Віктор весь день порався по господарству. Увечері сім’я сіла вечеряти. – Вітя, мама просить теплицю зробити, – сказала Іра до чоловіка. – Ну на теплицю матеріал треба, – відповів Віктор. – Як завжди. Як тільки щось робити, то у тебе купа проблем, – заявила теща. – Та я ж для вас роблю. Ваш будинок ремонтую, – не витримав Віктор. – Ось! Наш будинок! А свого нічого немає, – вигукнула теща. Після цих слів Віктор не знайшов, що відповісти, але він знав, що робити далі

– Вікторе, ти навіщо в батька дриль взяв?! – Іра стояла над чоловіком, що згорбився над дошками, грізно вперши руки в боки.

– Так я ж спільний дах, вирішив, підлатати, – промовив Віктор, розгинаючи спину.

– Це батькова дриль! Вона знаєш скільки коштує?

– Він нею за п’ять років жодного разу не користувався. До того ж я за свої гроші купив дошки, ізоляцію…

– І що? Це дає тобі право брати дриль? – не вгамувалася дружина.

– То ж дах…

– Своїм потрібно інструментом працювати!

– У мене свого немає, грошей не вистачило після покупки матеріалів, – виправдовувався чоловік, витираючи піт із брудного чола.

– У тебе нічого свого немає, – кинула Ірина фразу, і попрямувала до теплиць. – І тирсу не забудь за собою прибрати, бо всю доріжку мамі сміттям закидав, – вигукнула вона через плече.

Віктор подивився на різнокольорову бруківку, яку купував минулого року на заводі, а потім сам же укладав, взяв у руки мітлу і почав змітати тирсу в одну купу.

***

– Ось, їжте, все своє, зі свого городу, зі своєї землі! – як зазвичай хизувалась теща, подаючи Віктору тарілку з овочами.

– Мама каже, що їй ще одну теплицю треба поставити під перець, – подивилася Іра на чоловіка, який посипав сіллю помідори.

– І добрива привезти, – додала теща, сідаючи за стіл. – І насіння, – закінчила вона віддавати розпорядження і почала чавкати салатом з огірків.

– Полікарбонат, який я минулого року купував для теплиць, закінчився, а для добрива машина потрібна, – обережно натякнув Віктор.

– Так докупи! Як свіжі овочі їсти, так ви вперед, а як щось для цього зробити, то відразу проблеми? – посміхнулася теща. — А для добрива знову, мабуть, нашу машину збираєшся брати? – самовдоволено промовила жінка.

– То ж ви все одно на ній не їздите відколи Миколу Семеновича прав позбавили.

– А ти й радий! У тебе ж у одного права є, тільки машини своєї немає! Зате на нашій катаєшся. Зручно! – хмикала жінка, не відриваючи очей від своєї тарілки.

– Куди ж я катаюся? З вами по поліклініках та ринках? Ви ж мені ключі не даєте.

– А вчора ти машину не брав? – вступив у розмову тесть, повертаючись із ванної кімнати.

– Так я ж їздив за матеріалом на ваш дах, – розвів руками Віктор. – А потім ще весь вечір міняв зчеплення.

– От саме, на наш дах, свого немає, – теща пробубнила це собі під ніс, але так щоб чули всі.

****

Увечері Віктор наносив дров, оскільки новий газовий котел ще не встановили, і сім’я користувалася старим на твердому паливі. Потім він набрав води зі свердловини та заварив на всю родину чай, який сам збирав та сушив. А потім налаштував новенький роутер, щоб усі змогли зібратися у залі та подивитись улюблений серіал. Теща та тесть зайняли величезний кутовий диван, а Віктор із дружиною розмістилися у невеликому велюровому кріслі.

– Вікторе, мені тісно тут, – шепотіла Іра на вухо чоловікові.

– Мені теж, – зрадів Віктор. – Слухай, у нас є гроші на початковий внесок по іпотеці, давай вже з’їдемо.

