– Алло? Хто це? – Катя підняла слухавку. – Вибачте, ви Катя? – Так. А ви хто? – А я Надія. Знайома вашого тата. Катя аж почервоніла від обурення. – Та як ви смієте сюди дзвонити? – вона не могла підібрати слів. А Надія продовжила: – Ваш тато не знає, що я дзвоню. Владислав заслаб, приїжджайте, будь ласка. – Навіщо? Він жодного разу навіть не подзвонив. Цілий день Катя думала, як сказати мамі. А сказати доведеться

-Алло? Хто це?

-Вибачте, ви Катя?

-Ну, Катя. А ви хто?

-Катя, а я – Надія…

-Яка Надія?

-Я – Надія. Знайома вашого тата…

Катя аж почервоніла від обурення.

-Та як ви смієте сюди дзвонити? Ви!! Ви!..

-Не переживайте, Катя. Я дзвоню не для того, щоб сваритися з вами. Просто послухайте мене. Будь ласка.

Катя настільки була вражена і обурена тим, що ця… вона не могла підібрати слів. Вона мовчала, а Надія, мабуть, прийняла це мовчання за згоду її вислухати.

-Катя, я дзвоню сама. Тобто ваш тато не знає, що я це роблю. Розумієте, Владислав заслаб. І серйозно. Катя, будь ласка, приїжджайте! Я вас дуже прошу. Катруся…

Катя слухала, як у слухавці плаче жінка, і згадувала батька. Міцні руки, які підхоплювали її, коли вона бігла назустріч. Веселі сірі очі, солом’яні вуса. Гучний “професійний” голос, як в актора.

Карамельки «Гусячі лапки», які завжди були в нього в кишені. Казки на ніч, які він ніколи не розповідав однаково. Цей казковий серіал тривав багато років. До того часу, поки одного разу заплакана мама не сказала:

-Все. Більше тата в тебе немає.

-Мамо? Як це?

-Твій батько проміняв нас на молоду дівчину. Ми йому більше не потрібні.

-Валентино! Думай, що кажеш! Вона ж ще дитина!

Бабуся. Дивиться на дочку та онуку з жалем. Але і з якоюсь зловтіхою, мовляв: «Я ж говорила!».

-Ну і нехай дитина одразу знає, що батько її залишив!

-Ну, кинув він не її. Скоріше – тебе. А я ж тебе попереджала: не твого поля ягода! Коли ти за нього заміж зібралася, одразу ж було зрозуміло.

-Мамо, ну хоч ти не починай!

Мама плакала. Бабуся щось говорила, заспокоювала. Потім вони відкрили ігристе. Мама знову плакала. А семирічна Катя дивилася на це і думала:

-Як це немає тата? Куди він подівся?

А тато «подівся» до Києва. Тато працював в них у містечку на хорошій роботі, мама пишалася ним. А потім він познайомився з якимось бізнесменом з Києва, який запропонував йому роботу в столиці. Сказав, що йому потрібен саме такий спеціаліст. Тато того вечора був надзвичайно щасливий. Він казав, що тепер життя піде зовсім по-іншому. У них буде квартира в столиці, дорога машина та гарний одяг із бутіків.

Тільки спершу тато поїде один. Бо ж поки що немає ніякої квартири. І він поїхав. Спочатку він дзвонив щодня кілька разів. Потім – раз на день. Потім – раз на тиждень. А потім зовсім замовк…

А потім і були ці слова про якусь дівчину. Катя кілька разів намагалася дізнатися, хто це така.

Мама засмучувалася і казала:

-Це дуже погана жінка, яка забрала тата…

У міру дорослішання Катя зрозуміла, хто це. І вона сама для себе вирішила, що у всіх нещастях її сім’ї винна ця незнайома дівчина. Про тата вони ніколи не говорили. Мати категорично заборонила. Просто викреслила його з життя. І ось майже 10 років Катя намагалася не думати та не згадувати батька. До цього дзвінка…

-То чого ж ви хочете?

-Катя, приїжджайте. Благаю вас.

-Навіщо? Тато жодного разу не приїхав, не подзвонив…

-Катя, будь ласка…

Цілий день Катя переживала. Думала: як сказати мамі? А сказати доведеться. Чи не казати? І просто забути цей дзвінок? І тут же в пам’яті постали ці батькові очі. Ну чому так сталося, що вони не бачилися так довго? Катя зуміла переконати себе, що він не потрібний ні їй, ні мамі. Адже вона йому не потрібна. Інакше він хоча б подзвонив!

Так нічого й не вирішивши, дівчина накрила на стіл вечеряти. Нарешті, гримнули вхідні двері.

-Катрусю? Що це на тебе найшло? Вечерю приготувала…

-Так, захотілося. Сідай, бо все остигає. Втомилася?

-Дуже. Ноги гудуть. А в тебе що? Як справи?

-Нормально. Мамо, можна я спитаю?

-Звісно.

-Мамо, скажи, будь ласка, тато тобі дзвонив? Хоча б раз?

Валентина відсунула тарілку.

