Людмила Петрівна приїхала в гості до доньки вранці, але вже встигла наробити шуму. То ліжко не в тому місці стоїть, то штори не такі, то каструля не домита, то чоловікові не так тарілку на стіл поставила. – Доню, а чому Микита досі не в ліжку? Вже десята година! – обурювалася Людмила Петрівна. Марʼяна вже починала втрачати терпіння

-Доню, чому Микита досі не в ліжку? Вже десята година! Йому ж тільки вісім років! Чому ви не дотримуєтеся режиму? – обурювалася Людмила Петрівна.

-Мамусю, то завтра ж вихідний. Чого йому лягати о дев’ятій? Я і в будні його дні в десять вкладаю. Все добре, – спокійно відповіла Мар’яна.

-Який добре? Ти хіба не знаєш, що діти о дев’ятій годині вже мають бути в ліжку? – обурювалася мати.

-Мамо, ну де це записано. І взагалі, Микита – моя дитина, а не твоя, я сама вирішуватиму, що йому можна, а що не можна. Гаразд?

Мар’яна намагалася залишатися спокійною, хоча коментарі матері за цілий день їй вже добряче набридли.

Людмила Петрівна приїхала в гості у п’ятницю вранці, але вже встигла навести шуму в них вдома.

То ліжка не в правильному місці стоять. То штори не такі обрала донька. То каструля не домита. То чоловікові не так тарілку на стіл поставила.

Марʼяна вже починала втрачати терпіння.

Вона любила маму, хоча більше їй подобалося любити її на відстані. Вона вийшла заміж десять років тому і була щаслива поїхати з чоловіком в іншу область.

Ще в дитинстві вона наслухалася маминих зауважень, тому слухати їх ще й у дорослому віці їй зовсім не хотілося, але відправити маму куди подалі було якось незручно.

-Що означає твоя дитина? – не вгавала Людмила. – Він взагалі-то мій онук! Я маю право голосу!

-Мамо, ти живеш далеко. Микиту виховуємо ми із Юрієм. У нас все в порядку. Ти ж сама бачиш, Микита веселий і спокійний хлопчик, він задоволений життям, добре вчиться. У нас немає жодних проблем! – вже строго сказала дочка, що ще більше розізлило маму.

-Так, з цього все і починається. Спочатку режиму немає, потім нахабніти почне, потім по дівках бігати, потім гульбанити! Тільки дай слабину!

Микита грав у своїй кімнаті, не зважаючи на шум на кухні. Він уже встиг звикнути до того, що мама та бабуся постійно сваряться. А ось Юрія це дуже дратувало, але він вирішив, що поки не варто втручатися. Теща його й так не дуже любила.

-Мамо, навіщо ти перебільшуєш? Йому тільки вісім. У нас все добре. Будь ласка, заспокойся вже, це починає дратувати!

-Тебе мати дратує? Та я всі сили та здоров’я поклала на те, щоб виховати тебе та сестру гідними людьми. А тепер ти навіть прислухатися до матері не хочеш? Невдячна!

Мар’яна вже втрачала терпець. Вона мала трохи інше уявлення на рахунок власного дитинства. Мати намагалася контролювати майже кожен її крок, перепочити не давала.

І що вона тепер хоче? Щоб дочка влаштувала таке ж «райське» життя своїй дитині?

-Мамусю, ти знаєш, я тебе люблю, але прошу тебе одразу зрозуміти, що я виховуватиму свого сина так, як вважаю за потрібне. Тобі час зрозуміти, що я вже доросла. І навіть я здатна приймати самостійні рішення. Давай закінчимо на цьому?

-Закінчимо? Та я тільки почала. Два роки не була в тебе в гостях і бачу, що ти тепер зовсім матір не шануєш. Як ти не розумієш, що мама поганого не порадить! У мене набагато більше досвіду у вихованні дітей!

-Мамо, твої методи виховання вже давно застаріли. Зараз інше життя, інші порядки та й діти інші. І я тобі більше скажу – я за твоїми методиками Микиту виховувати не збираюся і не буду! – з образою сказала Мар’яна.

-Це чому ж? – обурилася Людмила.

-Тому що я у своєму дитинстві не була щасливою!

-А діти й не мають бути щасливими! Вони повинні бути старанними та слухняними, повинні допомагати батькам та у всьому їх слухатися!

-Знаєш, мамо, особисто я вважаю, що діти насамперед мають бути здоровими та щасливими. І мій син саме такий, дякувати Богу! Ти колись замислювалася, навіщо батьки народжують дітей? Не для того, щоб було кого повчати і контролювати, а просто для того, що подарувати світові ще одну щасливу людину!

-Можна подумати, що ви з Ганною не були щасливими?! – голосніше, ніж треба, сказала Людмила.

-Уявляєш, не були. Принаймні я можу говорити за себе. Чи ти думаєш, що Ганна в Київ поїхала від великої любові до батьків? Може, тому що хотіла нарешті вільно розправити крила і злетіти, не слухаючи щодня нотації.

Ти нам кроку спокійно ступити не давала. І зараз намагаєшся поводитися так само. Ти зрозумій, я не хочу з тобою сваритися. Я просто намагаюся тобі пояснити, що мені не потрібні твої поради щодо виховання мого сина.

