Марія одягла білий халат, накрохмалену шапочку і маску, подивилася в дзеркало і залишилася задоволена своїм виглядом.
Біля кабінету вже зібралася черга в очікуванні початку прийому. Медсестра Віра Семенівна, огрядна жінка із сердитим, вічно незадоволеним виразом обличчя, пішла за картками. Підганяти її – собі дорожче. Бубнить потім весь день. Марія зітхнула. Нічого, зробить записи на листочках, потім вклеїти у картки.
– Хто перший, проходьте, – запитала вона у відчинені двері кабінету.
Одна з жінок схопилася з лавки і з несподіваною для неї прудкістю забігла до дверей. Прийом розпочався. Марія вислуховувала нескінченні скарги…
Нарешті, до кабінету плавно впливла Віра Семенівна зі стопкою карток. Вона з розмаху опустила їх на край столу, піднявши хмарку пилюки. Марія чхнула.
– Будьте здорові, – Віра Семенівна з незворушним виглядом сіла навпроти. – Хто у нас наступний за записом?
– Можна? – у прочинені двері зазирнув чоловік, тримаючи хустку біля носа.
Він натрапив на лютий погляд Віри Семенівни і квапливо зайшов до кабінету, прикривши за собою двері. Присів на край стільця біля торця столу і голосно чхнув, встигнувши прикрити носа хустинкою. З очей його полилися сльози.
– Чому лікаря додому не викликали? – Марія постукував ручкою по столу.
– У вас і так викликів багато, а в мене тільки з носа тече, – прогугняв чоловік і висморкнувся в хустку.
Марія впізнала його одразу, хоч минуло років двадцять з дня їхнього знайомства. Зраділа, що маска закриває половину обличчя та впізнати її практично неможливо. «Як його звали? Діма? Віктор?»
“Віктор Олегович Шумський”, – прочитала вона на карті.
Долоні стали вологими, повітря під маскою не вистачало. «І чого я так рознервувалась? Хвилююся, як школярка перед іспитом». Вона ковзнула по обличчю чоловіка поглядом і помітила, що він уважно роздивляється її. «Невже впізнав? Навряд чи. Подумаєш, танцювали разом кілька разів. Чоловіки не запам’ятовують такі дрібниці. Візьми себе в руки. Заспокойся», – наказала вона собі.
***
Марія збиралася на зустріч нового року. Мама бурчала, що дочка сильно підвела очі, що на першому курсі треба думати про навчання, що попереду важка сесія, від якої все залежить.
– Не капни на сукню, плями будуть видно. Поводься добре. Ти дівчина з пристойної сім’ї… – повчала мама Марію.
– А ти що мовчиш? Дочка йде невідомо куди на ніч дивлячись … – Намагалася мама вкотре привернути увагу батька.
Батько мовчав і не відривав незворушного погляду від екрану телевізора.
Марія з радістю вискочила за двері з пакетом, у якому лежали туфлі та всяка необхідна дрібниця.
– А шапку! – наздогнав її на сходах обурений крик мами.
Марія накинула на голову капішон, щоб не зіпсувати зачіску. Маршрутки ще ходили, і вона швидко дісталася гуртожитку.
У тісній кімнаті було душно і гамірно. Дівчата накривали на стіл, а хлопці скупчилися в кутку, звідки періодично лунав хриплуватий сміх.
Ближче 12 всі сіли за стіл. Розмовляли, веселилися. Потім пішли до актової зали на танці. Дзеркальна куля, що обертається під стелею, відкидала різнокольорові відблиски на стіни та обличчя танцюючих. На ватних, неслухняних ногах Марія стрибала і кружляла разом з усіма під звуки ритмічної музики.
А потім її запросив симпатичний хлопець на повільний танець. У залі залишилося лише кілька пар. До третьої години веселощі почали стихати.
Марія увійшла до кімнати. Миготливі вогники невеликої ялинки освітили кімнату. У напівтемряві вона довго рилася серед одягу, шукаючи своє пальта. Нарешті Марія вискочила в коридор. Той самий хлопець у куртці чекав на неї.
– Я проведу, – просто сказав він, і Марія зраділа.
Вони йшли пішки. Марія ненароком підсковзнулася, провалилася в кучугуру, зачерпнувши в чобітки холодний сніг.
Віктор за руку витяг її з кучугури. Він сів на навпочіпки, розстібав блискавки на чобітках і витрушував із них сніг. Від дотику теплих рук до своїх ніг Марія здригалася, тримаючись рукою за його плече.
Він навчався на останньому курсі політеху. До них у гуртожиток його покликав друг. Марія в піввуха слухала його розповідь, але думала про своє. Що завтра важко буде встати, вчитися не вийде. Залишилося мало днів на підготовку до іспитів. Марія мріяла швидше прийти додому, переодягнутись і лягти спати – вона так втомилася.
– Ходімо завтра на ковзанку? Чи у кіно? – Запропонував Віктор, коли вони зупинилися біля її під’їзду.
Марія підняла голову і побачила у вікні кухні маму. «Тільки б цілуватися не поліз», – подумала вона, а вголос сказала:
– Дякую, що провів. Сесія важка. Готуватись треба. Давай потім? – І пірнула в під’їзд, доки він не встиг нічого сказати.
