Микола та Катерина жили в селі. Добротний будинок мали, господарство і все в них було добре. Мали дочку – Оксану. Поїхала вона вчитися в місто. Поїхала і пропала. – Поїду я. Розпитаю хоч сусідів. Може, хтось бачив, куди вона поділася. Микола, припаркувався біля будинку, де жила Оксана і став чекати. Раптом двері під’їзду відчинилися і здивованому Миколі постала картина: дочка, Оксана виходить з дитиною на руках

– Не віддам я дітей, Миколо.

– Звичайно, не віддамо, про що йдеться? – сказав чоловік.

– А з Оксаною що робити?

– А що з нею зробиш? Свою голову їй не приставиш? – зітхнув Микола.

…Микола та Катерина жили в селі. Добротний будинок, господарство і все в них було добре і гладко. Людьми вони були добрими, простими, роботящими. Коли народилася донька – Оксаною назвали. Красива дівчина виросла. Батьки любили її без пам’яті. До праці привчали, до роботи. Але не дуже якось із цією справою в неї пішло. Все більше з подружками любила гуляти та з хлопцями. А коли закінчила школу, до речі, так собі, середньо, то відпросилася у батьків до міста їхати. До коледжу вступати. Не любила вона вс селі жити.

Поїхала. Вступила. Але навчалася з великими труднощами. Ледве не вилетіла з тріском звідти за прогули. Батько їздив, розмовляв із дочкою, розмовляв із керівництвом коледжу. Пішли на зустріч. Дали шанс.

Сяк-так доучилася Оксана. Здобула професію. Але до села додому повертатися не поспішала. Вирішила у місті залишитися жити. Зняли вони з подружкою вдвох квартиру і завели веселе життя. З роботою у Оксани теж не сталося. За рік кілька місць змінила. Легковажне дівчисько виявилося, вітряне. Ні відповідальності, ні серйозності. Пурхала як метелик з квітки на квітку і ні про що не думала

Батькам іноді дзвонила, але так, між іншим. Нічого особливо не розповідала, все поспішала кудись. Потім зателефонувала якось навесні та розповіла, що зустрічається з хлопцем. Потім із цим хлопцем стали жити разом. Начебто добре все в них було. Катерина та Микола приїжджали разок у гості, посиділи, поспілкувалися. Хлопець батькам не дуже сподобався. “Мутний тип”, – сказав Микола. Але Катерина вважала, що нічого, нормальний начебто, і може це доньці навіть на користь піде, сім’ю створить і буде не гірше за інших.

Потім дочка не давала про себе знати. Довго не дзвонила, жодних звісток не подавала. Занепокоєні Катерина з Миколою, зібралися в місто. Приїхали та дізналися багато новин.

Співмешканець Оксани втік. Просто зник, зник, коли дізнався, що та чекає на дитину. Поки Оксана зрозуміла, що до чого, поки чекала і сподівалася, що він таки повернеться, час минув. І застали батьки її вже на шостому місяці. Дочка плакала і заявляла, що народжуватиме. «Звичайно, народжувати – сумно кивала мати. — Куди ж тепер подітися?

Батько зітхав і мовчки стискав кулаки. Руки свербіли взяти ремінь і дати, як слід, і дочці недолугій, і жениху. «Хоча самі винні. Раніше треба було за ремінь братися, мабуть… Все потурали їй, от і виросла ні на що не придатна, та безпутна», — сумно розмірковував Микола, обережно ведучи машину по вибоїстій сільській дорозі. Вони їхали з Катериною додому.

Народився онук. Ні сну, ні відпочинку не давав Оксані. Подруга з’їхала, за квартиру потрібно платити більше. Батьки допомагали чим могли. Приїжджали, грошей давали, привозили продукти, сиділи з онуком, звали доньку до себе, але Оксана категорично не хотіла вирушати до села.

Однак без грошей, без роботи, одна з маленькою дитиною на руках, вона не втратила бажання гарно жити і нічого не робити. Іноді, коли мати дзвонила, то, окрім голосу дочки, у слухавку телефону чула і чоловічий голос. Щоправда, коли вони з батьком приїжджали, нікого, крім Оксани та онука, там не заставали.

Якось дочка зателефонувала і сказала, що, начебто, син став спокійнішим, вона сама справляється, можна не приїжджати поки що, не сіпатися. Пожаліла батьків, що мотаються до неї щотижня, подякувала і попросила лише грошей надіслати і все. А через якийсь час з’ясувалося, що Оксана знову вагітна. Від кого не знає. Але народжуватиме. Термін вже великий.

Мати так і сіла з телефоном у руках. Коли Миколі розповіла, той почав рватися до дочки. Хотів приїхати і привезти її до села, додому.

– Нехай тут живе. На наших очах. А то бач! Розвела там… А тепер не знає від кого! Зовсім без голови! Ти їй нагадала, що їй жити нема на що?! Вона не працює, живе на допомогу та наші гроші і ще шашні крутить! Куди їй друга дитина?! Як вона його прогодує?

Катерині було боляче дивитись на чоловіка. За останній рік він сильно постарів, та й сама вона стала виглядати не найкращим чином. Нерви і мотання туди-сюди далися взнаки… Ну чому дочка у них виросла така? — сумно думала жінка.

