Марина сама йшла з магазину з важкими сумками продуктів. Її чоловік Олексій затримувався на роботі. – Давай допоможу, – раптом почула вона голос свого друга Євгена. Вони пішли поряд. Обоє мовчали. Вже біля під’їзду Євген несподівано сказав: – Ти мене уникаєш! Марина знизала плечима. – І я знаю чому, – продовжив Євген. В цей момент Марина побіліла

Надворі почався дощ. Марина відпросилася з роботи раніше і побігла в торговий центр. У її чоловіка мав бути день народження, і вона хотіла купити йому якийсь незвичайний подарунок.

Ця ідея її так захопила, що навіть не дуже приємна погода на вулиці здавалася їй чудовою.

Торговий центр зустрів її яскравими вогнями, теплом і запахом кави.

-Що ж мені подарувати йому? – думала вона.

Марина зупинилася поруч із планом будівлі, на якому було написано, що і де знаходиться і задумалася. Потім махнула рукою та вирішила, що побуває скрізь і подивиться все.

Вона озирнулася на всі боки, обрала магазин, в якій вона піде першим, і попрямувала до нього.

Через кілька годин вона розчарувалася. Вона обійшла майже все, що тільки можна, але так і не прийняла рішення, який подарунок купити.

-Може ручку дорогу? Може сумку? Шапку? Портмоне? Светр? Сорочку? Парасольку? Парфуми? Ні! Це все не те! – міркувала вона.

Марина різко зупинилася і відчула, як на неї хтось наскочив і почула чоловічий голос:

-Вибачте, вибачте, це я винен. Задумався і не дивлюсь на куди йду.

Марина знала, що винна, звичайно, вона. Тому вона посміхнулася і повернулася до чоловіка.

Перед нею постав молодик трохи старший за неї, худорлявий, зі скуйовдженим волоссям, з величезними сірими очима. Чомусь, дивлячись на нього, їй захотілося пригладити це волосся, що стирчало на всі боки.

-Та ні, це я винна, – сказала вона. – Просто задумалася.

-Задумалися? А про що ж таке може замислитися така прекрасна незнайомка? – запитав чоловік.

-Та от думаю, що подарувати своєму чоловікові на день народження. Хочеться чогось незвичайного, а не банального…

-Хм… Як вам ідея – золотий браслет. Ніби незвично і не банально. До речі, ми стоїмо поряд із ювелірним салоном. Можемо зайти і подивитись, – запропонував незнайомець.

Марина замислилась. Вона намагалася знайти недоліки в цій пропозиції, але для неї вона точно була незвичайною.

-Нуу, чому б і ні?! – вона знизала плечима і попрямувала до входу.

Насправді, вона хоч і виглядала впевнено, але чомусь почувала себе у цих ювелірних магазинах незатишно. І головне гроші у неї завжди були і вона могла купити те, що їй сподобається. Але ось атмосфера в них якась…

Може через продавчинь, які при вході миттєво оцінювали кожного відвідувача?

-Мене, до речі, Євген звуть, – представився хлопець. – А вас?

-Мене Марина…

-Дуже приємно, – просто сказав він. – Можна на ти?

Марина кивнула.

Як не дивно, це відвідування магазину Марині сподобалося. Мабуть, далася взнаки поведінка її супутника.

Він жартував із продавчинею і з Мариною. З ним було легко. А головне, вона нарешті купила подарунок своєму Олексію. Такий подарунок він точно не отримував ще ні від кого!

-Євгене, дякую тобі. Ти мені дуже допоміг, – Марина просто світилася від щастя.

-Та нема за що. Ну тоді бувай, я побіг, – Євген махнув рукою і зник з поля зору.
-Ех, – подумала Марина. – Такий добрий хлопець, а я не взяла у нього телефон! Хоча навіщо мені його телефон? У мене ж є прекрасний чоловік.

Йшов час. Непомітно пройшов лютий і настав березень. Марина й думати забула про Євгена. Точніше не так. Іноді вона про нього згадувала добрими словами, коли бачила на руці Олексія подарований нею браслет.

До речі, її чоловікові сподобався подарунок і він так і намагався перед всіма ним похизуватися.

Був звичайний ранок. Марина збиралася на роботу і вмовляла чоловіка:

-Олексію, ну почекай мене. Я зараз швидко…

Чоловік закочував очі, але чекав. Спочатку пʼять хвилин, потім ще пʼять хвилин, а потім ще…

-Марино, можеш не поспішати. Ми все одно вже потрапимо в тягнучку, – сказав він.

Марина сварилась на себе за неквапливість, не вголос звичайно, і вкотре захоплювалася чоловіком.

Нарешті вони вийшли із квартири і викликали ліфт.

Ліфт тягся якось повільно і коли нарешті відкрилися двері на їхньому поверсі, то стало зрозуміло, що вони туди не влізуть.

Ну що ж… Ще 5 хвилин. Ліфт був викликаний знову. На цей раз прийшов другий і порожній. Марина з Олексієм увійшли до ліфта. Олексій натиснув на кнопку першого поверху і ліфт рушив униз. Але до першого поверху він не доїхав, а пригальмував на п’ятому.

На подив Марини в ліфт увійшов її знайомий Євген разом із дівчиною.

-Привіт, – сказав він.

-Привіт, – відповіла Марина. – А що ти тут живеш?

-Ну так… До речі, це моя дівчино, Ганна, – схаменувся Євген.

-Це Олексій, мій чоловік, – Марина представила чоловіка. – Ми у торговому центрі познайомилися. Я зупинилася раптово, а він на мене наскочив, – пояснила вона Олексію.