-Що це ти раптом? Чому згадала?

-Мамо, мені це важливо. Тато жодного разу не приїхав і не зателефонував?

-Він дзвонив. І приїжджав кілька разів. Хотів тебе бачити. Але я не дозволила. А ось тепер думаю: чи я була правою? Моя гординя позбавила тебе батька.

. -Мамо, не треба…

-Треба. Я була молода. Не розуміла, що роблю. Хотіла зробити йому неприємно. А в результаті зробила тобі…

-Мамо, як ти думаєш, якщо я до нього поїду…

-Я гадаю, це буде непогано. Зрештою він твій батько.

Перон столиці. Катя витягла сумку і стала в ступорі: де ця Надія?

-Катя?

Дівчина обернулася на голос. Жінка. Не молода. І зовсім не модельної зовнішності. Напевно, Надія прислала когось зустріти її.

-Привіт, Катю. Я – Надія.

-Ви?

-Що, зовсім не такого очікувала? – жінка раптом засміялася. І її обличчя напрочуд змінилося. Стали видні дрібні зморшки навколо очей, але від цього вони стали якось глибшими, і в них плескалася справжня радість від того, що вона бачить її – Катю.

-Як же добре, що ти приїхала! Це просто справжнє щастя! Нічого, що я на ти? Мене теж можеш на «ти» називати, гаразд? І просто – Надя!

Вона ще щось говорила, відводячи Катю за собою. А дівчина думала:

-Невже тато розлюбив маму через це? Вона якось зовсім не тягнула на «молоденьку гарну дівчину», якою Катя її уявляла.

-А ось і машина. Сідай, скоріше.

Надія відчинила двері невеликої машини, сама поставила сумку у багажник.

-Ну їдьмо!

Всю дорогу Надія розповідала про місто. Виявилося, що вона працювала гідом – екскурсоводом і про столицю знала практично все. Катерина просто заслуховувалася. Жінка подобалася їй дедалі більше. Своїм голосом, заразливим сміхом, гумором.

-А ось і наш дім.

Будинок був звичайним. Не елітним, не новобудовою. Такі ж «хрущовки» стояли у Катіному містечку. І дворик був такий самий. Відчуття, що вона нікуди не виїжджала, охопило дівчину.

-Катя, перш ніж увійдемо, я мушу сказати. Владислав дуже помінявся. Будь ласка, не показуй вигляду. Намагайся спокійніше реагувати на… на все, – Надія не могла знайти слів.

Катя кивнула:

-Добре.

Вони піднялися сходами. Надя відкрила квартиру:

-Владик, а ось і ми!

Катя увійшла до кімнати. Ліжко, поряд на тумбочці якісь баночки, таблетки. А на столі фотографії, а спереду – мама? Цей знімок Катя пам’ятала. Там мама на тлі снігової ялинки, регоче, закинувши голову. І очі в неї такі яскраві, веселі. Але чому це фото відкрито стоїть на столі? І Надія це дозволяє? А це що? Катіна фотографія. І до того ж, недавня. Практично – минулорічна. Звідки?

-Батько…

-Доню! Не може бути! Як же я скучив. Як ти виросла! Зовсім доросла!

Тато щось казав. А Катя дивилася на нього: постарілий, схудлий. Куди поділася його розкішна шевелюра? І вуса стали якісь поріділі. Худі прозорі руки. Колишнім лишився тільки голос: гучний, сильний.

-Ти надовго приїхала? Поживеш у нас? – і замовк, тривожно вдивляючись в очі дочки.

-Так, тату тиждень поживу. А потім канікули закінчаться. У мене остання чверть.

-А потім куди? Може, до нас? А що, зробиш, будеш вчитися, жити є де.

-Я подумаю.

Потім був вечір. Смачна вечеря. Тато багато сміявся, розповідав байки. Але Катя бачила, який він слабкий. Як важко йому сидіти прямо. Зрештою він здався і перейшов на диван.

Надія поставила чай на столику перед ним. І вони сиділи втрьох. Тато багато згадував про дитинство Каті. І постійно говорив про… маму. Спочатку Каті було дуже дивно це чути. Поки Надя не сказала:

-Катю, ти, мабуть, не зрозуміла. Я не та жінка, через яку розлучилися твої батьки. Я його друг. Так би мовити – помічниця.

Після цього Катя відчула себе набагато вільніше.

Спала вона у кімнаті Надії. Їй постелили на дивані. М’яка, свіжа білизна пахла чимось дуже приємним. Каті здавалося, що вона засне, як тільки торкнеться головою подушки. Але цього не сталося. Дівчина крутилася, вдивлялася у промені, що проносилися за вікном, і слухала рівне дихання Надії.

-Не спиш?

Голос жінки застав зненацька.

-Не сплю.

-Про що думаєш?

-Про тата. Чому він так вчинив із мамою? Адже, ось її фото стоїть. Значить, не забув…

Надія сіла на своєму ліжку.

