– Молодий чоловіче! — промовила скрипучим голоском бабуся, — Поступіться місцем жінці! Вона ж майбутня мама!
– Не треба, бабусю! Я постою, нічого. Нам вже виходити з тобою через одну зупинку, — приємним голосом сказала молоденька вагітна жінка, яка стояла поряд з бабусею в переповненому автобусі.
Хлопець незворушно сидів на сидінні і байдуже дивитися у вікно.
— Ну, як же так! — обурювалася бабуся. — Ну добре ще я, старих вже вони ні в що не ставлять! Але ж жінка на дев’ятому місяці!
— Вдома треба сидіти! — усміхнувся хлопець. — І бабусям, і вагітним. Або гуляти в парку, а не автобусами їздити! – нахабно засміявся він і, підвівшись, почав проштовхуватися до виходу з автобуса.
Пасажири, що спостерігали за цією сценою, несхвально похитали головами, але промовчали, а дві жінки похилого віку, що сиділи на сусідніх кріслах, бурячи суворими поглядами того хлопця, який відмовився поступатися місцем, розмовляли.
— Ех, Василівна, молодь зараз інша пішла. Краще не зв’язуватися з ними, такого наслухаєшся!
— Тут ти не права! У всі часи вистачало і поганих, і добрих. Їхала я тут напередодні автобусом, не в цьому, в іншому, в п’ятнадцятому, так там знаєш що було? Зараз розповім!
Усі пасажири приготувалися слухати. Тим часом, бабуся з вагітною онукою вийшли на своїй зупинці, та й багато інших пасажирів вийшли, і в автобусі стало вільніше.
— Ну, так ось, — продовжила бабуся, — Їдемо ми, отже, і тут на зупинці входить до автобуса дивна жінка. Літня, не дуже охайного вигляду, кудлата, в старому старенькому одязі, та ще й босоніж, з усього видно, блукає десь. Що вона в автобусі робила, не ясно, може, погрітися просто залізла… Погода сама бачиш, яка, вітер дме, он, дощ накрапує, осінь же! А вона босоніж. Стоїть, брудні ноги підтискає. Всі пасажири сахаються від неї, і дивляться осудливо, що, мовляв, стоїш тут, народ лякаєш, а один хлопець, з великою коробкою в руках, що сидів на сидінні і слухав музику в навушниках, помітивши бабусю, підвівся, зняв навушники і поступився їй місце. Бабуся сіла. Вона була маленького зросту. Сидить, влаштувалася зручніше, а ніжки в неї до підлоги не дістають, звисають, як у маленької дитини. А хлопець нахилився і почав розшнуровувати свої черевики. Зняв і на бабусині ноги дбайливо натягнув. Зав’язав, зашнурував усе, як треба, і попрямував прямо в одних шкарпетках до дверей автобуса. А вона сидить, усміхається беззубим ротом і каже:
— Дякую! Щастя тобі буде! Ось побачиш! За твоє добре серце!
— Дякую, бабусю, — усміхнувся хлопець, — У мене й так щастя! Ось, на роботу влаштувався, зарплату першу отримав, черевики нові купив і ще можу купити. І будинок у мене є і батьки живі-здорові! До побачення! Здоров’я вам!
Вийшов він на зупинці. Сів на лавочку, дістав із коробки свої нові черевики і взув. А потім автобус від зупинки від’їхав, і ми не бачили, що було далі. Додому пішов, мабуть, до своїх батьків. Гарного вони сина виростили! А старенька ця, знаєш, поки ми головами крутили, на молодика дивилися, як прямо зникла, випарувалася. Наче й не було її… О! Містика! Одна бабуся перехрестилася, а інші пасажири перешіптуватись стали: блаженна мовляв, бабуся-та була, а ми дивилися на неї косо, ех… Все б нам по одязі зустрічати… Я на наступній зупинці вийшла, у храм пішла, свічки поставила і за неї і того юнака, та й за всіх добрих людей. Ось…
– Василівна! Кудись ми не туди їдемо! Автобус повернув, а мусить прямо їхати! І пасажири давно всі вийшли, одні ми сидимо, — злякалася Лідія Сергіївна.
І справді, поки бабусі розмовляли в автобусі майже нікого не залишилося.
– Е, е, водій! Ти куди нас везеш! Хіба п’ятий маршрут так ходить? Нам у поліклініку! Це прямо! — закричала Василівна, та що розповідала історію про бездомну стареньку.
Автобус зупинився на зупинці та відчинив двері.
— Все, шановні бабусі. Приїхали. Кінцева зупинка. Виходьте. — А автобус далі не йде, — відповів водій. — Ви що? Табличку на зупинці не бачили, коли сідали. Вам треба було на інший маршрут. П’ятий тепер раніше повертає.
Сказав, зачинив двері та поїхав. Бабусі так і залишилися стояти на кінцевій зупинці, розгублено моргаючи очима. Місце було безлюдне і якесь дике. Житлових будинків поряд не було, і вдалині виднівся ліс.
— О, Василівна! Заговорилися ми з тобою. Як тепер у поліклініку потрапимо?
– Нічого. Зараз таксі викличемо, мені син наказав користуватися благами цивілізації, от і користуюся, — поважно відповіла Василівна, дістаючи з сумки мобільний телефон та окуляри.
– О! У тебе і тут цей інтернет є! — захопилася Лідія Сергіївна, спостерігаючи, як подруга спритно водить пальцями сенсорним екраном. — Я тільки вдома можу, на комп’ютері. Заходжу на ці, як їх?.. Держслужби! Ось! Згадала.
– Які служби? Зачекай, не збивай… Так… Як там онук навчав? Вибираємо бізнес-клас.
— Розум втратила? Який бізнес-клас? На мерседесі у поліклініку? Не ррозплатимося!
– Не бійся. Дивись.
Василівна набрала номер і слухала гудки.
– Дівчино! Таксі, так! Бізнес клас. Адреса? Диктую… Ага…
Лідія Сергіївна тільки похитала головою.
– Що? Не їде сюди бізнес-клас? Ах, як шкода, ах… Що ви кажете? Добре! Дякуємо! Чекаємо.
– Ну що?
– А то! – задоволено відповіла Василівна, – Приїде зараз таксі.
– Бізнес клас?
— Та ні… Звичайне таксі. Та ще й зі знижкою! Онук навчив. Говори, мовляв, бабусь, що треба неодмінно тобі бізнес-клас. А він сюди до нас не їде, до нашої глушини. Вони вибачатимуться і скинуть тобі ціну. – задоволено усміхнулася бабуся.
– Ти дивись що! Як у казках прямо: «Ні на що не погоджуйся, проси тільки самовар старий…», — засміялася Лідія Сергіївна.
Поки літні жінки розмовляли, під’їхало до автобусної зупинки таксі. Водій відчинив бабусям двері, допоміг сісти, а потім спритно розвернув машину і швидко домчав їх до поліклініки.
Як тільки таксі від’їхало, на лавочку, що під козирком зупинки знаходилася, присіла відпочити бабуся. Сидить, дивиться на похмуре осіннє небо, затягнуте хмарами, і знай собі, чогось усміхається. Наче бачить там щось, іншим невідоме. І ні вітер їй ніщо пронизливий, ні дощ похмурий… Сама старенька тендітна, маленька, а черевики на ній зимові величезні, важкі, чоловічі. І як вона в них ходить?