-Серйозно? А чого тоді я взагалі сюди приїхала?

-Я думала, що ти просто скучила і хотіла побачити доньку та онука, але, мабуть, я помилилася.

-То треба ж корисне з приємним поєднувати. І як я можу дивитися на те, що відбувається у вашій сім’ї та мовчати?

-А що у нас відбувається? У нас все добре! Ми живемо дружно. У мене прекрасний чоловік, дбайливий і ніжний. У мене чудовий син, якого я люблю. Чому ти не можеш просто порадіти за мене?

Мар’яна вже не була рада, що мама приїхала. У душі вона сподівалася, що два роки розлуки зробили свою справу, а мати заспокоїлася, переосмислила їхні минулі сварки.

Кожен мамин приїзд закінчувався маленькою неприємністю. Коли Мар’яна тільки народила, мама виявила бажання пожити у них кілька місяців, щоб допомогти з дитиною, але протрималася лише два тижні.

Потім їй це набридло і вона поїхала. Із донькою після цього майже рік не спілкувалася.

Образилася, бачите. І все через те, що ніяк не могла прийняти той факт, що Мар’яна вже доросла жінка, і це потрібно поважати.

Якось вони помирилися, але у відносинах мало, що змінилося. Батьки приїжджали в гості, коли Микиті виповнилося три роки.

Мар’яна влаштувала чудове свято з аніматорами, але Людмила розкритикувала все, що тільки можна.

Тоді Сергію Анатолійовичу, її чоловікові, було дуже за неї соромно. Вони поїхали наступного дня після свята, хоча планували погостювати цілий тиждень. І знову образа тривала майже півроку.

Мати постійно приїжджала і намагалася лізти зі своїми порядками, причому вважала, що так і має робити любляча мама.

Мар’яна, ще коли вийшла заміж, вирішила, що більше не житиме за вказівкою батьків. Вона не раз намагалася все спокійно обговорити з матір’ю, але все закінчувалося сваркою. Очевидно, цей раз не стане винятком.

-Порадіти? Та я щоразу приїжджаю і бачу, скільки ти припускаєшся помилок! Невже ти не розумієш, що набагато мудріше вчитися на помилках інших людей?

-На чиїх мамо? На твоїх? То ти ж була у нас ідеальною матір’ю! – сказала Мар’яна не без сарказму.

-Так і було! Я все з вами робила. І вироби в садку, і уроки до одинадцятого класу. Я вам у всьому допомагала.

-Мамо, а ти знаєш, як сильно це заважало? Ти ж не давала нам бути самостійними. Ні мені, ні Ганнусі!

-Та що ти таке кажеш? Якби не я, ви б і школу не закінчили!

-Якби не ти, нам не довелося б вчитися самостійності, коли ми вже стали надто дорослими для цього. Мамо, я востаннє повторюю, перестань критикувати мене, мого сина, мого чоловіка та взагалі всю мою сім’ю. Якщо ти приїхала тільки заради цього, то краще б сиділа вдома! – сердито сказала Мар’яна і тут же пошкодувала, побачивши вираз обличчя матері.

-Ах так! Значить, завтра ж я поїду додому! – закричала Людмила, встаючи зі свого місця.

Мама спала на дивані у вітальні, тому Юрій уже більше години сидів у спальні. Йому навіть довелося дивитися свій футбол на ноутбуці, щоб не турбувати тещу.

Вона була щоразу незадоволена, коли заходила у вітальню і бачила, що її диван зайнятий кимось іншим.

Людмила замкнулася в кімнаті, трохи подивилася телевізор, а потім лягла спати. Вранці вона прокинулася раніше, викликала собі таксі і поїхала на вокзал.

Мар’яна півночі не могла заснути через чергову сварку з матір’ю, тому навіть не чула, як вона поїхала.

Зазвичай вони прокидалися не раніше, ніж о сьомій, але в цей час матері вже й сліду не було.

-Вона що й справді поїхала? – здивовано запитав Юрій дружину, зробивши ковток ранкової кави.

-От і добре. Цілий тиждень я б її не витерпіла, – засмучено сказала йому дружина.

-Це так, я б теж, мабуть. Тяжко не втручатися, розумієш? Хоча цього разу вона не витримала й доби. Дивовижно!
-Знов образиться на рік, мабуть… – засмучено сказала Мар’яна.

-Ой, твоїй мамі ображатись, то легше всього. Не засмучуйся, гаразд?

Мар’яна тільки кивнула. Вони вже багато разів обговорювали цю проблему із чоловіком, але знайти рішення так і не змогли.

Раніше Юрій намагався вставляти свої п’ять копійок, коли мати та донька сварилися, але від цього ставало тільки гірше.

Микитка забіг на кухню, почувши аромат оладок, і запитав:

-А де бабуся?

-Додому поїхала! – відповіла йому мама.

Хлопчик усміхнувся, але потім зрозумів, що радіти в цій ситуації не дуже гарно, і зробив сумну гримасу.

-Ти що радієш? – здивувався батько.

-Ні, не радію, але мені дуже набридло ходити по дому у футболці та штанях. Жарко ж. Тепер знову буду в шортах бігати! – задоволено сказав хлопчик і побіг у кімнату.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.