Марина з Петром одружилися, купили квартиру. Дитині скоро два роки. Обоє були веселі та щасливі. Та одного дня сталося несподіване. Маринка прийшла з роботи, мовчки сіла на диван і сказала чоловікові: – У мене тепер не буде такої великої зарплати. Тепер я зароблятиму так само, як ти. – Як я? – тихо перепитав чоловік. Він не вірив своїм вухам

Ох! Як же все було чудово у Марини з Петром. Одружилися. Купили квартиру. Дитині скоро два роки. І все в них було чудово. Обоє були веселі та щасливі.

Особливо радів Петро. Його навіть не засмучувало те, що за квартиру ще двадцять п’ять років виплачувати треба.

Більше того! Він навіть думав про покупку автомобіля!

-Впораємося, – впевнено казав він і дружині, і всім іншим. – Ми молоді, здорові. А головне, що ми любимо одне одного. Так, Маринко?

-Так, коханий, – погоджувалась Маринка з чоловіком. – Любимо.

-Будь-які труднощі подолаємо, – з ентузіазмом переконував усіх Петро. – Будь-які завдання вирішимо. Де завдання? Де проблеми? Давайте їх сюди. Ми їх зараз швиденько вирішимо, ми їх зараз і подолаємо.

Отака людина Петро. І Маринка його дуже любила.

-Я, – говорив Петро. – Оптиміст. На таких, як я Земля тримається. А тому і на своє життя, і на своє майбутнє я дивлюся впевнено!

А чого йому було хвилюватися? З якого дива йому було сумніватися в тому, що вони впораються з будь-якими труднощами? Якщо вони обоє – молоді і здорові!

А дохід у них із дружиною на двох – Тридцять тисяч на місяць. Тут будь-хто впорався б. Теж мені. У таких умовах. І люблять одне одного, і молоді, і здорові. Та ще й зарплати високі…

Хоча… Не зовсім так. Це у них разом дохід великий, а якщо брати окремо, то… У Маринки – точно, високий дохід. Двадцять тисяч на місяць. А ось у Петра… У Петра все інше.

І от одного дня сталося несподіване.

Маринка прийшла з роботи, мовчки сіла на диван і сказала чоловікові.

-У мене тепер не буде двадцять тисяч, а десять, як і в тебе.

-Десять? – тихо перепитав Петро. – Як і в мене?

Петро не вірив своїм вухам.

І так ця звістка вплинула на нього, що він раптом одразу змінився. Похмурий став якийсь. Нервовий. Ніщо його не тішить. На все дивиться похмуро і все більше мовчить. А якщо й каже, то тільки коли його запитають.

-У тебе щось трапилося, Петрику? – запитала Маринка.

-Ні, – похмуро відповів Петро.

-Чи можу я тобі допомогти?

-Так, – відповів Петро. – Можеш. Почни заробляти стільки ж, скільки заробляла. І все в нас буде, як і раніше. Я знову стану веселим, життєрадісним оптимістом. І впевнено поведу наш сімейний корабель далі. А то тепер у мене такий стан, що… Який тут корабель вести.

-Ну, почекай, коханий, – заспокоїла Маринка чоловіка. – Обіцяли наступного місяця підвищити.

-Дай Боже, – говорив Петро. – Бо сил уже ніяких немає. Терпіти таке.

А через тиждень дружина повідомила Петру, що тепер у неї зарплата стала пʼять тисяч.

Петро жалібно подивився на дружину і сльози навернулись йому на очі.

-А пам’ятаєш, Маринко, – тихо сказав Петро. – Як я мріяв автомобіль купити?

-Пам’ятаю, коханий, – відповіла Маринка. І так їй стало шкода Петра, що вона заплакала.

-А на роботі що кажуть? – поцікавився тихим голосом Петро. – Коли все буде по-старому?

-Кажуть, що, може, через тиждень, – відповіла Маринка.

Петро заплющив очі і довго кивав головою.

А через тиждень Маринка повідомила Петру, що немає тепер у неї роботи.

-Ти мене ще любиш? – запитала Маринка чоловіка.

-Люблю, звісно, – відповів Петро. – А ти мене?

-І я люблю тебе, – сказала Маринка.

Петро замислився.

-Про що думаєш, коханий? – запитала Маринка.

-Я думаю, Маринка, – впевненим, твердим голосом відповів Петро. – Що якщо ти справді любиш мене, якщо це не порожні слова, і ти готова підкріпити їх ділом…

-Готова, готова, – сказала Маринка. – Я для тебе на все готова. Тільки ти скажи, коханий, чого ти хочеш. Все зроблю.

-Відпусти мене, Маринка, – сказав Петро. – Я так не можу. Ну сил моїх більше немає. Жити так, як ми зараз з тобою живемо… Навіть моє кохання з цим не може впоратися. Відпусти. Я як уявлю, що нам щомісяця треба по пʼять тисяч за квартиру віддавати, мені так недобре стає. Відпусти, кохана. А я піду і жодних претензій до тебе пред’являти не стану. Квартиру цю ти собі забирай.

-А чим же я платитиму за неї? – запитала Маринка.

-Та я гадки не маю, чим! – розізлився Петро. – Чим хочеш. Твоя ж квартира буде. Ну, ось і вирішуй сама це завдання. Чого ти на мене його покладаєш.

-Я не…

-Відпусти, Маринко. – Щодо аліментів можеш не сумніватися. Все, як треба, отримуватимеш. Без затримок. Тільки відпусти. Я до батьків переїду. Відпусти.

-Ну, гаразд, – сказала Маринка. – Відпускаю.

Почувши це, Петро знову став колишнім Петром.
Він знову став впевненим у собі чоловіком. І на розлученні він тримався впевнено. І після розлучення він вирішив не припиняти стосунків із колишньою дружиною, а іноді й… Підтримувати їх.

І ось якось Петро дзвонить Маринці, щоб дізнатися, як у неї справи, і повідомити, що його скоротили, і тому найближчим часом аліментів не буде.

-Я зараз за рахунок батьків живу, – сказав Петро. – Ну, а ти як? У тебе все гаразд? Як наша дитина?

-У мене все гаразд, відповіла Маринка. – Роботу нову знайшла. Отримую тепер тридцять тисяч на місяць.

-Скільки? – тихим голосом перепитав Петро.

-Тридцять тисяч, – відповіла Маринка. – Але з наступного місяця, напевно, більше отримуватиму.

-Більше? – тихо перепитав Петро.

-Ти що, погано чуєш? – запитала Маринка. – Перепитуєш увесь час.

-Та ні, просто…

-Щодо аліментів, Петре, то будь ласка, продовжуй їх платити, – сказала Маринка. – Я розумію, що ти зараз не працюєш, але це не мої проблеми. За законом ти зобов’язаний їх платити у будь-якому разі.

-Та де ж я їх візьму?

-Де хочеш. У батьків можеш взяти, якщо ти зараз за їхній рахунок живеш. А найкраще – йди працювати. Роботи зараз багато.

-Але навіщо це тобі, Марино? – не розумів Петро. – Навіщо тобі ці крихти? Адже ти так багато заробляєш!

-Це не мені, – сухо відповіла Маринка. – Це дитині. А мені від тебе взагалі нічого не треба…

Петру знову стало ніяково. Але тепер він уже не знав, куди і від кого йому втекти, щоб подолати ці труднощі…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.