– Миколо, що трапилося?! – плакала в слухавку Олена. – Чому ти пішов?!
Микола нарешті відповів вже мабуть на двадцятий дзвінок своєї коханої Олени.
– Микольцю, мама й тато не розуміють, що сталося! – продовжувала Олена. – Все ж було нормально, мої батьки так чекали дня, коли познайомляться з тобою.
Микола мовчав…
– Микольцю, ми мене чуєш? – плакала Олена.
– Чую, Оленко, – нарешті відповів хлопець. – Ти пробач мені, ми більше не побачимося… Не пиши і не дзвони мені, просто пробач…
– Але чому так, Микольцю? – запитала Олена. – Ти можеш мені пояснити, що сталося?! Будь ласка…
Олена плакала. Миколі було шкода дівчину. Він ішов з наміром познайомитися з батьками дівчини і попросити її руки, але…
– Оленко… Послухай мене, чуєш? Слухай. Ти ні в чому не винна, розумієш? І я не винен, – хлопець гірко посміхнувся. – Так вийшло, вибач…
– Я приїду, Микольцю, можна я до вас приїду? Ми поговоримо, ти мені все поясниш, мама з татом місця собі не знаходять. Ніхто нічого не розуміє…
– Не треба приїжджати, — стомлено сказав Микола. – Добре, давай поговоримо… Скажи мені, чи ти ще згодна стати моєю дружиною?
– Так, так, Миколо, ти що зовсім, чи що?! Ти що влаштував?!
– Якщо ти будеш кричати я покладу слухавку і…
– Добре, добре… Я слухаю тебе.
– Дай відповідь мені на одне запитання. Вийшовши за мене заміж ти зможеш не спілкуватися з твоїми батьками? Навіть не так, це занадто, давай так… Якщо я тобі скажу, що не хочу, щоб твої батьки були на нашому весіллі, брали участь у нашому житті, я не хочу їх бачити у нашій квартирі і не хочу з ними бачитися? І ще я не довірятиму їм наших дітей…
– Микольцю… Ти що таке говориш? Це ж нісенітниця! – ахнула Олена.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Тільки на таких умовах я згоден з тобою одружитися, – сказав Микола. – Пробач, я розумію, що це грубо, але…
– Та йди ти! – Олена кинула слухавку.
Микола сів і вперся поглядом у стіл…
…Ось він малюк, з мамою й татом за ручку, крокує ніжками по асфальту.
Ось тато високо його підкидає і ловить, а Миколка регоче… Ось тато з ним грається. Ось вони в парку атракціонів, а ось на катку. Ось тато… Знову тато і Миколка, завжди тато і Миколка.
Тато так сильно любить Миколу… А Микола – тата.
Коли Миколка виросте, він буде точнісінько таким самим, як батько.
Тато, тато, тато…
…Батько стоїть сердитий. Вони сваряться з мамою.
Микола стоїть і дивиться на батька. Мама плаче…
Батько бере валізу і кудись іде, гримнувши дверима.
Мама лежить на дивані і плаче… Мамі недобре, розуміє Микола.
А вранці мама не встає з ліжка, вона всю ніч плакала…
Микола чекає, коли мама прокинеться, але вона не прокидається.
Він пішов до сусідки, тітки Люби. Та прибігла, почала плакати й будити маму…
Потім приїхала швидка і забрала маму у лікарню, залишивши Миколу самого у порожній, холодній квартирі.
Прийшов батько. Микола кинувся до нього, він плакав.
Батько ходив із кімнати в кімнату, кудись дзвонив.
Він залишився з Миколою на ніч. Вранці батько відвів його в садок, а забирала Миколу вже бабуся.
Хлопчик ніколи більше не бачив своєї мами… Ніколи…
Вона не змогла пережити зради коханого чоловіка…
Виховували Миколу бабуся з дідусем, батьки мами.
А батько? А що батько… У нього було нове життя, нова сім’я.
Микола батька більше не бачив…
Якось, коли ще бабуся залагоджувала деякі справи і вони жили з Миколою в їхній квартирі, прийшов тато, а з ним красива тітка з маленькою дівчинкою.
– Геннадію, – сказала бабуся. – Я бачити тебе не можу, але заради внука я потерплю. Прошу тебе, не відмовляйся від хлопчика, ми можемо навіть переїхати сюди…
– Що значить переїхати? – красива жінка раптом стала злою. – Геннадію, це твоя квартира? До чого тут ці люди?
– У нього є син, – тихо сказала бабуся.
– І що? – не вгавала жінка. – У мене є дочка, люди розходяться, таке буває, нічого страшного в цьому нема… Я теж розлучена з чоловіком, проте… Жива ж…
– Пішла геть звідси! – сказала бабуся. Пішла геть! Геннадію, навіщо ти привів сюди цю жінку?!
Тато тупцював на місці і дивився в підлогу. Микола підійшов до нього, взяв його за руку.
– Тату, куди пішла мама? – запитав він. – Чому її немає? Куди ти пішов? Мама з тобою?
– Твоєї мами не стало! Твій тато тепер мій! – сказала дівчинка, яка прийшла з красивою тіткою й татом і показала Миколі язик…
…Після того батько більше не з’явився в його житті, і так, квартиру він теж забрав.
Бабуся з дідусем показали Миколі, де мама. Хлопчик напрочуд стійко переніс цю звістку.
Прошов час, Микола вже пішов до школи, і образ мами поступово розмився у пам’яті хлопчика.
