Софія влетіла на кухню і без одразу заявила:
– Мамо, тату, Олег зробив мені пропозицію. Знаю, ви скажете не треба поспішати, краще почекати, спочатку навчання, потім весілля… По-перше, нам залишилося вчитися останній рік. А по-друге, ми не проти почекати. Цієї суботи приїдуть батьки Олега познайомитися з вами. – Вона розповіла новину на одному подиху, наче піднімалася через дві сходинки сходами. – Уф. – Софія взяла зі столу мамину чашку з недопитим чаєм та залпом випила.
Галина з чоловіком перезирнулися.
– Субота післязавтра. І ти нам тільки зараз говориш про це? Ми не встигнемо підготуватись, – почала Галина.
– А не треба готуватися. Ми замовили з Олегом столик у ресторані. Посидимо на нейтральній стороні, як належить у цивілізованому світі, – не моргнувши оком, видала Софія.
– Від нас що потрібно, якщо ви все організували? Може, без нас обійдетесь? – Батько ледве стримував наростаюче обурення.
– Тату, без вас ніяк. Ви мої батьки, я пишаюся вами. Ви однакові за статусом із батьками Олега. Його батько також архітектор. А мама…. Мама домогосподарка. – трохи зніяковіла Софія.
– Бач, за статусом. Слова, які. До чого тут статус? Олега ми знаємо, гідний хлопець. Якщо від нас нічого вже не залежить, постараємося хоча б не підвести вас, – сказав батько серйозно. – Я струшу пилюку зі свого костюма, а мама в перукарню сходить. До нас на чай все ж таки запросимо, хочете ви цього чи ні.
Софія підскочила до батька, обійняла за шию і дзвінко цмокнула в щоку.
– Ви у мене найкращі! Я побігла. – Вона стрімголов вилетіла з кухні.
– І коли вирости встигла? – Галина глянула безпорадно на чоловіка.
Цілий день вони готувалися до зустрічі. Галина сходила до перукарні, постригла та пофарбувала волосся. Борис сказав, що вона помолодшала на десять років. Перебільшив, звісно. Але Галина задоволено посміхнулася. Випрасувала парадну сукню, сорочку Борису, почистила костюм.
Хвилюючись, вони першими приїхали до ресторану. Вирішили, що на правах господарів мають зустрічати гостей, хоч і не вдома. За столом батьки Олега сіли навпроти батьків Софії. А молоді – збоку, тісно притулившись один до одного. Було помітно, що обоє хвилюються не менше за батьків.
Тут же підійшов офіціант і прийняв замовлення. Ніхто за столом не порушив мовчання. Галина впіймала на собі пильний погляд батька Олега. У сум’ятті опустила очі. «Чому так дивиться? Добре виглядаю? Ні, тут інше». Її про щось запитала Софія. Галина відповіла, а потім крадькома глянула на гостя. Той також дивився на неї.
Раптом, серце заграло в грудях. – Невже? Не може бути. А чому не може? Як одразу не здогадалася. Адже прізвище Олега Микитенко. Боже мій. Змінився, постарів, але схожий. Ніс, погляд… Він. Він …
– Що з тобою? – Борис накрив теплою долонею її тремтячу руку, нахилився, зазирнув у вічі.
– Нічого. Хвилююся просто. – Галина трохи посміхнулася.
– Він мене впізнав. А чого я занервувала? Стільки років минуло. Спокійно. Вдих-видих, вдих-видих, – Галина зробила пару вдихів і взяла себе до рук.
Вона відповідала на запитання, усміхалася, а перед думкою спливали спогади. І нікуди від них не подітися.
***
– Підемо після занять у кафе? – Петро нахилився до Галини.
– Обов’язково сьогодні? Завтра екзамен здавати. Вчити багато. Може, в неділю? – Галина вдавала, що пише, тримаючи ручку над зошитом.
– Так, ми вирішили, що сьогодні.
– Хто ми?
– Микитенко та Залевська! Ми вам не заважаємо? Може, обговоріть ваші проблеми за дверима? – Сталевий голос викладача перервав їхню розмову.
Галина відсунулась від Петра, опустила погляд.
– Ще раз почую вас, поставлю двійки та відправлю на відпрацювання!
Вони навчалися в одній групі. І лише на третьому курсі помітили одне одного, почали зустрічатися. Галина вчилася добре, Петро ж не дуже старанно сидів над підручниками. Галина допомагала йому, підказувала. Але на практичних заняттях вони мінялися місцями. Тут уже Петро допомагав і виручав сором’язливу та нерішучу Галину.
Петро жив у гуртожитку. Можливо, все склалося б інакше, вони врешті-решт побралися б, якби на початку четвертого курсу не прийшла до них у групу нова студентка після академічної відпустки.
Красива і впевнена у своїй привабливості блондинка одразу привертала увагу багатьох хлопців на курсі, включаючи Петра. Вона не приховувала, що вона має дитину. Ходили чутки, що народила від молодого викладача, сина професора однієї з кафедр. Але вона мовчала, лише загадково посміхалася.
Залишила сина батькам, які живуть у маленькому районному містечку, та відновилася в інституті. Хлопці відразу зрозуміли, що вона вільна і не дуже схильна до дотримання норм моралі, підкочували до неї. Але вона обрала Петра.
