Ольга смажила деруни на кухні, як раптом у двері подзвонили. Вона витерла руки і пішла відчиняти. На порозі стояла якась жінка, а біля неї старенький дідусь. – Вам кого? – здивовано запитала Ольга. – А ми до Івана в гості! Ми – родичі, – сказала незнайома жінка. – От з Миколкою приїхала, – показала вона на дідуся. Ольга нічого не розуміла. Цих людей бачила вперше

Ольга смажила деруни на кухні, коли в двері подзвонили. Вона витерла руки рушником і пішла відкривати.

На порозі стояла якась жінка, а біля неї старенький дідусь.

-Вам кого? – здивовано запитала Ольга.

-А ми до Івана в гості! Ми – родичі, – сказала незнайома жінка. – От з Миколкою приїхала, – показала вона на дідуся. – А я тітка Тамара.

Ольга нічого не розуміла. Вона знала всіх родичів Івана, але цих людей вона не бачила ніколи.

-Ну добре, – сказала вона. – Проходьте. Я зараз подзвоню Івану.

Ольга пішла на балкон і набрала номер чоловіка.

-Іване, тут до тебе приїхали. Кажуть, що твої родичі. Що мені робити? Я ж їх зовсім не знаю.

-Які ще родичі? Нічого не розумію. Ти ж усіх знаєш.

-Тітка Тамара і якийсь старий. Я думала то її батько, або дід, а вона його Миколкою називає.

-Я зараз буду.

Іван приїхав швидко, довелося відпроситись на роботі.

Це виявилася його тітка, двоюрідна сестра матері та її новий чоловік Микола.

Оля справді з ними не була знайома, та й розмов про них майже не було. Знали, що тітка живе в Європі, а де точно ніхто вже не знав. Вона кілька разів змінювала країну проживання.

З Миколою вони разом вже понад десять років. Нічого не поробиш, подобаються Тамарі такі багаті старі чоловіки, хоча й завжди українці.

Просто тітка мови вчити зовсім не вміла. Намагалася по молодості вивчити, але не її це. Все, що вчила в школі, вилетіло з голови.

-Навіть ніхто з рідні не може зрозуміти, що для тітки важливіше: гроші, чи кохання, – сказав Ользі на вухо Іван.

Це вже її третій чоловік. Два чоловіки залишили їй багату спадщину. Вона може безбідно жити не працюючи, роз’їжджаючи світом.

Більше половини нерухомості, що дісталася їй, вона продала і допомогла своїй рідні. Будинок – батькам. Квартири та машини – братам, у неї їх двоє.

Тамара з дитинства була добра, якщо в неї було чогось багато – вона допомагала всім.

Микола був чоловік років сімдесяти п’яти, дуже багатий. Для Тамари він нічого не шкодував. Вона була для нього всім: дружина, дочка, онучка. Він з нею няньчився, як з немовлям. Все для коханої.

Тамарі було п’ятдесят років, але вона виглядала років на десять молодше. Сім’ї у Миколи не було – тітка майже завжди таких шукала.

Тільки перший чоловік мав сина, з ним вони й поділили його спадщину.

Видно тітка стала розумнішою…

І ось тепер їх занесло на Батьківщину. Виявляється, у Миколи в Україні колись жили батьки. Приїхали відвідати місце де вони поховані. Та й потягло його Україну подивитися…

Адреси всіх родичів тітка знала, але приїхала саме до Івана. Тут ближче їхати до місця, де батьки Миколи поховані. А може, й інша причина була…

-Іване ти нам допоможеш? Треба з’їздити на цвинтар, прибрати там.

-Звичайно допоможу, у мене є знайомі з фірми. Все їм замовимо, якнайкраще все зроблять.

-Ще є прохання, – вже дуже тихо сказала тітка, – Микола слабий дуже, небагато йому залишилося, дали місяці зо два. Він хоче, щоб його тут і поховали, поряд з батьками. Можна зробити так?

-Думаю можна. Потрібно на місці дивитися…

-І ще нам треба десь жити весь цей час, будиночок орендувати невеликий, але хороший. Тільки грошей у нас мало залишилося, все на процедури Миколі пішло…

-Живіть у нас. Місця багато. І лікарня поряд. До того ж Оля медсестра, все, що треба, допоможемо. А будиночки тут не здають в оренду, люди самі живуть. А дітей до бабусі відправимо, зараз літо, від них багато шуму. Батьки зрозуміють.

-Дітей лишіть. З ними веселіше. Микола любить дітей, хоч своїх і не має. Вони хоч відволікатимуть його від усього.

-Ну, думаю впораємося.

Микола прожив три з половиною місяці. Поховали його поряд з батьками. Тітка щиро плакала. Вона справді його дуже любила…

А потім вона все розповіла. Про її щедрість вся рідня чудово знала. Вона допомагала всім: близькій рідні, далекій.

-Ти розумієш, Іване, з собою все туди не візьмеш. Ми багато витратили на лікування, але це мала частина від того, що залишилося. А ось родичі, не пам’ятають добра, навпаки, все чекають, що їм щось ще перепаде. Я всіх обдзвонила, кому колись допомогла. А вони одразу умови ставили – квартири дітям купи, мовляв. А так місця у них мало.

Я говорила, що подумаю, а сама наступному дзвоню.

Приїхали до Петра, брата мого, ти ж знаєш, він погодився. А сам з порога про заповіт говорити став. Я розвернулась і пішла.

А я ж йому велику квартиру і машину дорогу купила, років п’ять тому. Тобі навіть зателефонувати не встигла. Просто поряд опинилися.

А ти навіть почувши, що у нас немає грошей, прийняв, допоміг у всьому… Ось ти і є душа рідна. І діти у тебе хороші і дружина. Ви вже пробачте мені та Миколі…

Тамара знову заплакала.

Зараз вона живе в Україні. Заміж більше не збирається. Де живе? Про це знає тільки сім’я Івана.

Тітка Тамара приїжджає до них у гості, а вони до неї. А от із іншими родичами намагається не спілкуватися.

Та й не потрібна вона їм, їм потрібні гроші.

А вона вже все вирішила – усе, що має – все сім’ї Івана.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.