Лариса допомагала матері прибирати в будинку. Розбираючи старі речі вона знайшла якусь  коробку. – Мамо, а що це за старий квиток? – Запитала дочка, – Можна його викинути? Лариса простягла пошарпаний квиток на потяг. – Ох! – вигукнула Ольга Ігорівна і посміхнулася, – Треба ж! Зберігся. – Мамо, а навіщо ти його зберігаєш? – Здивовано запитала дочка. – З цього квитка… – мама загадково глянула у вікно, – Моє життя змінилося

Лариса привезла п’ятирічну доньку у гості до матері. І допомогла мамі прибрати в будинку. Розбираючи старі речі у коморі, Лариса знайшла коробку.

– Мамо, а що це за старий квиток? – Запитала дочка, показуючи пожовклий від часу клаптик паперу. Вона шукала папку зі своїми дитячими малюнками, щоб показати доньці Оксані. Дочка дуже любить малювати, як і її мама в дитинстві. “Нехай порівняє наші малюнки” – думала Лариса.

– Можна його викинути? – поцікавилася молода жінка.

– Ану дай! Який білет? – Не зрозуміла Ольга Ігорівна, – Покажи!

Лариса простягла старий, пошарпаний квиток на потяг.

– Ах! – Сплеснула руками Ольга Ігорівна і посміхнулася, – Треба ж! Зберігся. Я думала, що втратила його під час переїзду сюди. Виявляється, він потрапив до папки з твоїми малюнками.

– Мамо, а навіщо ти його зберігаєш? – Здивовано запитує дочка.

– З цього квитка… – мама задумливо глянула у вікно, – Моє життя змінилося. Почалася щаслива смуга. Цей квиток подарував мені зустріч із однією чудовою людиною. Завдяки йому я повірила в себе!

– Цікаво! – Вигукнула Лариса і сіля поряд з матір’ю, – Розкажи, мамо.

Оля росла тихою та сором’язливою. Виховували її мама та бабуся. Її рудий колір волосся, який вона успадкувала від батька та обличчя у ластовинні, дівчинку дуже засмучували. Вона соромилася своєї зовнішності, і навіть не любила дивитись у дзеркало.

Мама заспокоювала дочку, говорячи, що вона гарна, але Оля їй не вірила. А ось бабуся навпаки.

– Ну чому ти не в матір пішла? – охала бабуся, – Була б красунею. Так ні копія батька, вибач Господи. Той ще той негідник був! Ех, не пощастило дівчинці.

Батько Олі пішов із сім’ї, коли дівчинка була зовсім маленька. Теща постійно зачіпала зятя, ображала. За що? Цього вона сама не знала. Просто не до душі людина припала, от і діставала за будь-якої зручної нагоди.

Ігор – батько Олі, людина інтелігентна, розумна. Ніколи не огризався, вважав нижче за свою гідність сваритися з матір’ю своєї дружини. Кілька разів чемно обсмикнув її, але та закотила істерику зі сльозами і поскаржилася дочці.

– Кохана, так продовжуватися не може! – пояснює він дружині, – Я тільки попросив твою матір не чіпати мене. Більше нічого. Давай переїдемо від твоєї матері.

Люба категорично відмовилася залишати літню матір і Ігор пішов.

Оля із заздрістю дивилася на красуню маму і засмучувалася через ластовиння і руде волосся. Усі мамині умовляння, що вона дуже гарненька, донька відкидала. Оля їй не вірить. “Мама це говорить тільки для того, щоб втішити”, – думає дівчинка, – “А насправді теж вважає, що мені не пощастило із зовнішністю”.

Минали роки. Подружки Олі вже зустрічаються із хлопчиками. Тільки на неї ніхто не звертає уваги. У випускному класі на Новорічному вечорі скромно стоїть біля стіни. Подружки танцюють із хлопчиками. Оля одна.

Несподівано підійшов Ігор Микитенко із паралельного класу та запросив її. Дівчина вдячно подивилася на хлопця та подала руку. Вони танцювали весь вечір. Після танців Ігор запропонував провести її додому.

– Ні не треба! – Відмовила вона, – Я сама дійду. Тут недалеко.

Наступного дня найкраща подруга Катя передала Олі розмову Ігора з Олексієм. Олексій подобався багатьом дівчатам, і Олі. Вона потай дивилася на симпатичного хлопчика і зітхала, розуміючи, що вона не має жодної надії на взаємність.

– Тобі, що вона подобається? – Підсміюється Олексій, – Теж мені, знайшов з ким танцювати? Вона ж ніяка!

– Вона гарна! – Заперечив Ігор, – Нормальна дівчина.

– Ну ну! – Розреготався хлопець, – Якщо тобі такі подобаються, то звичайно…

Оля застигла від розповіді подружки. У душі було так образливо. Ледве стримує сльози. Після уроків вона побігла додому. А в голові все звучали ці слова. Хлопець, який їй подобався, говорив таке. Такого вона не очікувала. “Незрозуміло навіщо подруга передала цю розмову?” – думала Оля, витираючи сльози, – «Знає ж, що й так переживаю через зовнішність. Каті добре, вона гарна. У школі за нею всі бігають. Я їй не суперниця».