– Я тобі про крісло говорю, а не про квартиру твою безглузду, – відповіла Іра.

– Та чому безглузду? Я хочу жити окремо від твоїх батьків, – продовжував шепотіти Віктор дружині на вухо.

– Я не хочу жити в квартирі. Я простір люблю. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, паркан поставити, – трохи голосніше шепоту відповіла Іра.

– Але це не моє опалення і не мій паркан. Хоч і я буду все це робити! – не витримав Віктор, теж підвищивши голос.

Ніхто вже не дивився серіал – всі косилися в бік Віктора.

– Не хоче він. А сам потім і користуватися всім буде, – прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.

– Я маму не залишу, – заявила Іра.

– Але я так більше не можу. Мені набридло жити з твоїми батьками, ― вже на повний голос заявив Віктор і підвівся з крісла.

– Просто в тебе своїх немає, от ти і так поводишся! – уїдливо сказала дружина.

Після цих слів Віктор більше не знайшов, що відповісти. Він мовчки вийшов з кімнати, потім з дому, і за хвилину почувся звук хвіртки.

– Вікторе! – вигукнула Іра і схопилася з місця.

– Нехай іде! – зупинила її мати. – Теж мені – незадоволений! На все готове прийшов свого нічого не маючи, і ще щось не подобається! Бачили ми таких нахлібників! Я взагалі не знаю, навіщо ти зв’язалася з ним.

Іра послухалася та залишилася на місці.

– Не хвилюйся, повернеться, йти йому нікуди, – впевнено заявила теща і зробила телевізор голосніше.

Віктор не повернувся цього вечора. І наступного дня його нога не переступила поріг чужого йому будинку. Він навіть за речами не прийшов, тільки за два дні надіслав дружині поштою заяву на розлучення.

***

– Миколо, а чого це у мене зі стелі капає? – спитала якось увечері теща у свого чоловіка, визирнувши у вікно з другого поверху.

– Так дощ починається, а Віктор не доробив дах. Там одна ділянка незастелена залишилася, – крикнув їй у відповідь господар будинку, що сидів під хлипким навісом.

– Так залізь і сам дороби, у тебе ж весь інструмент є, не те що в цього халтурника Віктора, – промовила дружина.

– Я що, схожий на покрівельника? Відстань, – відмахнувся від неї чоловік.

– Ну і холод у нас тут, – потираючи передпліччя і здригаючись, сказала Іра, прийшовши додому з роботи.

– Так треба просто розпалити котел, – відповіла їй мати, з ніг до голови загорнута в вовняні хустки.

– Дрова та брикети закінчилися ще вчора, їх Віктор зазвичай замовляв або на машині привозив, – відповіла Іра.

– Нічого і без нього обійдемся, – махнула рукою мати. – Хіба без нього нам погано? У нас і так все є.

– А що у нас є? – раптом запитала дочка.

– Ну як же? – здивувалася мати і почала перераховувати: – У нас є дах над головою…

Вона не встигла домовити, як на голову їй знову капнуло, потім ще й ще.

– Дружна сім’я… – продовжила вона, і в цей момент у будинок зайшов голова сімейства – весь мокрий від дощу.

– Дай пройти, – сказав він дружині і попрямував до холодильника, звідки вийняв «біленьку».

– Сімейний затишок… – вже зовсім тихо мовила жінка, – А в нього нічого свого. Він прийшов на все готове. Негідник…

Мама подивилася у вікно і відчула, як її власний голос тремтить, а в очах з’являються сльози.

– Ти куди? – спитала вона стривожено, почувши, як Іра попрямувала до виходу.

– Я тільки зараз зрозуміла, що коли він пішов, то все це забрав із собою.

– Та немає в нього нічого! – вигукнула навздогін мати.

– Помиляєшся, мамо. Це майже нічого не залишилося в нас.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.