Микола зайшов ввечері на кухню. Надія якраз готувала вечерю. Вона глянула на чоловіка – він виглядав якось дивно. – Що трапилося, коханий? – запитала вона. – Я вже рік зустрічаюся з Марічкою, – ні з того, ні з сього заявив він. Надія аж присіла на стільчик

-Все, мамусю, поїхали ми, – Ольга обійняла матір на прощання і пошепки додала. – Все налагодиться

-Бабуся, а це тобі, щоб ти без мене не сумувала! – маленька Ліза простягла бабусі іграшкове зайченя.

-Дякую, крихітко моя. Ми із зайченям чекатимемо твого повернення, – Надія Василівна поцілувала внучку та з ніжністю подивилася на дочку.

-Дякую за все, Надія Василівно, постараємося відвідувати частіше, – попрощався зять Сергій, завантажуючи в машину рештки речей. За хвилину машина зникла за поворотом.

Надія Василівна піднялася у квартиру. Усадивши зайченя на підвіконня, вона налила собі чаю і, задумавшись, присіла в улюблене крісло біля вікна.

Надії Василівні було 58 років, її дочка Ольга з чоловіком та маленькою донькою Лізою жили в іншому місті, а її чоловік Микола цього року пішов від неї до іншої жінки.

З ним вони прожили разом понад 30 років. Микола був старший за дружину на 4 роки.

Якось він зайшов ввечері на кухню. Надія якраз готувала вечерю.

Вона глянула на чоловіка – він виглядав якось дивно.

-Що трапилося, коханий? – запитала вона.

-Я вже рік зустрічаюся з Марічкою, – раптом заявив він.

Надія аж присіла на стільчик.

Що в них кохання і все серйозно. Що Надія, звичайно, має зрозуміти його та відпустити спокійно, без сварок.

Колега виявилася сорокачотирирічною брюнеткою. Це засмутило Надію Василівну остаточно.

-Молодшу знайшов, значить, – сказала вона чоловікові.

-Надія, не починай, – сказав чоловік.

Надія Василівна і сама вирішила – немає сенсу шукати причини.

Пішов, значить, не любить, чи тепер потрібно розбиратися.

Але думки про прожиті роки і те, як жити далі не давали спокою.

Згадувала Надія Василівна, як вони Миколою познайомились.

Як життя починали, з нуля, як кажуть. Заробляли, накопичували, відкладали.

Микола багато працював, Надія теж працювала, паралельно займалася вихованням доньки та домашніми справами.

До цих же 44 років Надії Василівні, здавалося, що ось воно те саме щасливе життя і будинок повна чаша. Улюблений чоловік, донька студентка, квартира, машина, подорожі на море.

Поки донька навчалася в інституті, купили другу квартиру для неї на майбутнє, але так склалося, що Ольга з чоловіком переїхали в інше місто.

Квартиру було вирішено здавати. Саме в цій квартирі пізніше Микола і зустрічався з коханкою.

Коли Ольга подорослішала та переїхала, турбот у Надії Василівни поменшало. Стало навіть якось нудно. І вона запропонувала чоловікові купити дачу за містом.

Миколі ідея не сподобалася. Йому не дуже хотілося працювати на грядках.

-Дітки у Оленьки підуть, будуть до нас на канікули приїжджати, свіже повітря, ягоди, фрукти. Та й пенсія в мене скоро, за вислугою, – наполягала Надія Василівна.

-Поживемо побачимо, – відповів Микола і більше до цього питання не повертався.

Всі вечори сім’ї були тепер схожі один на одного. Надія Василівна поверталася з роботи раніше за чоловіка.

Готувала вечерю, яка найчастіше остигала, до моменту появи Миколи.

Вже тоді Надію Василівну стала відвідувати думка, що не просто так чоловік часто затримується на роботі.

Але вона відганяла її від себе. Жінкою вона була доглянутою, привабливою для свого віку. Так вважала не лише вона, а й подруги.

Хоча від самого Миколи компліментів вона давно не чула.

Надія Василівна намагалася якось урізноманітнити сімейне життя, пропонувала то похід у театр, то відвідати друзів, чи запросити гостей, то знову заводила розмову про дачу.

Але чоловік відмахувався, посилаючись на втому на роботі.

