Микола дуже любив шахи. Його дружина Олена хоч і не дуже була в захваті від цього, але навіть трохи раділа – все ж не рибалка, не гараж, не жінки і все таке, а тиха розумна розвага.
Щоправда вона й дратувалася, звичайно – шахи були його пристрастю, і так він часом захоплювався грою, що забував про все на світі.
Не раз траплялося, що на плиті пересмажувалася яєчня, яку друзі вирішили приготувати собі, та так і забували в запалі шахової гри.
Бувало, що Микола й доньці Вірі забував щось підігріти, як казала йому дружина, бо був зайнятий своїми шахами.
Минали роки, виросла донька. Микола та Олена вже були у віці.
А захоплення шахами нікуди не зникло. Якось увечері Микола запросив старого друга сім’ї. Три години поспіль грали вони у шахи.
Олена зробила друзям чаю, а він охолонув. Торт так залишався стояти на столі. Сир підсихав, ніким не помічений.
Олені хотілося посидіти за чаєм та душевною розмовою. Але мужики, наче хлопчаки, були зайняті своїми шахами.
Олена зітхнула:
-Ох, та скінчиться це вже колись?!
Микола засміявся:
-Та я і на тому світі знайду, з ким пограти!
А вранці Олена не змогла добутися чоловіка. В кімнаті було незвично тихо…
Швидка приїхала швидко.
Миколи не стало за тиждень…
Півроку Олена була немов у тумані. Вона погано пам’ятала події того часу, не розуміла смаку їжі, чула, але не пускала всередину нічиї слова, не жила ніби.
Перший її яскравий спогад після того, як чоловіка не стало був ось який.
Вона прийшла відвідати свого Миколку на цвинтарі. Була зима, все замело снігом.
Раптом погляд її зупинився на сусідньому памʼятнику. І тут вона ніби прокинулася!
«Євген Іванович, гросмейстер.»
На камені була зображена шахівниця.
“Я і на тому світі знайду, з ким пограти!..”
«Знайшов, значить, Миколка. Значить, не нудно тобі там, – подумала Олена і погладила камінь, покритий снігом.
Вона пішла додому, заспокоєна. Щоб жити скільки судилося, жити повним життям.
Олена тепер точно знала, що її Миколка там не самотній…
І від цього їй було спокійно та добре…