Люда готувала котлети на кухні, як раптом у двері постукали. Вона витерла руки і пішла відчиняти. На порозі стояв Василь. – Привіт, кохана! – з порога почав він. – Привіт. Ти подумав над нашим весіллям? – запитала вона. Василь якось зразу засмутився і сів на стільчик. – Людочко, ну давай просто розпишемося, і все? Люда не вірила своїм вухам

Люда готувала котлети на кухні, як раптом у двері постукали. Вона швидко витерла руки і пішла відчиняти.

На порозі стояв її наречений Василь.

-Привіт, кохана! – з порога почав він і обійняв Люду.

-Привіт, Васильку. Ти подумав над нашим весіллям? – запитала дівчина.

Василь якось одразу засмутився і сів на стільчик на кухні.

-Василю? Ну говори вже. Що ти надумав? – нетерпляче сказала Люда.

-Людочко, ну давай просто розпишемося, і все. Ми ж із тобою чудово розуміємо, що не святкування головне…

Люда не вірила своїм вухам.

-А що головне, Василю?

-Як що? Наше з тобою кохання.

Люда взяла руки в боки.

-Ні, любий мій. Я дівчина, і мені потрібне нормальне весілля. Немає весілля, значить, нічого немає!

Василь розгубився. Він настільки любив красуню Люду, що й подумати не міг, що може втратити її.

-Людо, ніколи так більше не говори. Ти ж знаєш, я цього не переживу!

Людмила граційно потяглася і сказала:

-А що ти хотів? Сам кажеш, що я діамант, а діамантові, знаєш, огранка потрібна!

Він знову обійняв її.

-Добре, обіцяю тобі, все буде. Тільки тоді доведеться трохи зачекати.

-Я краще почекаю, ніж тихо розписатися і відзначити це у придорожньому кафе. Спати я піду, завтра на роботу рано вставати.

І вона пішла до хвіртки, плавно похитуючи стегнами.

Люда була найкрасивішою дівчиною в їхньому селищі. До того ж вона була строгою. Вони зустрічалися вже два місяці, а Люда ніяк не підпускала Василя. Сказала, строго, що тільки після весілля.

Він і вирішив: одружуся. У селі люди язикаті, чого тільки не говорили про Люду, а вона он яка виявилася.

Через тиждень Люда проводила Василя на поїзд. Їхав він на заробітки далеко за кордон, але найголовніше, що грошей за роботу там обіцяли купу.

Василь прикинув — не лише на весілля вистачить, а й на стару машину залишиться.

Люда занудьгувала вже через тиждень. Ще й всі влітку роз’їхалися, а їй мати працювати скзала. Ні погуляти, ні виспатися до ладу.

І тут, на радість Людмилі, у їхньому селі почали ремонтувати міст. Робітники приїхали не місцеві. Молоді, красиві. Надворі літо, а дівчині щоразу з роботи через міст дорога. Як подивиться, які хлопці в одних шортах працюють, то аж млосно ставало.

Був там один, смаглявий, високий хлопець. Щоразу, як Людмила повз нього проходила, то він роботу залишав і до кінця мосту її проводжав. Звичайно, їй лестила така увага, але вона згадувала про Василя, зітхала і йшла далі.

Якось забігла до неї Оленка, подружка із сусіднього будинку.

-Ти чого сидиш вдома? Василька, чи що, чекаєш? Як порядна?

Люда зашикала на подругу, зачинила двері в кімнату щільніше.

-Тихше ти! Стала б я дома сидіти, якби не матір. Одно говорить – хлопець там працює, грошей для тебе заробляє. Одним словом, нікуди не вийти мені, сиджу…

-Ну ти даєш! Ти ж в хаті живеш, віконце навіщо? Сьогодні танці будуть! Уявляєш, скільки народу очікується?

-Ого… Ну, що за таке життя? О котрій початок?

-Об одинадцятій.

-Слухай, мої рано лягають, я до дванадцятої прибіжу.

Вони попрощалися. О десятій Люда пішла до своєї кімнати, нафарбувалася, причепурилася і… лягла під ковдру. Мати заглянула до неї через півгодини, побачила, що дочка спить і тихо зачинила двері.

Чекаючи ще півгодини для вірності, Люда встала, поклала під ковдру подушки і тихо вилізла через вікно.

