Люба розкладала продукти в холодильнику і постійно зітхала. Вона ніби все хотіла щось сказати чоловікові, але ніяк не наважувалась. Коли сіли вечеряти Максим запитав: – Вибач, Люба! А компот буде? – Так, іди, там в сараї каструля стоїть. Набереш собі і черпачок помий одразу! Максим розгублено дивився на дружину. Такого ще ніколи не траплялося. Піди, принеси, помий

Час на дачі тягнувся дуже повільно. Ті кілька маленьких грядок, що Люба зробила цього сезону, були давно прополоті. Овочеве рагу стояло в каструлі на плиті, компот остигав в сарайчику, де було більш прохолодніше.

Сусіди, з якими можна було б перекинутися двома-трьома словами, поховалися по хатах.

Люба сиділа на веранді їхнього з Максимом будиночка і напружено дивилася на екран телефону.

Жінка хмурилася, потім вставала, обходила веранду по периметру, то піднімаючи, то опускаючи телефон, потім швидко натискала щось на екрані. Очі спалахували надією, але швидко тьмяніли.

Поділки антени у телефоні зрадницьки пропадала, залишаючи Любу в повній невідомості та самотності…

Минула година, потім друга. Нарешті сонце почало хилитися до горизонту, прагнучи сховатися за річечкою, що текла зовсім недалеко від Любиної ділянки.

Жінка вийшла за хвіртку і почала спостерігати за дорогою. Чоловік мав ось-ось приїхати.

Максим та Люба були одружені вже вісімнадцять років. Кожен знав один одного практично досконало, до дрібних подробиць вивчивши кожну зморшку, зітхання та зліт брів.

Вже виходячи з машини, стомлений Максим помітив, що дружина чимось стурбована.

-Привіт! Я привіз продукти. Все, як ти просила. Тільки сиру не було.

Люба спохмурніла ще більше, буркнувши: “Привіт!”.

-Любочко, ну, не було! Я завтра поїду в селище! Або навіть разом зі мною поїдеш! Мабуть, набридло тут сидіти?

Люба сумно кивнула. Життя на дачі їй подобалося, але от без телефону, було сумно. Жінка вже давно не вимикала свій смартфон навіть на ніч.

-А раптом щось? – виправдовувалася вона. Родичі, друзі, колеги – всі були “на зв’язку”.

-У тебе все гаразд? – Максим відкрив багажник, пірнув туди і знайшов букетик квітів, що купив в останній момент. – На це тобі! Я тебе люблю!

Люба посміхнулася, цмокнувши чоловіка в підставлену щоку.

-У мене не все гаразд. Мобільник не працює. Може грошей немає? Я все перепробувала, не працює, та й годі!

-Вмикала-вимикала?

-Так.

-По ділянці пройшлася? І що ніде зв’язку немає?

-Так, – ще тихіше відповіла Люба.

-На дах, тобто, на горище, лазила? Там завжди добре ловить!

-Ні, ось туди не лазила. На тебе чекала! – огризнулася Люба і, швидко розвернувшись, пішла до будинку.

-Та що ж таке? – Максим зітхнув. – Подумаєш, один вечір спокою, без дзвінків, повідомлень, цих постійних дзенькань… Я б навпаки порадів, а їй знову все не так!

Він відсунув великий камінь, що лежав біля доріжки, і пішов у хату.

Дружина розкладала продукти в холодильнику і постійно зітхала. Вона ніби все хотіла щось сказати Максимові, але потім відмовлялася від цієї думки і знову зітхала.

Вечеряли на вулиці. Максим розповідав про міське життя, планував вихідні, щось питав у Любочки, але та тільки розсіяно кивала чи мотала головою.

-Вибач, Люба! А компот буде? – Максим любив компот більше за будь-який чай, особливо в спекотний літній день.

-Так, іди, в сараї каструля стоїть. Черпачок візьми з червоною ручкою, потім відразу помий…

Максим розгублено дивився на дружину. Такого ще ніколи не траплялося. Компот, солоденький, холодний, завжди сам зʼявлявся на столі у високій склянці. А тут – піди, принеси, помий…

-Люба! Та що трапилося?

-Нічого, нічого, любий, все гаразд! Ти їж!

Люба підсунула до Максима миску з салатом, яка вже давно була порожньою.

Чоловік присвиснув, потім підвівся і пішов у сарай по компот.

Люба була у відпустці, отже, по роботі нічого особливого статися не могло. З її мамою Максим тільки но в обід розмовляв. Все було гаразд…

Сам Максим дзвонив дружині вранці, потім справді зв’язок перервався, але це тут частенько траплялося. У самого Максима телефон працював справно, але чоловік сам вимикав його, уникаючи зайвих турбот.

Трохи пізніше, сидячи на лавці під кущем жасмину і дивлячись на легкий, димчасто-абрикосовий захід сонця, чоловік чув, як Люба помила посуд, як вона повільно пройшлась по будинку, віддаляючись все далі від їхнього вечора, від таких рідкісних, але улюблених хвилин вечірніх посиденьок.