Не було у них ніякого «потім». Він писав диплом, складав заліки та іспити. Бачилися на бігу кілька разів. Марія часто згадувала, як він витрушував сніг із її чобіт.
***
Як і всі лікарі, вона звикла робити багато справ одночасно: записувати в карту, ставити запитання, слухати та думати. «Змужнів, але не змінився. Все такий же привабливий. Напевно, жінки проходу не дають», – подумала вона і остаточно заспокоїлася.
За кілька днів він прийшов знову закрити лікарняний. Після його відходу на краєчку столу залишилася лежати коробка цукерок. Віра Семенівна пирхнула несхвально.
Через місяць подруга Лариса зателефонувала та запросила до себе зустрічати Новий рік. Марія намагалася відмовитись. Але батьки безвилазно влаштувалися на дачі, як вийшли на пенсію. А донька одразу попередила, що зустрічатиме Новий Рік із друзями. І Марія поступилася. Не одній сидіти ж біля телевізора.
– І правильно. Давно час особистим життям зайнятися. Я скоро поїду, одна тут сумуватимеш, – схвалила доросла дочка. – Тато вже за цей час двох дітей встиг народити, а ти все одна. І щоб підфарбувалась і волосся в порядок привела, – додала шістнадцятирічна дочка Віра.
Марія обрала в подарунок Ларисі книгу, а її чоловікові кухоль. Коли вона прийшла до них, за столом уже сиділо дві сімейні пари, нетерпляче поглядаючи на святковий стіл і запотілу пляшку з ігристим. Незабаром пролунав дзвінок у двері. Хтось із чоловіків видихнув полегшено:
– Ну нарешті то. – І почав відкривати ігристе.
У кімнату слідом за Ларисою зайшов Віктор Шумський. Марія опустила очі і схилила голову над тарілкою. Поруч із нею був вільний стілець і саме на нього сів новий гість. “Зрозуміло, Лариска не випадково запросила мене, а щоб парою йому була”. Вона гнівно глянула на подругу, але та вдавала, що зайнята гостями.
Вони проводили рік, що минає, потім галасливо зустріли новий, а потім стали танцювати.
– Дозвольте? – пролунав над головою Марії голос.
Вона озирнулася і зустрілася з уважним поглядом світло-коричневих очей. Струм пройшов хребтом, а долоні зрадницьки зволожилися.
– Я не…
– Та хватить соромитися, тут усі свої. – Він потягнув її за руку з-за столу.
Голова крутилася, ватяні ноги не слухалися. Як давно вона так не танцювала з чоловіком? Цілу вічність. Чоловік не любив танцювати, а після нього Марія нікого не мала.
– У мене таке почуття, що я вас знаю. – Почула вона і не відразу зрозуміла, що слова звернені до неї.
Марія думала тільки про те, хоч би не наступити на ноги партнеру.
– Ще б. Місяць тому ви приходили до мене на прийом. – зізналася, нарешті, вона.
– Правда? Я не впізнав вас. Ні. Я вас знав ще раніше. Я приїхав сюди півроку тому. Запросили працювати. А раніше навчався у цьому місті в інституті. Але ж ви лікар. То звідки я вас знаю? – Він замовк, згадуючи. – Мені здалося, ви теж знаєте мене.
Марія не відповіла, дивлячись убік. «Не нагадуватиму. Якщо згадає, то…» Він знову запитав, вона не розчула за музикою.
– Я запитав, ви незаміжня? – Він глянув на її праву руку.
– Розлучилася, – ухильно відповіла вона.
– І маєте доньку. – Він помітив її здивований погляд і посміхнувся. – У кабінеті під склом я бачив її знімок. Я теж розлучений. Дружина не хотіла дітей.
А потім він проводжав її додому. Але вже не пішки, а на машині. У салоні затишно пахло шкірою, освіжувачем повітря та випитим ігристим.
– Може, завтра сходимо кудись? – Запитав він біля її будинку.
– На каток? Чи у кіно? – посміхнулася вона.
Віктор задумався на мить, а потім хлопнув долонею по керму.
– Згадав! Новий рік у гуртожитку. Зараз… – він знову задумався. – Двохтисячний рік, правда? Буває ж таке. Це доля, що ми знову зустрілися.
Марія дала йому номер телефону, подумавши, що все одно візьме у Лариски. Вони домовилися зідзвонитися завтра. Вона вийшла з машини та підняла голову . На тлі світлого вікна кухні темнів силует Віри.
– Бачу, добре відзначила. Розкажеш, хто тебе привіз на крутій тачці? – Дочка в піжамі зустріла Марію у дверях.
– Знайомий. Давай спати. Завтра все розповім. – Марія демонстративно позіхнула.
Усі новорічні канікули вони провели разом із Віктором. І Марія закохалася в нього все сильніше. Потім він зустрічав її після роботи. Вона боялася злякати щастя, що обрушилося так несподівано. Сподівалася, що, може, все складеться у них зараз, за двадцять років.
Вони зустрічалися крадькома. Віра зрозуміло посміхалася на виправдання Марії, що вкотре затрималася на роботі. Дочка закінчила школу і вступила до Києва. Вони перестали ховатися. Через три місяці Марія завагітніла, на радість Віктора. Тільки тоді вони розписалися.
Дивна штука – кохання. Скільки не тікай від нього, воно все одно знайде, поєднає двох людей, зруйнувавши всі колишні зв’язки, що були до зустрічі.