Марійка швидко йшла додому з пакетом продуктів. Надворі було холодно й вітряно.
– Ох зараз як прийду додому, – мріяла Марійка. – Вип’ю гарячого чаю з лимоном, зʼїм булочку з маком і залізу на диван під пледик…
Варто було подумати про теплу затишну квартиру, як ноги самі понесли швидше.
Ось і її під’їзд. Марійка потягнула на себе двері і мало не наскочила на свою сусідку, тітку Світлану.
Дівчина її не дуже любила. Тітка Світлана завжди чомусь пильно розглядала Марійку, примруживши свої маленькі чорні оченята.
– Обережніше! – пробурчала тітка Світлана.
– Вибачте, – сказала винувато Марійка.
Світлана стала в дверях і не рухалася з місця.
– От ніяк не можу зрозуміти, на кого ти схожа, – раптом сказала вона. – Батько кароокий, мати блакитноока, а ти… І волосся у тебе інше…
– Ну і що? – здивувалась Марійка. – Хіба діти обов’язково мають бути схожі на батьків?
Вона не хотіла здатися неввічливою, і не знала, як забрати з дороги сусідку.
Марійка озирнулася, сподіваючись, що хтось підійде до під’їзду, але виручити її не було кому.
Щось у погляді тітки Світлани стурбувало Марійку. Хотілося швидше піти від неї, від її пильних очей.
– Не обовʼязково, – сусідка зітхнула. – Тільки я в цьому будинку живу з самого початку, разом із батьками твоєї матері заселилася сюди. Твоя мати росла на моїх очах. Потім заміж вийшла, а через два роки тебе принесла з пологового будинку.
Марійка нетерпляче слухала, притупуючи на місці, не розуміючи, до чого хилить сусідка.
– З пологового будинку тебе принесла, а вагітною я не бачила її. От і думай, чому на батьків не схожа, – сусідка, нарешті, відійшла вбік, впускаючи Марійку у під’їзд.
Марійка спочатку застигла від здивування.
Вона піднялася на дві сходинки і аж стрепенулася, коли ззаду зачинилися вхідні двері.
І раптом її осяяла несподівана здогадка! Вона навіть зупинилася посеред сходів.
– Та ні, вона так говорить аби мене зачепити, – думала дівчина. – Просто живе одна, ні чоловіка, ні дітей, от і розносить плітки. Не бачила – це нічого не означає…
Вона повільно піднялася на третій поверх старої панельної п’ятиповерхівки, увійшла в квартиру, роздяглася, взяла сімейний альбом, сіла з ногами на диван і почала роздивлятися фотографії.
Ось Марійка в ковдрі з мереживним куточком, ось вона робить перші кроки, ось перший її бантик на рідкому світлому волоссі.
Ось вона першокласниця з величезним букетом, за яким її майже не видно… А поряд її мама й тато, посміхаються, з любов’ю дивляться на неї.
Марійка почула поворот ключа в замку і швидко витерла сльози.
– Марійко, ти чого сидиш без світла? – батько увійшов у кімнату й клацнув вимикачем.
Марійка примружилася.
– Що трапилося? Ти плакала? – батько сів поруч із нею на диван. – Ти дивилася альбом? Дай–но.
Він узяв альбом і почав гортати.
– Тату, я вам що, нерідна? – раптом запитала Марійка.
– Марійко, з чого ти взяла?! – батько підвів на неї очі.
Марійка помітила в них розгубленість, і від цього їй стало страшно.
Вона відкинула плед, скочила з дивана.
– Тату, скажи. Я маю право знати! – крикнула Марійка тремтячим голосом, не спускаючи з батька очей.
Вона чекала, що він розвіє її сумніви, скаже, що це неправда… Але він відвів погляд, опустив голову…
– Все зрозуміло! – Марійка вибігла в коридор, одягла шапку, взула чоботи, схопила шубу.
– Марійко, стривай! Куди ти? Я все поясню…
Але Марійка вже вибігла з квартири, гримнувши дверима.