Народився другий онук. Стало важче. Оксана так і не збиралася братися за розум, і наявність дітей цьому ніяк не сприяло. Одного разу вона заявилася до батьків у село. Привезла онуків та залишила. Попросила ненадовго доглянути їх, вона, мовляв, збирається трохи підробити. Гроші ж потрібні? Потрібні! От і будуть. Клялася і божилася, що тепер стане відповідальнішою і серйознішою.

Катерина бачила, як ходили жовна на вилицях у Миколи, який стримався, щоб не накричати на дочку при онуках. Він був дуже доброю і м’якою людиною, любив дітей і побачивши малюків його серце тануло. Вони були точною копією Оксани, і один і інший. Та й його риси проглядалися і Катерини.

…Стали малюки жити в селі. Благо стояло літо. Город допоміг. Микола тримав курей, і малюкам приносило особливу радість раз у раз перевіряти, чи не знесли вони яєчко. І взагалі малечі в селі подобалося. Воно й зрозуміло. Простір, роздолля, звірі, птахи. Кішка жила у Миколи з Катериною, теж радість малюкам.

Пройшов місяць. За ним інший. Літо добігало кінця. Дочка не зявлялася. Спочатку дзвонила кілька разів, просила ще побути з онуками, тому що знайшла інший підробіток. Микола хитав головою, а Катерина вірила. Може й справді стала розсудливою дочка? А з малюками не важко було справлятися, вони росли самостійні і напрочуд слухняні. Бабуся з дідусем любили їх. І ті теж танули: все ж таки рідні, свої дітки, хороші.

Дзвінок із соціальної служби застав Катерину зненацька. Вона здивувалася, що дітей шукують, оскільки вони перебувають на обліку. І доньку теж шукують. Катерина тремтячим голосом заявила, що вони живуть тут, у них із чоловіком. І все гаразд. На що соцпрацівник нічого не відповіла, але сказала, що приїдуть з перевіркою. Приїдемо, мовляв, подивимося, за яких умов живуть діти.

Минуло ще кілька місяців. Так ніхто не приїхав. І дочка теж не зявлялася. Малюки сумували за матір’ю, і Катерина вже не знала, що їм говорити. Та й не могло це продовжуватися вічно. Треба було щось робити. Залишивши дружину з онуками, Микола зібрався і поїхав на квартиру, де мешкала дочка.

– Поїду я. Розпитаю хоч сусідів. Може, хтось бачив, куди вона поділася. Або може, з’являється там…

– Їдь, звичайно. Діти без батька та матері ростуть? За живих батьків сироти, — Катерина заплакала.

Сором-то який. Усі в селі вже косо дивилися на них. Усі знали, яка Оксана. А що поробиш?

Микола, припарковавшись біля будинку, де мешкала Оксана, спочатку вирішив посидіти в машині, придивитися. Може, сусідка вийде, баба Тоня з першого поверху, ось би добре. Вона вже знає все про всіх. Або ще хтось…

Раптом двері під’їзду відчинилися і здивованому Миколі постала картина: дочка, Оксана, власною персоною, викочує коляску з дитиною. Микола закрив обличчя руками. Ще один онук. Або онука…

Історія повторилася. Знову несподівана вагітність, знову невідомо від кого. І знову Оксана одна. Батько просто згріб її в оберемок і разом з малюком посадив у машину. Зачинив на замок. А візок склав і в багажник поклав. Сам пішов у квартиру. Закинув найнеобхідніші речі у велику сумку і…

– Все дорога. Догулялася. Будеш у нас жити. В селі. Мало, подобається тобі там чи ні! Великий будинок. Місця вистачить. За дітьми сама дивитимешся. Мати вже вимоталася, а вона третього народжує!

Півроку жила Оксана в селі тихіше за воду нижче трави. Батько грошей їй не давав і матері заборонив. Так і не знала Оксана знову, хто батько дитини. Багато, каже, їх у мене було, не знаю, чий…

А за рік Оксана не витримала, поїхала. Виїхала знову до міста. Кинула своїх дітей та батьків. Усіх кинула. Взяла заощадження, що матері на господарство лежали за іконкою, і поїхала.

А потім зателефонувала через якийсь час. Повідомила, що в неї все добре і нехай не ображаються. Вийшла вона заміж. Живе на чоловіків квартирі. Грошей їй ніяких не треба, у неї все є, ось!

…Над трьома малюками батьки Оксани оформили опікунство. Старший онук вже до школи ходить. Дуже великий став. І дідусеві допомагає на городі та з худобою: корову завели. Микола молоко продає, все зайва копійчина. І плюс город рятує. А середній онук все за книжками сидить, буквар вивчає, дуже мріє в школу піти швидше.

А наймолодша онучка найулюбленіша. Бабусина помічниця. Вже пробує пиріжки з Катериною ліпити. Пальчиками маленькими вправно з тістом керується. І обіймати любить усіх. Така ласкава вийшла! І бабусю, і дідуся, і курочок, і корову Машку. Усіх любить.

Так все у Катерини з Миколою і налагодилося, хоч і не правильно, напевно, і засудили їх багато, але по-іншому вони вчинити не змогли — надто вже вони добрі люди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.