Максим усе чекав, що Люба з’явиться на сходах ґанку, накинувши на плечі легку хустку, сяде поруч, покладе голову йому на плече, і вони мовчатимуть, насолоджуючись затишним теплом один одного…

Але сьогодні Люба не прийшла. Коли Максим зайшов у спальню, дружина лежала, вимкнувши світло.

-Добраніч! – прошепотів він їй.

-І тобі. Вибач, я щось втомилася…

У сусідніх будинках теж згасли привітні, жовтогарячі вогники. Все занурилося у мирне заціпеніння. Туман, легкий, накрохмалений літніми ароматами, плив над полем, десь ухала сова, далеко за лісом гудів потяг. Ніч, що дарує спокій та відпочинок, розправила крила і полетіла над втомленим світом.

А Люба все поверталася, зітхаючи. Вона то ходила попити водички, то знову поверталася, але ніяк не могла заспокоїтись.

Максим, тільки-но задрімавши, здригався і прокидався. Скрипнули двері, дружина босими пятками простукала дошками і пірнула під ковдру.

Пролежавши так години зо дві, Максим різко сів на ліжку і ввімкнув нічник. Він точно знав, що Люба не спить.

-Аааа! Я більше не можу! – його подушка полетіла на підлогу. – Я хочу виспатися, розумієш? – він грізно глянув на дружину. – Розповідай, що трапилося!

Люба теж сіла на ліжку, уважно подивилася на чоловіка, ніби оцінюючи, чи витримає він її майбутні слова, потім кивнула. Максим напружився, чекаючи найгіршого.

-Гаразд! Отже, ти пам’ятаєш Таню? – Люба почала наче здалеку.

-Кого? – Максим скривився. Це та дивакувата з двома дітьми?.

-Так пам’ятаєш чи ні?

-Ну, пам’ятаю. Що з нею?

-Вона знову вагітна!

-Хто? Ця дивакувата? – Максим реготнув. – Від кого?

-От і я не знаю, від кого! – злетіла Люба. – Хто батько дитини? Чи буде вона вписувати його у свідоцтво, чи визнає той чоловік Танькину дитину чи ні?

Люба торохтіла так, що Максим ледве встигав за перебігом її думок.

-А як же речі? Речі для дитини! Танька все ж попродавала, я точно знаю! А що скажуть її старші? І як вони, вчотирьох у двокімнатній з малюком житимуть! Це ж капець! Ні, ти можеш собі уявити!

Максим, звісно, ​​не міг. Про що він чесно й сказав.

-А хто буде? Якщо знову хлопчик! Двоє хлопчаків вже є, куди ж іще! А якщо дівчинка, то ще важче! Я читала, та й по телевізору говорили…

Любу ніби прорвало, ніби увімкнули кран, ринув водоспад зі слів, жестів.

Максим, продовжуючи кивати і підтакувати, акуратно підтяг подушку з підлоги назад на ліжко, сів і дивився на дружину. Вираз її стурбованого обличчя був такий смішний, що він вирішив посміятися з неї.

-Ні, це все нісенітниця! – зупинив він Любу. – Ось хто тато, ти мені скажи!

Думки дружини пішли по новому витку, вона почала згадувати всіх залицяльників Таньки, обговорювати кандидатури, вибирати з них гіднішого, мріяти про те, як подруга, нарешті, вистраждавши стільки у своєму житті, раптом переїде в хороми, вийде заміж, вже, напевно, востаннє, і заживе щасливо.

Потім ішли припущення про ім’я дитини та багато іншого.

Потік думок не хотів сповільнюватися! Люба, залишившись без телефону, так і не змогла обговорити все це з Галею, Мариною, Ритою, Катею, Дашею та Світланою. А вже дзвонити Тані було якось незручно. Нібито це Світлана розповіла всім “Танькину” новину по секрету. Половина дня і цілий вечір пройшли для Люби абсолютно марно, тільки вимотуючи неможливістю вирішити всі питання, набравши номери подруг.

Максим усе слухав і слухав, його сон давно втік. Чоловік скляним поглядом дивився перед собою, мнучи руками куточок ковдри.

-Це ніколи не закінчиться! Ніколи! – зі стоном подумав він.

Але тут глянув на дружину. Виявляється, та вже давно спала, повернувшись до стіни. Вії тріпотіли в такт сновидінню, руки складені, на губах посмішка.

-Тьху! – Максим поправив Любину ковдру, вкривши її голі ступні, і пішов на кухню. – Ні, так не можна. завтра поїду, куплю підсилювач сигналу! Це ж вона мені щовечора так спати не даватиме, якщо не наговориться зі своїми подружками!

…Світанок Максим зустрів найпершим. Річка, тепла, наче розлите кимось парне молоко, виблискувала у вранішніх променях, десь високо гудів літак.

А Люба мирно спала, і снилося їй, що Таня, рум’яна, засмагла, зі щокастим немовлям, сидить у них на ґанку і їсть малинове варення.

А раптом сон віщий? Потрібно буде обов’язково з подругами обговорити! Ну, або з Максимом!

Люба посміхнулася і розплющила очі…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.