Вона бігла вниз сходами, одягаючи на ходу шубу і ковтаючи сльози.
– Він побоявся подивитися мені у вічі. Значить, правда. Я їм нерідна. Чужа… А чия ж тоді?
Вона вибігла надвір. Ні рукавиць із собою, ні грошей… Марійка квапливо пішла геть. Через два будинки вона забігла до сусіднього двору, сіла на присипану снігом лавку і заплакала, сховавши обличчя в долонях.
– Ти чого плачеш? У тебе щось сталося?
Марійка раптом побачила Романа зі своєї школи.
– Ану, ходімо до мене, розкажеш усе! – сказав він.
– Нікуди… Я… Не піду, – схлипуючи, сказала Марійка.
– Ходімо, змерзнеш і заслабнеш. Я все рівно не відчеплюся. Ходімо, – повторив він, взяв Марійку за руки і поставив на ноги. – Та не бійся ти, батьки гуляти пішли. Чай поп’ємо, розкажеш, що за біда в тебе така. Може зможу допомогти.
Марійка пішла за Романом. Вона увійшла у звичайну квартиру, щоправда, більш сучаснішу і більшу, аніж у її батьків.
Роман дав їй пухнасті мамині капці, накинув на плечі свій товстий в’язаний джемпер. Поки грівся чайник, він ставив на стіл чашки, цукорницю, робив тости.
– Тебе Марійка звуть? – запитав він, наливаючи гарячий чай у чашку.
– Так, – відповіла Марійка, не підводячи голови.
– І що трапилося в тебе, Марійко? Чому з дому втекла?
Марійка не хотіла розповідати малознайомому хлопцю. Він навчався у паралельному класі, спортсмен, і більше нічого вона про нього не знала.
То з якого дива вона розповідатиме йому щось? Але тримати у собі це було нестерпно. І Марійка розповіла, що сьогодні зненацька дізналася від сусідки.
– І все? І через це ти втекла? – недовірливо спитав Роман.
– Тобі легко казати. У тебе батьки справжні, – різко відповіла Марійка. – Я не втекла. Просто… Не могла дивитись на батька.
Вона закрила обличчя руками і заплакала.
– Вони сваряться на тебе? – співчутливо запитав Роман.
– Ні, – пробурмотіла Марійка.
– Гульбанять?
– Та ти що?! Ні звісно!
– То чого тобі не вистачає? Не сваряться, не гульбанять, люблять тебе, дбають, одягають. Батьки не ті, що народили, а ті, що виростили, душу вклали, – Роман підвівся з–за столу і підійшов до вікна, поклавши руки в кишені штанів.
– І взагалі, звідки ти знаєш, що ця тітка не вигадала все це сама? – не повертаючись, спитав Роман.
– Але батько не зміг дивитися мені в очі! Він не сказав, що це неправда! – вигукнула Марійка.
– І що ти збираєшся робити? Втечеш? Правильно. Адже вони чужі тобі. Шукатимеш своїх батьків? А якщо вони далеко? Ти маєш гроші на це? – тихо й спокійно спитав Роман, дивлячись у вікно на засніжений двір.
Марійка розгублено дивилася на його спину. Вона зрозуміла, що він має рацію. А Роман раптом підійшов до неї, нахилився і обійняв.
– Ти чого?! – Марійка відсунулась від нього.
– А що таке?! Ти нічия. То будеш моя!
Марійка позадкувала до дверей.
– Уяви, що твої батьки теж в юності закохалися один в одного, – продовжував Роман. – Закохалися і пізнали всі радості дорослого життя. Коли твоя справжня мати дізналася, що вагітна, то дуже злякалася, сказала про це своєму хлопцю. Він злякався, втік, кинув її розбиратися з усім. А потім її мама помітила все, влаштувала сварку. Та було вже пізно.
Марійка вперлася спиною в двері, як заворожена слухала Романа, не зводячи з нього заплаканих очей. А він продовжував говорити жорсткі слова.