У клубі справді було купа народу. Вона не одразу знайшла Оленку. Настрій покращувався з кожною секундою. А потім вона почула:

-Потанцюємо?

Обернулася і побачила того самого чорнявого хлопця, який працював на мосту.

Звали його Ігор, і він був такий гарячий… Незабаром по селі поповзли чутки про те, що Людка крутить кохання з робітником. Мати кричала, але Люді було всеодно. Вона закохалася, а все інше не має значення.

Через деякий час Людмилі надійшов несподіваний лист. Вона довго розглядала зворотну адресу. Нарешті, зрозумівши, що він від Василя, знехотя відкрила.

Поки читала, брови піднімалися все вище та вище. А як дочитала, одразу сіла писати відповідь – губи стиснуті, брови зведені.

Люда не помітила, як прийшла мати. Та хотіла знову доньці виговорити за її поведінку, але дорогою передумала. Робітники їдуть сьогодні, отже, поступово все заспокоїться. Вона помітила, що поруч із донькою лист лежить, а та вперто щось пише, присіла поряд. Жодної реакції. Взяла листа. Читати ніби не хотіла, але кілька слів мимоволі вихопила поглядом… і скрикнула.

-Господи… Як же це?

Люда взяла листа з її рук.

-Що за манера пхати носа в чужі справи?

-Людо, доню! Як це тепер? Що буде?

-Нічого не буде! Ось зараз листа допишу і речі збираю.

-Нічого не розумію… Які речі?

-Мамо, ти справді думаєш, що я тут сидітиму і його чекатиму? Щоб потім усе життя з ним возитися? Ні… Я іншого життя хочу.

Мати примружилася.

-Іншого? Це якого?

-Нормального! Хочу не рахувати кожну копійку, хочу в кіно з чоловіком ходити, багато чого хочу! Ваш Василь то таке, кому він потрібен?

-Людо! Що ти таке кажеш? Він же через тебе поїхав!

-Мамо, ти що, мені такого щастя бажаєш?

Мати замовкла. Вона й сама не розуміла, якого щастя їй хоче. Звичайно, не дуже вона хотіла, щоб дочка за слабого пішла — це ж на все життя. Що він там написав? На роботі чимось щось сталося… Заслаб дуже. З іншого боку, некрасиво дочка вчиняє.

-Йому пишеш?

-Так, щоби не думав і не сподівався!

-Ох, не знаю… Може ти й маєш рацію…

Через годину Люда, кинувши листа до поштової скриньки, вже сідала в автобус поруч із Ігорем. Вперед, за новим щастям!

На жаль, щастя виявилося не таким уже й довгим.

Прожили вони півтора роки, не розписавшись, і її Ігор ненаглядний став вечорами з роботи затримуватись. То з друзями, то ще десь у справах.

Люда розуміла, що інтерес до неї згасає… І тоді вона вирішила, що треба завагітніти, а потім оформити стосунки. Ігор на початку знайомства про весілля говорив, але потім якось все стихло.

Гарна білизна, трохи ігристого, пара романтичних вечорів…

Через місяць Люда зрозуміла, що досягла свого. Вона повідомила радісну новину Ігореві, на що той знизав плечима.

-Ну, що ж, коли вийшло — народжуй.

Вони розписалися тихо, але Людмила була задоволена. Тепер вона законна дружина, а це зовсім інша справа. Щоправда, Ігор зовсім втратив до неї інтерес, але їй уже було не до чоловіка – вагітність і все таке. А Ігореві було все одно.

Перед пологами приїхала мати.

-Що ти возишся з ним? Поїхали додому! Там хоч своє все… Та й городик є у нас у бабиному будиночку. Ти глянь на себе! Одні очі та живіт.

-Ні, мамо. Просто Ігор не став розсудливим, розумієш? Молодість ще грає. Ось народиться дитина, він одразу стане серйозним.

Ігор, як і належить, зустрів Люду з пологового будинку. Але вдома став з’являтися дедалі рідше. Казав, що дитина виспатися не дає. Коли Люда сказала про те, що їй би грошей, все-таки дитині багато чого потрібно, він замахав руками:
-Які гроші? Скільки можу стільки приношу. Мені і себе утримувати треба.

