Чоловік, якого я кохала просто взяв і зник, коли я сказала йому, що чекаю дитину. Я була закордоном, додому до батьків повернутися не могла. Мама б може і прийняла мене в такому положенні, але нагадувала б про це кожен день. І тут моя подруга Віра сказала: – Я маю одного знайомого. Ти йому дуже сподобалася на фото. Ми познайомилися з Ярославом. Нам було добре разом. Та день нашого весілля я запамʼятаю на все життя

Мій хлопець залишив мене тоді, коли я сказала йому, що чекаю дитину.

На той момент я жила за кордоном. Мені було двадцять сім років.

Чоловік, з яким я планувала своє майбутнє, просто зник, дізнавшись про всю відповідальність наших стосунків.

Про те чи залишати дитину взагалі не йшлося. Я мріяла стати мамою.

Додому до батьків я також не могла повернутися. На той момент вони були розлучені. Мама в мене зі строгим характером, можливо й прийняла б мене в такому положенні, і без чоловіка, але нагадувала б про це увесь час.

Усвідомлюючи, що мене може чекати, про повернення до неї не могло бути й мови…

У той час, із усіх численних друзів та подруг, біля мене залишилася одна єдина людина, моя подруга, якщо так можна сказати.

Віра була старшою за мене на років тридцять.

Спілкування з нею завжди було цікавим, насиченим. Вона завжди випромінювала енергію та бажання дізнаватися щось нове.

Завжди вміла дати влучну пораду та знайти потрібні слова.

Коли я їй сказала про свою ситуацію, вона призначила зустріч в одному із найкрасивіших ресторанів міста.

І, коли я вже була готова плакати, вона зупинила мене, і почала розмову з того, щоб я озирнулася навколо.

А насправді, в той момент, ми знаходилися в чудовому місці. Наче якийсь збіг обставин, але я помітила, що навколо нас сиділи люди, які посміхалися і видно було, шо вони щасливі.

Тоді Віра сказала, що я маю радіти, адже дитина – це завжди прекрасно.

І, навіть якщо так вийшло з моїм хлопцем, це означає, що Бог мене вберіг від його подальшої безвідповідальності.

А якщо я вже настільки зациклена на тому, щоб народити з батьком, то вона може просто підшукати мені підходящу кандидатуру.

Спочатку я злякалася. Адже досі любила того, хто мене залишив.

Але Віра настільки переконливо описала мені хлопця, з яким планувала познайомити, що я погодилася. Можливість не стати для своєї сім’ї тягарем та соромом перемогла все.

Ну, і звичайно, я дійсно мріяла, що діти повинні народжуватися в повній сім’ї, де є мама й тато. Я хотіла справжню сім’ю для своєї майбутньої дитини.

Наше знайомство з Ярославом пройшло досить цікаво.

І, попри всі мої побоювання, молодий чоловік мені навіть сподобався. Він був старшим за мене на років десять.

Відповідальний.

Вже на той момент він був власником туристичної компанії, що давало добрі надії на майбутнє.

За словами Віри, Ярославові я сподобалася ще по фотографіях.

Вона все в деталях йому пояснила. Тобто зробила все за мене. І найбільше тішило те, що мені не доведеться нічого пояснювати та приховувати від нього.

Ми одружилися дуже скромно.

Хоча день весілля я завжди пам’ятатиму. Водночас це було хвилююче, а з іншого боку я завжди мріяла, що все має бути по іншому.

Тобто на душі відчувалася якась гіркота.

Я не могла до кінця усвідомити, що саме мене хвилювало в той момент і списувала я все на свій стан.

Батьки мої, звісна річ дуже раділи. Зятя вподобали та полюбили. А звістка про поповнення їх дуже тішила.

З перших днів нашого сімейного життя я була надто заклопотана майбутньою дитиною. Консультації, вибір ліжечка та дитячих необхідних речей, забирали майже весь мій вільний час.

Я відчувала турботу від Ярослава. Він намагався бути уважним і дбайливим. Хоча в душі я відчувала, що все ж таки тут щось не те.

Він, ділова й мудра людина, серйозний підприємець, який зміг побудувати свій бізнес навіть за кордоном, приймає мене з чужою для нього дитиною. Робить все, щоб мені було добре. Ну не вірила я у все це…

Віра намагалася мене напоумити та переконувала, що Ярослав однолюб. І його кохання до мене є справжнім.