– Літо, канікули. Батьки відправили недолугу дівчину до бабусі в інше місто, подалі від сторонніх очей. Там вона й народила. І залишила новонароджену доньку у пологовому будинку. А що? Навіщо ти їй? Вона ще сама дитина. Потрібно закінчити школу, вступити в інститут, попереду ціле життя.
Потім вона закохалася у хлопця. Його батько був багатим бізнесменом. Батьки вважали, що дівчина сина порядна і чиста, гідна наречена їхньому синові. Зіграли гарне весілля. Вона народила двох дітей. Якось запитала чоловіка, як він поставився б до чужої дитини? І він сказав, що ніколи не прийме. Вона злякалася, що може втратити його, дітей, сім’ю та благополуччя. І забула тебе…
Скажи спасибі, що не в дитбудинку ти росла, що тебе забрали і виховали хороші люди, які, мабуть, не могли мати своїх дітей.
Ти росла в любові і турботі. Якась тітка щось ляпнула, а ти готова все перекреслити, відплатити їм втечею та нелюбовʼю. Молодець, – сказав Роман, різко відвернувся від Марійки і знову відійшов до вікна.
Марійка стояла збентежена, не знаючи, чим відповісти на слова Романа.
– Що не подобається? Уяви, знайдеш ти свою матір. А вона виявиться поганою людиною. Може вона гульбанить, наприклад… Зрадіє тобі спочатку. А потім продасть твою шубку, чобітки, щоб купити собі біленької. Змусить тебе заробляти… Замість того, щоб навчатися. І життя з твоїми теперішніми батьками здасться тобі раєм, – Роман дивився у вікно.
– Ні твоя мати, ні твій батько тебе не шукали. Значить, ти не потрібна їм. Так живи далі, Марійко, і радуйся, що в тебе є батьки, які люблять тебе. Не руйнуй своє та їхнє життя. Зможуть, то розкажуть тобі все, а не зможуть… Просто забудь.
– Ти так говориш, наче знаєш… – Марійка сіла на стілець.
Вона раптом зрозуміла, що наробила. Батьки, напевно, переживають, шукають її, однокласникам дзвонять …
– Гарну картинку я тобі намалював, правда? – Роман посміхнувся. – У житті ще гірше буває, повір. Виростеш, якщо не передумаєш, знайдеш свою матір. А поки що живи, і не засмучуй своїх батьків.
– Тобі добре говорити, у тебе рідна мати, – прошепотіла Марійка.
– А ось і ні, – тихо сказав Ромка. – Тільки вона не знає, що я знаю.
– Як це? – Марійка підвела на нього очі.
– А ось так. Моєї мами не стало під час пологів. Акушерка з пологового відвідувала маленького хлопчика у дитбудинку, а потім забрала до себе. Я випадково почув її розмову із сестрою. Я буду їй вдячний все життя, що взяла мене, що я не ріс у дитбудинку. Вона, вже зі мною, вийшла заміж.
Марійка підійшла до вікна і стала поруч з Романом. Вони довго дивилися на своє відображення у темному склі.
– Спасибі тобі. Я все зрозуміла. Я піду? – сказала Марійка.
– Іди, – відповів Роман.
Марійка одяглася і вибігла надвір. Вона не відчувала холоду, морозу, їй було жарко. Вона бігла додому, до батьків, які, напевно, переживають.
Вона натиснула на кнопку дзвінка, і двері одразу відчинилися, немов мама стояла і чекала її за дверима. Вона була заплакана і була дуже нещасною.
– Марійко… – прошепотіла вона.
Марійка кинулася до матері, обійняла її і заплакала.
– Вибач, мамо. Я вас люблю. Ви найкращі… – крізь сльози говорила вона.
Мати гладила її по спині і примовляла, що любить її, що вона їхня рідна, улюблена донька. Вийшов батько і обійняв обох.
Так і стояли вони всі троє, міцно обійнявшись, у маленькому тісному коридорі.
Марійці дуже пощастило, що вона зустріла Романа, який знайшов правильні слова, допоміг подивитися на ситуацію з іншого боку…
У молодості люди часто роблять помилки. І не завжди вдається їх виправити…