Микола зустрічав дружину в коридорі і раптом застиг. Чоловік здивовано глянув на ту, що була колись його Катею. Замість коси її голову прикрашала акуратна, коротка зачіска. – Навіщо ти підстриглася?! – запитав чоловік і швидко пішов на кухню. З того часу життя Каті змінилося

Катя сиділа на маленькому стільчику і, заплющивши очі, додивлялася найсолодший сон, що може наснитися тільки під ранок, коли за вікном сонце тільки ще висовує свою маківку, коли по квартирі розноситься аромат гречаної каші.

А мама, Тетяна, ніжно гладить локони дочки гребінцем, пропускаючи кучері між пальцями і вдихаючи їх ніжний дитячий запах.

Катя категорично відмовляється змінювати зачіску. Побачивши одного разу фотографію своєї бабусі з довгою косою, дівчинка вирішила стати схожою на неї.

Тетяна намагалася спочатку відмовити дитину, але потім змирилася і щоранку, збираючи дівчинку в садок, зачісувала їй волоссячко.

-Все, Катю. Іди на кухню, сніданок готовий, – Таня цмокнула доньку і обняла.

Катя здригнулася, важко зітхнула і, неохоче взувши капці, пішла на кухню. Найулюбленіший час кожного ранку, час тільки для неї та мами, закінчився.

Зараз прокинеться батько, почне розпитувати, метушня і шум зайдуть у квартиру, розвіюючи ранкову дрімоту.

…Катруся виросла. І ось вона вже сама, стоячи перед великим, на весь зріст, дзеркалом, акуратно причісує довге, густе волосся, укладаючи його в хитро сплетену косу. Скоро йти до інституту, але Катя не поспішає.

-Катя! Ну ти скоро там? – батько вже чекає її на кухні, але дівчина не поспішає.

-Зараз, тату! Сідай, снідай без мене!

Потрібно ще трохи побути із самою собою, заплющити очі та відчути тепло маминих рук на своїй голові, розслабити плечі та відчути, як Тетяна, ніжно проводячи гребінцем по волоссю, шепоче пісні. Як раніше. Як у дитинстві…

Тетяна пішла рано. Отак заслабла і все… До інституту Катя вступала вже сама. Почалося інше, доросле, дихаючи самотністю, життя.

Особливо зранку. Раніше вранішній час був наповнений маминою ніжністю, її турботливими руками і поглядом променистих, блакитно-сірих очей… А тепер кожного ранку було тьмяно. Порожнеча шукала свого заповнення, але не знаходила його.

-Дівчино! До чого ж у вас гарне волосся! – Катя часто чула ці слова у перукарні. – Але, мабуть, важко вам, коса надто довга! Давайте змінимо зачіску?

-Ні, спасибі, – Катя усміхалася, але стояла на своєму.

Збираючись працювати, Катя не встигала поснідати, багато часу витрачала на косу.

Дзеркало відображало високу, струнку дівчину, її обличчя зосереджене, трохи сумне, вона дивиться не на себе, а ніби згадує ту Катю, що десь на задвірках пам’яті все сидить на маленькому стільчику, заспано моргаючи очима.

А поруч, незримою тінню, що не відобразить жодне дзеркало у світі, стоїть її мати…

Щоранку Катя і Тетяна знову разом, знову ранок світає для них двох, щоб котити хвилею безмежного кохання, що йде від материнських рук.

-Катя! Коси це вже не модно! Дивись, я “Каре” зробила, як добре! – подруга Каті, Рита, гордо піднімає голову, показуючи нову зачіску.

-Так, тобі дуже личить! – погоджується дівчина.

-Ну, так і тобі личитиме! Говорять, що “Каре” підходить всім! Зроби, побачимо.

-Я подумаю…

Микола, сидячи за сусіднім столом у невеликій кімнатці їхнього офісу, потай глянув на Катю, її схилену над паперами голівку, насуплені брови, строгий погляд.

Дівчина йому дуже подобалась. А коса надавала їй неповторної чарівності.

Рита, простеживши за поглядом Миколи, одразу звернулася до нього.

-Миколо, а ти як думаєш, Каті треба змінити зачіску? Ну вислови свою думку на це питання! – Рита підморгнула подрузі.

Чоловік зніяковів, а потім впевнено відповів:

-Ні. Катерині так дуже личить! А від цих ваших “Каре” в очах уже рябить!