-Ох, Катю, людське життя така складна штука… Ти ось не питаєш, як так сталося, що твій тато живе у простенькій квартирці, з незрозумілою тіткою…

-Чому незрозумілою? На мою думку, ви дуже хороша.

-Тут історія не дуже гарна. Коли Владик приїхав до столиці, його, щиро кажучи, на роботі не злюбили…

-А звідки ви знаєте?

-Та я теж працювала в тій фірмі. Робота дуже хороша, але щось вони там в керівництві підтасовували з документами. Тільки в мене вистачило розуму піти вчасно. Ось змінила професію. І знаєш, зовсім не шкодую.

Ну, то про тата. Коли його директор із провінції привіз, в офісі обурилися:

-Як так? Що у нас своїх спеціалістів немає?

Тяжко йому довелося, поки він пробивався. Але характер у твого батька залізний. А вже про розум і говорити нема чого. Ось одна донечка директора в нього і вчепилася. Сама – вона тільки за рахунок тата пробивалася. От і подумала, що такий чоловік її також підтримає. А з подвійною подачею вона далеко піде.

А тато… Ну, чоловік, що скажеш. Адже вона, Ольга-то, дуже красива. Цього в неї не відібрати. Ось і втрапив. Я не знаю, як і що він мав з твоєю мамою. Він мені про це не розповідав, та я й не питала. Але, мабуть, вони порозумілися, і він отримав розлучення. Та й одружився з Ольгою.

Років 5 у них все добре було. А потім Владик заслаб. І це зовсім не входило до планів молодої дружини. Тож виставила вона твого батька за двері. Квартира була куплена на її ім’я. Твій батько дуже наївна людина у життєвому плані. Намагалася я його умовити позиватися. Адже шлюб законний, мешкали разом. Легко можна було довести, що майно спільне. Але Владика ця її підлість зовсім підкосила.

-Надія, а ви як поруч із татом опинилися?

-А так і опинилася. Ми в лікарні разом були. У мене, дякувати Богу, нічого не підтвердилося. А ось у Владика… Ну я його, після виписки до себе і забрала. Живемо, один одного гріємо. У мене нікого. Заміж так і не вийшла, дітей не народила. Отже, Влад мені і співмешканець, і друг, і родич.

Ну а тобі я зателефонувала, бо бачила, як він нудьгує та переживає. Не сердишся?

-Та що ви! Зовсім не серджуся. Навпаки, вдячна вам, що отримала нагоду поспілкуватися з татом. І, можливо, попрощатися, – Катя схлипнула.

-Та що ти, Катю, не треба. Це, на жаль, життя. І ще, розумієш, Владислав дуже хоче побувати на батьківщині. Наостанок… І залишитися там… І без вашої допомоги зробити це мені буде проблематично… Як думаєш, мама зможе пробачити його?

-Та вона вже вибачила! Мене ж відпустила до вас. Вона ж думала, що ви його дружина. І все одно дозволила їхати.

-От і добре. Давай-но, таки спати. Завтра найскладніший день. Потрібно зв’язатися із мамою. Вирішити питання з житлом у вашому місті. Ну і займуся перевезенням Влада.

-Та що ви! Він житиме у нас!

-Ой, Катерино. Ось цього ми без твоєї мами точно вирішити не зможемо.

Валентина поклала слухавку і невидяче подивилася у вікно. Там починалася весна. Кричали горобці, світило сонечко. А Влад…

-Дочка? Ти чого замовкла? Що там Катя сказала?

Бабуся допитливо вдивлялася в обличчя дочки.

-Мамо, вона Влада привезе.

-Як так привезе? Він що – сумка? І навіщо вона цього… сюди привезе?

-Влад заслаб. Дуже серйозно.

-Аааа, ось воно й вилізло! Значить, коли в столицях жити і гроші лопатою гребти, Валька не потрібна! А як припекло – рятуй, рідна!

-Мамо, його вже… Залишилося місяць-два.

-Ну і нехай ці місяці у своєї дівки проводить! Бач, придумав. Не вигадуйте! Нема чого йому тут робити.

-Я вже погодилася.

-Не пущу! Скільки ти сліз пролила! Думала, я не чула? У 30 років самотня залишилася! Дітей не народжувала, чоловіка не знала! Він же тобі все життя занапастив!!!

-Мамо, це його останні дні. Розумієш? І єдине, що я можу зробити: пробачити. Більше він ні про що не просить.

-Ех, Валентино, нічому тебе життя не вчить. Яка ти була, така і залишилася. Роби що хочеш. Я не буду тобі заважати. Мені самій лишилося…

Для Владислава Валентина звільнила кімнату, вікна якої виходила в сад. Протерла стіни, перемила підлогу. Застелила постіль накрохмаленою білизною. І сіла на крісло. У цій кімнаті вони кохали одне одного. Тут почалося життя їхньої доньки. І сюди зараз везуть Влада. І вона, Валентина, зробить усе, щоб останні дні чоловіка були світлі та чисті, як цей простір за вікном.

Тому що найважливіше у житті – залишатися людиною. І вміти прощати. А інакше – навіщо???

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.