Валентина Павлівна нерішуче потопталася на місці, змахнула пил з лавки і присіла на неї.
– Привіт мамо! Ти пробач мені, давно я тебе не відвідувала, – Вона винувато опустила очі. – Але ж ти знаєш, коли все добре, забуваєш, на потім переносиш. А як біда, одразу до мами біжиш. Біда в мене сталася.
Жінка шморгнула носом, порилася в сумці і дістала паперові серветки.
– Оленка наша, внучка твоя, вагітна. Не хотіла я її у місто відпускати. Ох як не хотіла. – затораторила Валентина Павлівна. – Але вчитися ж треба. А ось як вийшло. Дівчині лише двадцять виповнилося. Ще два курси попереду. А тут дитинка. Ти не хвилюйся, вона одразу приїхала і сказала. Термін невеликий. Ще можна все виправити. Куди їй? Живе у гуртожитку. Хлопець цей, як я зрозуміла, одружуватися не хоче. Так, і сама вона заміж не біжить. Ось, зараз вдома сидить, плаче. Поради у мене питає. А я не знаю що сказати. Ось до тебе прийшла. Зараз обговоримо та вирішимо.
Жінка дістала серветку та витерла очі.
– Соромно ж як, – продовжила вона. – Що люди скажуть? Народить без чоловіка, все життя своє під укіс пустить. Хоча, що я тобі говорю? Ти все життя увагу на пересуди не звертала. Коли батька виставила, все село говорило. А коли Іван Степанович почав до тебе заходити, то навіть хлопці пальцем показували. А ти губи нафарбуєш, голову піднімеш і пливеш по селу, як ні в чому не бувало. Не звертала уваги на всі плітки. Ось і Іван Степанович каже, щоб народжувала Оленка. Допомогу обіцяє. Він гарний, даремно ти на нього сердишся. А я думаю, нехай не ризикує, процедуру робить.
Жінка зітхнула і підвела очі.
– Ну, що ти так на мене докірливо дивишся? А сама? Пам’ятаєш, коли я за Петра заміж зібралася, ти мені сварку влаштувала. До бабусі відправила. А йому заявила, що до нареченого поїхала. А бабуся, твоя спільниця, – Валентина Павлівна посміхнулася. – Паспорт сховала. Телефони всі відключили. А на пошті, з подружкою своєю домовилася, коли не прийду, номер його не відповідає. Коли повернулася, він вже з Марією гуляв і їй одружитися обіцяв. Пам’ятаєш, як я плакала?
Жінка зітхнула.
– Хоча, що казати, правильно зробила. Він поганий чоловік виявився. Гульбанить, з Марією свариться постійно, працювати не хоче. Марія на розлучення подала. А в мене все добре склалося. Іван мій, любить мене. Живемо душу в душу. Він також каже, щоб Оленка народжувала. Навіть, вчора, у магазині колиску вибирав. Купив би, але не знає якого кольору брати. Не відомо ще, чи дівчинка чи хлопчик народиться. То що думаєш? Що робити?
Валентина Павлівна трохи задумалася, потім рішуче підвелася.
– Права ти, мамо! Це не біда, а радість! Нехай народжує. Село поговорить і перестане, а дитинка буде! Академ візьме. Потім наздожене. Вона дівчинка розумна. А ми всі допоможемо. А життя дитина зруйнувати не може. Люди самі собі життя руйнують, а на дітей перекладають усі свої невдачі. Кому вона потрібна буде, тому і дитина її потрібна буде. Добре ми з тобою поговорили. Дякую, матусю!
Валентина Павлівна розвернулася, зробила два кроки, потім, схаменувшись, повернулася.
– Забула тобі сказати. Два місяці тому в Івана Степановича будинка не стало. Проводка стара була. То ми його до себе забрали. У твоїй кімнаті живе. А куди йому? У нього, крім нас, нікого немає. А він мені як батько. Нічого, що ви не розписані. Не в папірцях справа. Він просить, коли не стане його, то щоб його поряд із тобою поклали. Що б поряд лежати. Любить він тебе дуже. Так, і ти його кохала. Я обіцяла. Думаю, ти не проти будеш. – Жінка низько вклонилася та продовжила. – А Оленці так і скажу, щоб всі нісенітниці з голови викинула. Щастя це, дітей народжувати!