Люда дивилася на нього недобре. Господи, і що вона знайшла в ньому? Адже нічого людського! От якби Василь був її чоловіком, він би все зробив, але у дитини і в неї все було б.

І тут їй на думку прийшла ідея: треба з ним зустрітися. Він же любив її шалено – Людмила була впевнена, що і зараз, слабий, він буде кращим чоловіком, ніж її Ігор. Та й дитину її він прийме, людина ж Василь хороша.

А що без слабий… Так, мабуть, є в нього робота яка-небудь…

Людмила ніколи не любила нічого відкладати.

Наступного дня, зібравши останні гроші, вона завантажила валізи у таксі.

Мати зустріла її майже лагідно.

-Ну що, нагулялася? Кілька днів відпочинь, а потім на роботу. А з дитиною я посиджу. На пенсії виявляється дуже нудно.

-Ні, мамо… У мене зовсім інші плани.

-Які знову плани? Що ти цього разу вигадала? Ти не забувай, що у тебе дитина, і твої гульки вже зовсім недоречні!

Увечері після вечері, Люда ніби ненароком запитала:

-Василько тут?

-Тут був… Уже три місяці, як тут живе, а тобі що до того?

-Нічого, просто запитала… — Люда ухилилася від відповіді. — Мамо, посидь сьогодні з малечею? Стільки часу нікого не бачила, обіцяю, що не дуже довго.

-Добре… Іди.

Люда причепурилася і попрямувала на вечірню прогулянку. План був простий: зустріти Василя, притиснутися, обійняти, в очі зазирнути та попросити прощення.

Він не встоїть і тоді все буде саме так, як вона захоче. Коли вона наблизилася до будинку Василя, трохи засмутилася – все як колись, видно, зовсім небагато живе. Он з правої сторони, поряд хтось побудувався — ось це будинок так будинок.

Ну, нічого, головне повернути його, а там буде видно. Люда так розмріялася, що мало не пропустила Василя. Він був у запиленому робочому одязі. На ногах, отже, не слабий вже. Змужнів, звичайно… А що, зараз він виглядав дуже нічого.

Люда зробила крок назустріч і перегородила йому дорогу. Василь зупинився і здивовано глянув на неї.

-Люда?

Люда зробила ще крок і притулилася до Василя, а потім обхопила його руками і поклала голову прямо на курне плече.

-Пробач мені, Василю… Зрозуміла я все. Вірю тепер, що нам треба бути разом.

Люда чекала. Зараз він зітхне і скаже щось на кшталт:

-Як довго тебе не було…

Але замість голосу Васі вона почула дитячий голосок.

-Мамо, а чому ця тітка нашого тата обіймає?

Люда відсахнулася від Васі і обернулася. Недалеко від них стояла гарна молода жінка, теж у робочому одязі, і дивилася на Люду холодними очима. Поруч із нею дівчинка… На вигляд три роки.

Люда нічого не розуміла. Батько? Виходить, у Василя сім’я? А вона була така впевнена, що він сумує від любові до неї, що не сумнівалася в його вірності.

-Не хвилюйся, Світланко. Колись ця тітка дуже негарно вчинила з нашим татом, а тепер, мабуть, вибачення попросити прийшла. Вона вже йде.

Василь усміхнувся, підійшов до машини, що стояла біля паркану, взяв із багажника мішок цементу собі на плече і попрямував, до нового будинку. То це його будинок?

Жінка запустила мішалку, Василь сипав туди цемент, а дівчинка бігала поряд і кричала:

-Басейн, у мене скоро буде басейн!

На Люду ніхто не звертав жодної уваги, як ніби вона була порожнім місцем. Вона розвернулась і побігла.

-Господи, як я помилялася, як помилялася! А Василько, який! Любить він! Коли люблять, то не знаходять заміни! І мати теж моя! Не могла все розповісти! І дружина ця його! Звісно, ​​чого не підхопити такого чоловіка! І Ігор ще той!

Сльози застилали очі, Люда не бачила, куди біжить. Раптом вона за щось зачепилася і опинилася на землі. Сукня трісла і Люда була вся в грязюці:

-От же ж! Це ж треба так? Як змовилися всі проти мене!

Вона відкинула гілку з силою, ніби ця гілка була винна у всіх її нещастях…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.