-Надю, ну що мені в цьому театрі, сходи з ким-небудь із подруг. І взагалі, придумай собі заняття яке-небудь, якщо тобі нудно.

І Надія Василівна придумала: почала відвідувати йогу та курси з художньої майстерності.

Але коли вона розповідала про свої успіхи в живописі, чоловік лише кивав головою, іноді вставляючи схвальні репліки.

Було видно, що ці розмови не викликають інтересу. Надія Василівна засмучувалася, але вигляду не показувала.

Ольга намагалася підтримати матір. Ось і на новорічні свята приїхали усією родиною. Подруги у Надії Василівни теж були, і теж втішали та підтримували. Та й хобі свої Надія Василівна не залишила.

Але все ж таки, вечорами, коли вона залишалася одна в порожній квартирі, з якою було пов’язано стільки спогадів їй ставало шалено сумно і самотньо.

І дуже лякала думка, залишитися на самоті й надалі. Подруги втішали, мовляв, і в цьому віці можна зустріти гідного чоловіка, але Надія Василівна не сподівалася.

-Доброго дня, Надія Василівно. Як справи? – привітно привіталася сусідка Марина.

-Привіт, Мариночко. Добре, як у тебе? Проходь, проходь, – лагідно відповіла Надія Василівна.

Марина була сусідкою по сходовому майданчику. Їй було 25.

Познайомилися вони, коли Марина паркувалася у дворі та злегка зачепила майже нову машину Миколи.

Тоді Надія Василівна ще жила з чоловіком. Микола був злий, а Марині, яка тільки недавно здала на права, було дуже незручно.

Надія Василівна заспокоювала чоловіка, що подряпина зовсім невелика, і ремонт буде копійчаний.

А з Мариною вони з тих пір потоваришували по-сусідськи.

Хоча Микола цієї дружби не схвалював. Марина приїхала з села, відучилася в інституті, знайшла роботу, зняла однушку і тільки-но купила в кредит недорогу машину, щоб простіше було добиратися до роботи.

Марина часто забігала до Надії Василівни, то зі свіжими овочами, то із закрутками у вигляді презенту.

-Мариночко, звідки це? – дивувалася спочатку Надія Василівна.

-Тато надіслав, – усміхалася Марина. – Він у мене в селі один залишився, мами давно не стало. Але він молодець, і мене виростив, і город не кидає.

Надія Василівна ще й тому перейнялася теплотою до Марини.

Їй подобалася жвава цілеспрямована дівчина. А через те, що Марина виросла без матері, жаліслива Надія Василівна співчувала їй.

Марина теж тяглася до приємної та доброї сусідки. Коли вона дізналася, що Надія Василівна залишилася сама, то дуже переживала за неї.

-Я на чай вас хотіла запросити. Бачила, що ваші сьогодні поїхали. Ось подумала, ми з вами ще Новий рік не відзначили. У мене варення вишневе. Ходімо, – запросила Марина.

-А в мене пироги. Доньці в дорогу пекла, а вони залишили мені цілу гору. Самій не подужати, – Надія Василівна з радістю погодилася.

-А це тато мій Олексій Миколайович. Теж до мене в гості вибрався нарешті, – сказала Марина, коли вони увійшли до кухні.

-Ой, Марино, що ж ти не попередила. Незручно якось, – розгубилася Надія Василівна.

-Приємно познайомитися. Марина багато про вас розповідала, – Олексій Миколайович усміхнувся, і Надія Василівна зазначила, що посмішки у них із Мариною однакові. – Ви сідайте. Ми люди прості, чого нас соромитись.

Вже за п’ять хвилин розмова налагодилася сама собою. Олексій Миколайович розповідав про чудові місця поблизу села, куди він частенько ходив по гриби і на рибалку.

-А повітря, повітря яке, Надія Василівно! Ну молодь зрозуміти можна, тісно їм у селі, в місті життя кипить, їм саме те, а в нас тиша, спокій.

Ви варення баночку візьміть. Вишня у мене своя, розлога. Цього року урожай на вишню був. Пиріжки ваші, дуже смачні, до них би сметани ще домашньої.

Та цього разу поспіхом зібрався, Марина вже дуже кликала.