Жіноче серце чуйне, одразу помітило прохолоду та зміну настрою коханого. З того часу Галина невзлюбила ім’я Настя. Воно асоціювалося з награним умінням виглядати слабкою, яка потребує захисту. Спочатку Петро з Настею і вдавали, що випадково зустрілися в їдальні, випадково сіли поруч на лекції, поїхали в гуртожитку разом… Потім перестали ховатися, ходили, взявшись за руки, цілувалися у всіх на очах.
Галина ревнувала, переживала, хотіла навіть покинути навчання. Але їх пов’язували не узи шлюбу, Петро нічого не обіцяв їй. І якщо його кохання пройшло, що ж, треба змиритися і жити далі. Галина відійшла вбік, не стала боротися за своє кохання. Якщо подивився на іншу, значить, не кохання з його боку було, а так, захоплення. Вона з головою поринула у навчання.
А Настя з Петром винайняли квартиру і стали жили разом. Галина вдавала, що її це не чіпає, не турбує. А ночами тихо плакала у подушку. На останньому курсі вона познайомилася із Борисом. Закохалася не одразу. Просто хотіла забути Петра. Через рік після закінчення інституту вона вийшла за нього заміж. А ще за два роки у них народилася Софійка.
Рівні стосунки без серйозних сварок, без пристрасті та ревнощів влаштовували обох. Галина викинула всі фотографії, де зустрічався Петро. Але підступна пам’ять спить до певного часу, а потім раптом виштовхне на світ божий тіні минулого, які Галина намагалася всіма силами забути.
***
– Що задумалася? Все добре? – Борис торкнув Галину за руку.
– А? – Вона розгублено підвела очі.
Погляди всіх були звернені до неї. Вона зніяковіло глянула на дочку, шукаючи у неї підтримки та пояснення, чому всі притихли і чекають чогось від неї.
– Ірина Іванівна питає, де ти вчилася. Батько Олега також архітектор. – повторила питання Софія.
– Тут навчалася, у нашому інституті, – відповіла Галина, не зважаючи на Петра.
– Так? А якого року закінчили? Бачите, мій чоловік теж навчався у вашому місті, – чомусь радіючи, сказала Ірина.
– Так. Ми навчалися на одному курсі. Я не одразу впізнав Галину. Ти на маму зовсім не схожа, – сказав Петро, звертаючись до Софії.
– Час невблаганний. Я теж тебе не впізнала спочатку.
Галина намагалася говорити спокійно, а подумала:
– Так, ми зустрічалися в молодості з тобою. Ну і що? Стільки років минуло. Свої сім’ї давно. Було б гірше, якби поруч із тобою сиділа Настя, яка розлучила нас. Отже, ви так і не побралися.
– Петро зустрічався тоді з Настею, – вголос сказала Галина, припиняючи можливі питання про їхні стосунки у минулому.
Він згідно кивнув.
– А ви чим займаєтесь, Ірино? – перевела розмову Галина на дружину Петра.
– Я за освітою вчитель української та літератури. Можна сказати, взагалі не працювала. Майже одразу після закінчення інституту народила Олега. Отже, молоді, якщо ви вирішите завести дитину незабаром, я завжди готова допомогти.
– Мамо, про це поки що рано говорити, – зауважив Олег.
– Ми вирішили не поспішати з дітьми. Ось закінчимо інститут, тоді… – підтримала нареченого Софія.
– Похвально. Зараз молодята спочатку народжують, а потім одружуються, – буркливо вставив Борис.
Усі засміялися. Розмова перетекла на молодих, їхні плани та весілля. При прощанні Борис із Галиною запросили майбутніх родичів назавтра у гості на чай.
У домашній обстановці Галина почувала себе спокійніше та впевненіше. Борис показував Петру колекцію шахів. А Галина з Іриною сиділи на кухні та обговорювали своїх дітей, які усамітнилися в кімнаті Софії. Потім Ірина вийшла, а Галина почала мити чашки.
– А я ж, і справді, тебе не впізнав. Ти змінилась. Погарнішала. Куди я дивився? – У кухню увійшов Петро і став поруч.
– На Настю ти дивився. І не тільки. – Галина відклала рушник, яким витирала чашки, та відійшла до вікна. – У тебе симпатична дружина. Не варто турбувати її непотрібними спогадами та зізнаннями. Минуле нехай залишається у минулому. Не треба всім знати про нас.
– Згоден. І все-таки, я зробив тоді нерозумно. Галя… – Петро зробив крок до неї. – Я радий, що ми поріднимось.
Галина насторожено стежила за дверима, не дай боже, увійде хтось.
– А Настя як же? – раптом сказала вона.
– Ми розлучилися. Зараз жалкую, що у нас з тобою так вийшло.
– Жалкуєш про що? Що розлучилися?
– Про що це ви? – Галина відволіклася і не помітила, як до них підійшла Ірина.
– Просто згадуєм. Стільки років не бачились. – викрутився Петро і обійняв дружину.
Увечері батьки Олега поїхали додому. Галина відмовилася проводити їх на залізничний вокзал. Зустріч із Петром стривожила її. Тіні минулих образ піднялися, наче мул з дна річки, затуманили погляд.
– І як єдина донька закохалася саме в сина Петра, ніби на землі немає інших чоловіків. І тепер при кожній зустрічі пам’ять нагадуватиме про минуле, тривожитиме душу. І не викинеш, не зітреш…