Після того, як народилася моя дівчинка, Януся, я зовсім забула про свого чоловіка. Хоча на той момент він робив все, щоб нам було якнайкраще, якнайкомфортніше, якнайзручніше.

А я нічого не помічала. Почала сваритися на нього. Сказала, що краще спати в різних кімнатах, бо дитина часто вночі прокидається.

Він терпів все. І я це чітко бачила. Я бачила, як йому важко. Але мені було байдуже. Його почуття мене мало цікавили.

Я розуміла що я не права, я усвідомлювала, що людина, яка стільки добра зробила для мене не заслуговує такого ставлення, але пересилити себе не могла.

Донечка підросла. Я почала більше приділяти увагу всій сім’ї. Почала краще готувати, наводити затишок. Ми з’їздили кілька разів на відпочинок.

І, коли Яні було півтора року, я зрозуміла, що чекаю другу дитину.

Ми обоє з Ярославом раділи.

Я мала надію, що друга дитина нас зблизить більше і я зможу більше полюбити Ярослава.

Коли народився наш син, Ярослава наче підмінили. Його турбота і дбайливість наче зникли десь.

Я не могла зрозуміти, що сталося. Я вважала, що народивши нашого сина, ми маємо стати більш близькими, а виходило все навпаки.

Ярослав став холодним до мене.

Не помічав. Приходив з роботи, вечеряв, цілував дітей, і закривався у кабінеті, спираючись на те, що має багато роботи.

Я спочатку проткстувала. В душі мені було гірко. Не такої сім’ї я хотіла.

Все настільки прийняло звичного характеру, що я звикла. Ми продовжували спати в різних кімнатах.

На людях виглядали звичайною сім’єю, а вдома ми перетворилися на сусідів, які виховують спільно двох дітей.

Мушу додати те, що як батько він був чудовим. І діти його любили. Жодного разу він не згадав, що Яна не його дочка. Жодного погляду, чи натяку на це не було з його боку.

Діти пішли в садочок. Я знайшла роботу, яка мені подобалася. Наш звичний ритм набував значних змін.

Але я була готова до цього. Змогла організувати все так, щоб найменше турбувати Ярослава. Мій графік дозволяв відводити та забирати дітей самій до садочка.

Ще й були дні, коли я мала вільний час для себе. Звичайно, я і надалі займалася всіма своїми обов’язками в сім’ї.

Між мною і Ярославом вже майже нічого не було. Ми жодного разу не змогли нормально поговорити. Зʼясувати наші відносини. Тільки я починала розмову, він її припиняв. Уникав продовження.

Про те, що в нього може бути ще хтось не могло бути й мови. Я його вивчила за цей час. І точно б це помітила.

З новою роботою в мене з’явилися нові друзі. Мене почали запрошувати на різні заходи, вечірки.

Спочатку Ярослав спокійно до цього ставився. Та з часом почав дорікати, що дружина повинна сидіти вдома.

Коли я сказала, що не залишу роботу, він перестав давати мені додаткові гроші. Тобто в моєму розпорядженні була лише моя зарплата. Мені цього вистачало. Але я розуміла, що це початок кінця стосунків.

Дійшло до того, що ми просто не помічали одне одного, не спілкувалися. І це стало нестерпним.

Коли я завела розмову про розлучення, Ярослав категорично відмовився. Влаштував сварку.

Сказав, що ніколи не віддасть мені дітей.

Мені водночас було смішно, й страшно. Адже в будь-якій країні дітей, в першу чергу, залишають з мамою.

І мама я була хороша.

А з іншого боку, я чітко усвідомила, що розійтися з цим чоловіком буде нелегко.

Але й продовжувати так жити було неможливо.

Ще кілька разів я спробувала поговорити про розлучення. Й отримала категоричну відмову.

Натомість, якийсь час він став знову уважним. Ми домовились, що спробуємо ще раз зберегти сім’ю. Наче все виходило. Але в душі залишалася ота гіркота, яку я відчувала ще в день весілля.

Коли я трохи заспокоїлася, Ярослав взявся за старе – повертається, вечеряє та зачиняється в себе. Вихідні зазвичай планую я, а він, наче водій, який просто нас супроводжує.

Я реально розумію, що довго так не витримаю. Я відчуваю, що ми обоє не щасливі в цьому шлюбі. Знаю, що заради дітей ніколи не потрібно терпіти. І, можливо свого часу я не приділила йому належної уваги.

Я не знаю, що мені робити.

Але в одному я переконана – я не люблю…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.