Рита, образившись, взяла потрібні папери зі столу подруги і пішла до свого кабінету. Там вона довго крутилася перед дзеркалом і дійшла висновку, що зачіску треба буде поміняти.

Кохання Каті та Миколи зростало повільно, несміливо торуючи собі шлях крізь сумніви та тривоги.

Справа ускладнювалася тим, що Микола вже виховував доньку. Дівчинці було сім, коли дружина Миколи, залишивши все, поїхала за кордон.

Марійка залишилася з татом.

Того першого дня без дружини, Микола, який раніше постійно сидів на роботі, мабуть, вперше, годував Марійку вечерею сам.

Вона похмуро длубалася виделкою в макаронах, раз у раз прислухаючись, чи не клацне замок, чи не прийде мама…

А Микола боявся тоді зробити щось не так, що раптом виллється в сльози дівчинки, яку він, по суті, і не знав.

Було важко, але чоловік поступово звик. От тільки починати щось нове було боязко.

Микола довго не дозволяв собі повірити, що Катя може стати його дружиною. Та й сама Катерина вагалася щодо розлученого чоловіка з дочкою, яка вже підросла.

Сама ще дівчина, Катя не хотіла такої відповідальності.

…Та весна була, мабуть, першою справді радісною для дівчини після того, як не стало її матері.

Чи то щось заспокоїлося в її душі, дозволивши, нарешті, юному серцю почати знову любити життя, чи то весняні пахощі квітів і зелені так діяли.

Весь колектив фірми було запрошено на ювілей шефа. Відзначали із розмахом. Оркестр, ігристе, запрошені артисти розважали гостей, які сиділи за столиками.

Микола в костюмі, що ідеально йому личив, сидів навпроти Катерини. Та, в довгій, з блискітками, сукні, зніяковіло дивилася на всі боки.

Микола, нарешті, наважився запросити дівчину на танець.

Цей момент він запам’ятав назавжди. Її парфуми, трохи різкі, деревно-пряні, її легкі, невпевнені кроки на танцполі, ніжний дотик кінчиків її волосся, що лоскотали долоню Миколи, який обняв свою партнерку за талію…

Вже потім, наступного ранку, стоячи перед дзеркалом у своїй кімнаті, Катя заплітала косу, спритно перебираючи пасма волосся і згадуючи чоловічі очі, ті, що іскрилися смішкою і манили.

Мама, незримо стоячи поряд із закоханою дочкою, посміхалася…

Микола та Катерина одружилися восени. Марійка, ошатна, строга і самостійна, тримала обручки на поданому їй блюдці.

Чи подобалася їй Катя? Вона сама не знала. Гарна, але не така, як мама. Добра, весела… Але не така, як мама!

Мати, яка не дзвонила, не шукала зустрічі з дочкою, вже забулася в Марійчиній пам’яті. Її місце зайняв інший, нафантазований, ідеальний образ.

Дівчинка не могла жити без мами, а якщо її немає поруч, треба придумати ту, що називатиметься мамою.

Катя “програвала” у порівнянні з цією ідеальною жінкою, але Марійка вирішила дати їй шанс.

Самій Каті було важко. Ось так, “перестрибнувши” через купу всього, стати раптом матір’ю восьмирічної дитини, поринути в шкільні турботи, залишивши себе без медового місяця романтичного подружнього життя.

Але було в цій дівчинці щось таке, що манило Катю. Чи те що вони обоє без мами, чи схожість характерів.

Тепер, вранці, вже сама Катя допомагала дочці зачесати її неслухняне, занадто жорстке волосся, що стирчало в різні боки.

А вечорами Микола, сидячи в м’якому затишному кріслі, перебирав у руках Катрусині локони.

Це повертало Катерину в далеке минуле, коли теплі, трохи шорсткі руки матері торкалися її голови, випромінюючи любов і ласку…

Марійка дивилася на батьків. Її очі ставали задумливими, строгими…

Катя намагалася бути гарною матір’ю. Але як стати такою вона не знала. І тоді на допомогу приходила балакуча дівчинка.

-А мама завжди робила так… А мама казала, що…

І Катя слухалася…

-А у мами було коротке волосся! – якось сказала Марійка.

Того ранку Катя ніяк не могла вкласти свою косу, якась слабкість накочувала на плечі, змушуючи руки важко опускатися.