Сметану і молоко в сусідів беру, а тут не знайшлося в них. Пришлю потім, з попуткою. Ти, Марино, обов’язково Надії Василівні передай, – казав Олексій Миколайович.
-Обов’язково, – відповіла Марина. – Вибачте, дзвонять, я зараз. – Марина вийшла. – Терміново треба щось зробити по роботі. Я у кімнаті за ноутбуком посиджу буквально п’ятнадцять хвилин.

Повернувшись за хвилину вибачилася Марина, – Тату, а ти поки що Надії Василівні чаю дай.

Марина повернулася не за п’ятнадцять хвилин, а за п’ятдесят, але ніхто цього й не помітив. Надія Василівна та Олексій Миколайович розмовляли ніби знали один одного багато років.

-Надія Василівно, а ви завтра зайняті? – запитала Марина. – Хотіла тата в театр зводити, квитки ось купили вже, та все-таки доведеться на роботу їхати. Може, сходіть разом?

-Я не зайнята, я із задоволенням, – відповіла Надія Василівна і трохи почервоніла.

-Ну, як спектакль? – запитала Марина у батька ввечері наступного дня.

-Чудово! Так, заради цього і з своєї глушині іноді вибиратися потрібно. Я ж із молодості в театрі не був. Завтра вирішили до музею сходити. Надія Василівна ідею дала, – відповів Олексій Миколайович і мрійливо глянув у стелю.

-Чудова ідея, – відповіла Марина, намагаючись, щоб батько не помітив її задоволеної посмішки.

-Надія Василівно, куди це ви з такою сумкою великою? – сусідки зустрілися, на сходовому майданчику.

-Та от. В село, – Надія Василівна стояла, як застигнутий в шкоді школяр. – Олексій Миколайович запросив. Весна, каже, цвіте все, краса.

-Давайте я вас на вокзал підвезу, – відповіла Марина, очі її хитро блиснули. – А навесні на селі, і справді, краса.

Марина знала, що батько обмінявся з Надією Василівною телефонами, і вони щодня телефонували. Але щоб не бентежити сусідку, нічого не питала у самої Надії Василівни.

Повернулася Надія Василівна через два тижні.

-Мариночко, тут така справа… – Надія Василівна не знала, як продовжити.

-Не хвилюйтесь. Я все знаю, тато розповів про пропозицію. Дуже рада за вас, – Марина поклала долоню на руку Надії Василівни. – Тато дуже гарний, і ви теж.

-Так, Олексій Миколайович чудова людина, – усміхнулася Надія Василівна. – Мариночко, я з Оленькою вже поговорила. Їм квартира ні до чого, та й продавати поки що немає потреби. Ми подумали, може, ти поживеш поки що. Тобі знімати – лише зайві витрати.

-Та що ви! – Марина сплеснула руками. – Ні до чого це. Здайте комусь. Я справляюся.

-Ні, ні, вирішено, – зупинила її Надія Василівна.

-Ой, мам, краса якась! – нахвалювала Ольга, яка приїхала відвідати маму в селі. – І Олексій Миколайович золотий чоловік, – підморгнула вона. – Не клопітно вам буде з Лізонькою все літо?

-Ну що ти, який клопіт. А дитині роздолля, – заспокоювала Надія Василєвна.

-Батько дзвонив, – Ольга глянула на чоловіка. – Запитував, де мама, чому не може додзвонитися до неї. Додому приїжджав, не застав.

-Навіщо? – насупився Сергій.

-Кинула його краля. Повернутись вирішив. А я ось знаєш, що думаю, мама за ці три роки номер не змінювала. І зв’язок у селі хороший. – Подружжя обмінялося розуміючими поглядами.

-Скажеш їй?

-Ні. А йому сказала, що у мами все добре, щоб не шукав і не турбував, – сказала Ольга. – Ох та й огірочки в Олексія Миколайовича цього року, – Ольга із задоволеним виглядом підчепила черговий огірок на вилку. – Хочеш, останній лишився? – запитала вона Сергія.

-Їж давай, – розсміявся Сергій. – Там ще п’ять банок капусти. Не пам’ятаю, щоб із Лізою тебе так на солоне тягнуло.

-А тоді огірків таких не було. Або хлопчик таки буде, – розсміялася у відповідь Ольга.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.