Він пам’ятав ніжні руки, очі, сміх, запах, а загалом образ почав віддалятися…
Добре що було багато фотографій. Микола знав, що це мама, яка не змогла впоратися з розлученням і пішла, не подумавши про свого маленького хлопчика…
Микола давно пробачив маму і не сердився на неї.
У той же час він добре пам’ятав батька, можливо тому, що той більшу частину часу проводив з ним, а потім зрадив.
Микола рано розібрався у всій цій ситуації.
Бабуся з дідусем, тітки й дядьки, всі дарували хлопчикові любов, ніхто ані слова не сказав поганого про його батька.
Микола виріс цілеспрямованим, вступив в інститут у місті, де народився.
Йому добре було в невеликому містечку з рідними, але хлопець хотів досягати чогось у житті, тож поїхав у столицю.
Про батька Микола не думав взагалі. Заборонив собі думати, коли ще був малюком.
Хлопець відучився, його взяли на хорошу роботу, а якось він познайомився з Оленою.
Дівчина була весела, знала чого хоче від життя, вона якось швидко взялася за Миколу…
Схаменутися він не встиг, як вирішив, що Олена – це саме та сама дівчина, з якою він проживе все життя.
– Я вже точно не буду, як він, – раптом подумав хлопець про батька.
Ось і настав час знайомитися з батьками Олени.
Микола замовив столик у хорошому ресторані. Він трохи хвилювався.
Олена обожнювала своїх батьків, вона дуже любила маму і прямо захоплювалася батьком…
Микола трохи запізнювався. Він вибачився, а Олена сказала, що нічого страшного, її батько теж дуже зайнята людина, і він теж трохи запізнюється.
Вони майже одночасно підійшли до столика. Батько Олени трохи раніше, буквально на хвилину…
Це був батько Олени і… Батько Миколи!
Микола аж відсахнувся назад, коли побачив батька дівчини! Свого рідного батька і ту жінку, з гарним, але злим обличчям… Ніби це було нещодавно, вчора…
– Тепер це мій тато, – прозвучало в голові чоловіка. – Мій тато… Твоєї мами нема…
Стримувана стільки років всередині, буря обурення вирвалася назовні і Микола, різко розвернувшись, вийшов на вулицю. Він ледве стримався щоб не побігти…
А він стільки часу думав, кого ж нагадує йому Олена.
Олена і є та сама дівчинка…
Все стало на свої місця.
Батько приїхав до нього на роботу, сказав, що треба поговорити, навіть не привітавшись.
– Олена в лікарні, – не підводячи очей сказав батько.
– Мені дуже шкода, як вона?
– Добре. Спить… Ти хоч розумієш, що накоїв?! – раптом закричав він.
– Я? Я накоїв? – здивувався Микола. – А мою маму не встигли врятувати, батьку… Моєї мами не стало! Це ти накоїв! А тобі відгукнулося!
– Миколка?
– Не вдавай, що ти мене не впізнав. Я дуже схожий на тебе. Вже дружина твоя, так точно мене впізнала, вона аж позеленіла, коли побачила мене. Я на маминому прізвищі, вірніше на прізвищі дідуся. Тобі ж все одно було на мене, підписав все що можна, аби тебе не чіпали… Чого ти хочеш від мене? Я не буду у вашій вашої родині…
– Оленочка… Вона ж мені як дочка, – забурмотів Геннадій. – Я… Пробач, я не хотів лізти до тебе…
– Іди. Я нічого спільного з тобою не хочу мати. Забирайся з мого життя! Тату.
…Микола довго сидів на самоті.
В кабінет зазирнула секретарка:
– Миколо Геннадійовичу, вибачте мені, це я його впустила, він сказав, що він ваш тесть…
– Він мій рідний батько, Вікторіє Павлівно, запам’ятайте його і ніколи сюди й близько не підпускайте.
– Добре… Може кави?
– Так, дякую, Вікторіє Павлівно.
Вікторія зачинила двері і пішла готувати каву. Їй захотілося обійняти свого начальника, якось по-материнськи. Вона чула всю розмову, гість нещільно зачинив двері.
Вона одна виховувала сина і чудово розуміла Миколу, її чоловік зібрав речі й йшов до матері, коли їх дитині ще й року не було.
Поки він не одружився вдруге, то допомагав, а потім його дружина зателефонувала і сказала не відправляти до нього більше дитину. У них, мовляв, своя родина.
Сказала задовольнятися аліментами. Вікторія погодилася…
Їй допомагали батьки, вона відновилася в університеті, працює. Нічого, впорається…
Вона віднесла каву і тихенько пішла.
…Одного разу Микола зауважив, що поряд з ним працює гарна й розумна дівчина, Вікторія Павлівна, Віка…
Згодом вона познайомила його зі своїм сином Олегом. У хлопчику Микола бачив себе і йому так захотілося подарувати цьому малюкові тепло…
…– Мамо, тату, знайомтеся, це Світлана! – на порозі стоїть Олег і щасливо посміхається.
Микола уважно дивиться на дівчину і киває дружині Вікторії.
Вікторія проводжає гостю до столу. Ось уже зав’язалася розмова, і майбутня свекруха знає, як звуть маму, тата дівчини і її дідусів та бабусь.
Потім Віка кидає погляд на чоловіка і прикриває очі. Микола усміхається…
…Микола ще раз зустрічав старого батька і бачив Олену.
Або вона вдала, що не впізнала Миколу, або це дійсно так… Миколі вже було нецікаво…
Чи варто судити хлопця? Зрозуміло, що дівчина не винна, слова, сказані в дитинстві, вона почули від дорослих.
Та Микола так і не зміг пробачити батька… Він не став, таким, як він…