-Мама ніколи не спізнювалася, ми з нею збиралися дуже швидко! – Марійка, ніби спеціально, підʼюджувала нову маму.

-Так, Марійко, я зараз! Ти одягайся, я швидко!

-А мама ніколи не спізнювалася! Через тебе на мене будуть сваритися! – Марійка тупнула ніжкою, стоячи у коридорі.

Катя тоді вперше розізлилася на своє довге, чарівно красиве волосся. Воно стало перепоною, що заважає бути кращою, “такою, як мама”. Адже, насправді, мами не повинні спізнюватися…

Увечері Микола, зустрівши дружину в коридорі, раптом застиг, здивовано дивлячись на ту, що була колись його Катею.

Замість коси її голову прикрашала акуратна, коротка зачіска. Чи личила вона дівчині, Микола сказати не міг. Аж надто шкода було її коси…

-Навіщо ти змінила зачіску? – почула Марійка голос батька і виглянула зі своєї кімнати.

-Набридло. Стільки мороки з довгим волоссям, он, навіть через мене Марійка до школи запізнюється!

-Шкода…

Микола, засумувавши, пішов на кухню.

З того часу життя Каті змінилося. Швидкий ранок не давав зібратися з думками. Два-три помахи гребінцем перед дзеркалом, швидко накласти макіяж, допомогти Марійці і швидко на вулицю.

Щось зникло з її життя, щось потрібне, таємне, ніжне, що давало сили та допомагало не зневіритися.

Мами більше не було поруч, вона не дивилася на доньку з глибин старого дзеркала, не посміхалася їй, поки Катя заплітала свої коси.

На це просто тепер не вистачало часу. Часу на своє минуле, на те, щоб пройти мостом спогадів, накопичуючи сили перед днем, що народжується.

Катя стала нервовою, намагалася багато встигнути, але нічого не виходило. З новою зачіскою народилася нова жінка, але вона не вміла жити в цьому світі, намагалася бути такою, як та, що жила тут до неї, і не могла.

А Марійка вимагала, вказувала, порівнювала…

-Знаєш, ти більше не стрижись! – якось увечері, обійнявши дружину за плечі, сказав їй Микола. – Ну, мені ти колишня більше подобаєшся, розумієш?

Катя мовчки кивнула.

…Якось восени, Каті зателефонували з поліклініки та сказали негайно прийти.

Те від чого не стало її мами, тепер прийшло і до самої Катерини…

Процедури, обстеження. Марійка знову залишилася з батьком. Спочатку вона злилася на ту, що, пообіцявши бути завжди поруч, залишила її.

Дівчинка посміхалася, слухаючи, як на кухні батько обговорював з бабусею процедури Каті.

А потім, бліда і схудла, Катя повернулася додому. Микола вніс її на руках, поклав на диван і сів поруч.

Дуже тяжко проходили процедури…

Марійка стояла в дверях і дивилася на них. Просто стояла і дивилася, ніби не наважуючись зробити наступний крок. Але коли Микола вийшов за чимось у коридор, раптом підійшла і, обійнявши Катю, тихо сказала:

-Нічого, мамо! Нічого, потерпи! Я знаю що все буде добре! І ти видужаєш, і коси в тебе знову будуть, як раніше! Мамочка!

Катя поцілувала її в пахнучу шампунем маківку і зітхнула.

Зараз, у цій сумній, напівтемній вітальні народилося кохання. Справжнє, доньчине кохання, що зігріває серце матері, змушуючи його тремтіти у відповідь на погляд улюблених очей. Таке кохання допоможе пережити багато…

З того часу минуло багато років. Катя впоралася з усім.

І ось вона знову стоїть вранці перед дзеркалом, неквапливо проводячи гребінцем по своєму волоссю.

Вони змінилися, таких кіс, як раніше, вже ніколи не буде.

Але Катя не засмучується. Тепер вона допомагає дочці вкласти довге, красиво виблискуюче на сонці шоколадними відблисками, волосся, і передає любов кожним своїм дотиком.

Життя триває, даючи можливість дарувати ніжність тому, хто його так потребує.

А поруч, Катя це точно знає, знову стоїть її мама, Тетяна.

Та, яка колись навчила дівчинку бути щасливою кожного ранку свого життя…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.