але він одразу відчував, що сім’я – це найкраще, що він має в житті. А Настя, вона ж жінка – поки не накрутить собі, не передумає сто разів, не зрозуміє.

-Гаразд, проїхали, але ти… Це… Якщо що обіцяла, – підморгнув Коля дружині.

Настя обвила рукою шию чоловіка і притулилася своєю щокою, до його обличчя.

Засміялася про себе і поцілувала чоловіка.

-Більше ніколи, – подумала. – Коля – найкращий чоловік у світі!

Син Насті, Вітя стояв біля під’їзду, хвилювався. В руках він тримав брелок у вигляді серця…

Аж раптом з’явилася Христина, і Вітя забув про все.

-Привіт, Вітя! – радісно привіталася Христина.

Вітька зніяковіло відповів:

-Привіт, Христя!

-На кого чекаєш? Не мене часом?

Вітька зібрався і відповів:

-Чекав. Думав, не дочекаюся.

-А я була на заняттях. Може, прогуляємось?

Вітька не чекав такого щастя – Христя, та ще й сама гуляти кличе!

Півгодини ходили під вікнами будинків. Христина змерзла, та й уроки треба робити йти.

-Ну, я пішла. Завтра приходь, у мене середа – вільний день, занять немає.

Вітька кивнув головою. Тут він згадав про брелок, витяг з кишені, простягнув Христині.

-Це тобі… Серце…

Христина усміхнулася у відповідь і стиснула брелок в руках.

-Спасибі, це дуже несподівано, він дуже гарний і камінчики всередині рожеві, як я люблю! Я його на рюкзак причеплю, щоб він завжди про тебе нагадував!

Вітька йшов додому радісний і думав, як добре, що він згадав про брелок, який валявся в серванті.

Він його добре почистив і протер. Брелок засяяв, як новенький…

Віктор не знав, що ця маленька, непомітна річ вже змінила одну долю…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.