Євген з Олексієм потиснули один одному руки. Потім всі четверо вийшли з під’їзду на вулицю і попрямували на парковку. І поки чоловіки йшли, то почали обговорювати машини.

Мабуть, їхні думки співпали і вони навіть обмінялися телефонами на прощання.

-Ми поки що тільки місяць зустрічаємося, – тихенько сказала Ганна. – Але я сподіваюся, що це тільки початок.
-Все буде добре, – сказала Марина. Ну просто нічого іншого їй на думку не спало.

Потім вони розійшлися по машинах і роз’їхалися в різні боки.

З того часу Євген потоваришував з Олексієм і став часто бувати в них. Іноді сам, а іноді із черговою дівчиною.

-Та коли ти визначишся нарешті? – сміялась Марина. А Євген тільки загадково усміхався.

Йшов час. Олексій став іноді виїжджати у відрядження і Марина, коли їй бувало нудно, ходила гуляти з Євгеном і з його черговою дівчиною.

Але одного разу, одного з таких нудних літніх вечорів, він прийшов сам. А що робити? Довелося йти вдвох.

Того вечора Марина зрозуміла, що зовсім не знає Євгена, що він насправді чимось схожий на неї.

Виявилося, що їм багато що подобається обом і вони можуть розуміти одне одного з пів слова. Та й взагалі, виявилося, що Євген – класний. А ще Марина зрозуміла, що він їй дуже подобається.

Потім був ще один подібний вечір, потім ще й ще…

Марина втрачала голову. Вона не могла нічого зрозуміти. Вона любить Олексія. Сильно… Її любов тут, поряд з нею, вона нікуди не пішла. Але при цьому вона любить і Євгена. Як таке можливо? Як?!

Вона дивилася на Євгена і не знала, що їй робити…

-Та одружився б він уже з ким-небудь! – думала Марина.

З того часу вона почала уникати Євгена.

Був ще один звичайний вечір. Олексій затримувався і Марина йшла з магазину з важкими сумками продуктів.

-Давай допоможу, – почула раптом вона голос Євгена і сама не помітила як її сумка опинилася в його руках.

Вони пішли поряд. Обоє мовчали.

Вже біля під’їзду Євген сказав:

-Ти почала мене уникати…

Марина знизала плечима: ну так, так воно й було.

-І я знаю чому, – продовжив Євген.

В цей момент Марина побіліла. Їй хотілося щось сказати, але вона не могла підібрати слів.

-Ти відчуваєш те саме, що й я. Можеш не відповідати. Я знаю це. Ми з тобою дуже схожі.

-Євгене.., – спробувала щось сказати Марина, але зупинилась.

Він правий. Він справді правий. Вона це знає давно. Напевно, з першої хвилини їхньої зустрічі. Він кохає її. Так само, як і вона його. От і все…

-Ти ж знаєш сама, що треба робити, правда? – Євген зазирнув їй в очі.

Марина зітхнула. Ну, звичайно, вона знала! Їй треба зробити вибір. Просто зробити вибір… Просто зробити вибір, який зробити неможливо. Тому що вона не може вибрати. Але якщо вона не вибере, то всім трьом буде погано…

-Так, я знаю, що треба зробити, – сказала Марина.

Вибір… Вибір…

Це слово було в думках у Марини. Кожного дня, кожної години, кожної секунди…

Їй здавалося, що про вибір уже говорять всі довкола.

І це нервувало… Від цього було дуже сумно.

-Мариночко, та що трапилося, – запитував Олексій. – Може на роботі щось? Звільняйся ти з неї і сиди вдома.

-Та все нормально, Олексію. З роботою все чудово. Просто осінь, просто погода така…
А Євген мовчав. Але його очі говорили Марині: вибір, потрібний вибір…

-Та навіщо ж я тебе зустріла тоді? Ти ж мені все життя розбурхав! – в черговий раз ставила сама собі питання Марина, і в черговий раз не могла на нього відповісти.

І все ж таки Марина зробила свій вибір…

Вона стояла біля вікна і дивилася на вечірнє, незнайоме місто. Годинник, що висів на стіні, показував майже одинадцяту вечора.

Зараз, напевно, з роботи вже прийшов Олексій. Напевно, він відкрив двері і крикнув:

-Маринко, я вдома!

Зараз він зрозуміє, що її немає вдома, пройде на кухню і побачить її прощальний лист.

Марина написала в ньому, що дуже любить його, дуже сильно, але ще вона любить і Євгена. А це неправильно. І вона знає, але вибрати одного з них не може. Тому вона дає йому волю…

Звичайно ж Олексій почне дзвонити їй, шукати її, намагатися поговорити, але вона викинула ту сім-картку і ніхто не знає де вона, навіть батьки.

А через пів години прийде додому Євген. Він обов’язково відкриє свою поштову скриньку. Вона знає, що він робить це завжди. І там він знайде її прощальний лист.

Вона написала, що любить його і що любить Олексія… А це неправильно…

«Треба йти вперед, далі. А ми всі тупцюємо на місці. І тупцюватимемо дуже і дуже довго, якщо я залишуся. Тому я зробила свій вибір – я їду і почну своє життя спочатку. І ти можеш заново все почати. ​​Але не зі мною, а з іншою…»

На очі Марини накотилися сльози.

Чи зрозуміють вони її колись? Чи вибачать? Вона не знала.

Але вона була певна в одному, що свій вибір вона зробила правильно!

Як то кажуть:

«Роби що повинен, і будь що буде!»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.