Закінчивши школу, Оля поїхала з рідного села до міста. Вступила до інституту. Студентське життя та нові знайомства захопили дівчину, але вона, як і раніше, вважала себе негарною. Вирішила, що всі сили направить на навчання, щоб здобути професію, знайти хорошу роботу. “А особисте життя – це як вийде”, – зітхала вона, – “Може коли-небудь і зустріну свою долю”.

Оля потоваришувала з Лізою, з якою вони жили в одній кімнаті у гуртожитку. Навчалися в одній групі. Якось на канікули Ліза запросила подругу у гості. Дівчина родом з невеликого містечка, яке знаходиться в декількох годинах їзди на поїзді.

– Олю, приїжджай! – Просила подруга, – Познайомися з моїми батьками. У нас власний будинок, сад. А які пироги пече моя бабуся Юля. Ну?

– Дякую, я подумаю, – усміхнулася Оля.

Пропозиція здалася привабливою. Попередивши матір, що трохи погостює у подруги, наважилася. Дівчата купили квитки на потяг. Їдуть. Юля вийшла з купе за чаєм, а Оля сидить, втупившись у вікно. Потяг зупинився. Станція.

Увійшов симпатичний молодий чоловік із великою спортивною сумкою. Побачивши дівчину, він широко посміхнувся.

– Сонечко! – захоплено вигукнув він, – Яке прекрасне червоне сонечко!

– Здрастуйте, – зніяковіла Оля.

Чоловік сів навпроти та продовжив захоплюватися.

– Ви, такі схожі на сонечко, – каже він, – Така яскрава, така гарна! Ось, напевно, побачиш Вас у холодний день і одразу стане тепло.

Оля опустила очі, зовсім зніяковіла. Їй ніколи не говорили таких слів, і вже давно ніхто не називав красивою. Вона навіть подумала: «Може, у нього погано із зором? Чи він просто сміється з мене?» Оля не знає, що відповісти. Мовчить. Чоловік не відстає.

– А як Вас звуть, красуне? – Запитує незнайомець, продовжуючи захоплено посміхатися.

– Оля, – тихо відповіла дівчина.

– А мене Віктор! – Простягнув він руку, – Ех! Не був би я одружений, на вас точно одружився!

– Прямо так одразу б одружилися? – недовірливо запитала Оля, – Ми ж зовсім не знайомі.

– Я з першого погляду бачу, яка людина! – твердо заявив Віктор, – глянув на Вас, і відразу зрозумів. Ви гарна та добра дівчина. У вас такі очі… – він зітхнув, – Як озера!. У мене, до речі, дружина така сама. Мені завжди подобалися рудоволосі дівчата.

– Думала, що такі, як я рідко комусь подобаються, – знизала плечима Оля, – Завжди вважала себе негарною.

– Та що ви! – Вигукнув Віктор, – Ви неймовірно красива! Ви ж просто сонечко!

Повернулася Юля із чаєм. На душі Олі стало спокійно й тепло, наче хтось її зігрів. Невпевненість у собі розтанула, як лід у гарячих долонях. За кілька станцій чоловік вийшов.

Оля визирнула у вікно. Віктора зустрічає рудоволоса жінка. “Треба ж не збрехав”, – думає вона, – “Справді дружина руденька”. Щаслива пара обнялася і пішла пероном. Решту дороги дівчата базікають і сміються. Оля більше не відверталася від свого відображення у дзеркалі. Вперше у житті вона собі подобається.

***

– Той чоловік – Віктор… – каже Ольга Ігорівна дочці, – І сам не здогадувався, як сильно змінив моє життя. Ця випадкова зустріч і його теплі слова допомогли мені повірити у себе. Я стала по-іншому ставитися до себе. В мені прокинулася жінка. Я ж з дитинства вважала себе негарною. Та ще хлопець який мені подобався Олексій наговорив таких слів. Його слова засіли в моїй пам’яті. Адже він мені подобався. Тільки Віктор порівняв мене з сонечком, яскравим сонечком. Його вчасно сказане добре слово перевернуло моє життя.

– Так, – зітхнула дочка Лариса, вислухавши розповідь матері, – І навпаки. Можна так образити, що все життя людині зіпсуєш. Ось Катя, твоя подружка. Навіщо тобі розповіла цю неприємну розмову. Сподіваюся, ти після цього з нею не дружила, мамо?

– Ти, вгадала, – підтвердила Ольга Ігорівна, – Наші шляхи потім розійшлися. Я ж у місто поїхала, до інституту вступила. Познайомилася з твоїм батьком, вийшла заміж. А Катя так у селі й залишилася. Так, до речі, вона потім заміж вийшла за того самого Ігора Микитенка, який намагався мене залицятися. Катя сміялася у шкільні роки над ним, він їй не подобався. Але начебто живуть нормально, двоє дітей.

– Ну й добре, мамо, – махнула рукою дочка і обняла матір за плечі, – Нехай будуть усі щасливі! Знаєш, мамо, мені здається, що випадкових зустрічей не буває. Віктор тобі посланий долею, щоби ти змінилася.

– Мабуть, доню! – Погодилася мати, – Після того, як я повірила в себе, молоді люди стали заглядати на мене. Потім твого тата зустріла. Дивно, але він, як і Віктор назвав мене під час зустрічі «яскравим сонечком».

Лариса поклала квиток у книгу.

– Коли Оксанка підросте, ми розповімо їй цю історію, – сміється Лариса, – адже Оксанка у нас теж руденька! В тебе пішла. Друге сонечко у сім’ї росте.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.