Ліда з вокзалу одразу поїхала додому до мами. На тумбочці лежала її улюблена книга. Між сторінками був якийсь листок із номером телефону. – Чому вона тут лежить? Що це за телефон? – подумала вона і поїхала у лікарню. – Мамо! – Ліда одразу побачила її. – Мені треба тобі дещо сказати. Я винна перед тобою, – прошепотіла мати. – Сергій… Він… Ліда застигла від хвилювання

Ліда закрила книгу, зрозумівши, що зовсім неуважно читала. Вона завжди брала книгу перед сном, але, як правило, встигала прочитати не більше трьох сторінок. Натомість швидко засинала. А інакше довго крутилася, намагаючись знайти зручніше положення. Поверталася подумки до того, що сталося за день, думаючи, що треба зробити, сказати інакше…

Ліда переконалася, що увімкнула будильник і потягнулася вимкнути настільну лампу, як раптом задзвонив телефон.

-Мама? Вона ніколи так пізно не дзвонила… – подумала Ліда.

-Алло! Мамо?! Що трапилося? – схвильовано запитала Ліда.

-Це з лікарні, – сказав нерозбірливо чоловічий голос. – У вашої мами… Вам краще приїхати…

-Так звичайно. А вона… – почала Ліда, але в слухавці вже лунали короткі гудки.

Вона спробувала передзвонити, та ніхто не відповів.

-Якби все було дуже недобре, то так би й сказали, – Ліда встала з ліжка і заметушилася по квартирі.

Вона одягалася, одночасно збираючи у сумку потрібні речі.

-Головне, зарядне до телефону не забути!

Ліда викликала таксі, востаннє оглянула квартиру, вимкнула світло і вийшла за двері.

Не всі поїзди зупинялися на станції її рідного міста.

Довелося цілу годину чекати на вокзалі. Їй дістався квиток на бокове місце біля туалету у плацкартному вагоні.

-Не важливо, їхати тільки чотири години, – Ліда вкотре пошкодувала, що не купила машину.

-Тепер точно куплю машину. Хоч якусь. Аби з мамою все було добре. Аби обійшлося, – думала вона про себе, дивлячись у нічне вікно.

Засніжені білі поля змінила темна стіна лісу. Іноді вдалині блимало світло невеликих міст. Потяг проносився повз порожні платформи з ліхтарями, світло яких на мить, освітлювало вагон.

Ліда поклала руки на столик і задрімала.

-Мамо, я в кіно. Прийду до десятої. Уроки вивчила, – Ліда зачесувала волосся перед дзеркалом.

-Знову із Сергієм? Дивись, догуляєшся, – невдоволено сказала мама, відвівши погляд від прасувальної дошки.

-Мамо, знову ти починаєш. Ми просто друзі. Не бурчи. Всі я пішла, – Ліда накинула куртку, взулася і вийшла за двері.

-До десятої щоб була вдома! – почула вона голос мами.

Дівчина вийшла з під’їзду і одразу потрапила у обійми Сергія.

-Стривай, мама у вікно може побачити, – відсторонилася Ліда.

Вони мешкали на першому поверсі.

Біля під’їзду стояла старенька машина. Сергій відчинив перед Лідою дверцята.

-Не любить вона мене, – Сергій сів за кермо. – Твоїй мамі не подобається, що я вчуся погано, що не вступатиму в інститут, вірно?

-Усі мами думають, що їхні дочки варті принців. Я твоїм батькам теж не подобаюсь. Твій батько називає нас з мамою зарозумілими і небагатими, – з гіркотою відповіла Ліда.

-Не важливо, що вони думають, важливо, що думаємо ми. А мені ти подобаєшся. Дуже, – голос Сергія став низьким та приглушеним.

Ліда зиркнула на нього. Він їй також подобався. Сергій уже мав права і батько давав йому свою стару машину. Цілими днями Сергій працював у автомайстерні батька. Той платив йому за роботу, майже як іншим механікам. Навчався тільки тому, що батько наполягав. А то давно вже працював би.

Хлопці поважали Сергія. Дівчата бігали за ним. А він катав на машині Ліду, ходив із нею в кіно, і не дозволяв собі нічого зайвого. Йшов цікавий фільм, але Ліда не могла відволіктися від того, що її руку тримала долоня Сергія.

Після закінчення школи Ліда вступила до інституту до обласного центру. А Сергій залишився працювати у майстерні батька. Дзвонили один одному часто. Коли вона приїхала на зимові канікули, вони їхали на машині подалі, де їх ніхто не міг бачити, і цілувалися на задньому сидінні. Ліда поверталася додому розпалена, з палаючими очима. Мама дивилася на дочку і хитала головою.

Навесні Сергій мав іти на службу. Але сталося недобре… Він дуже заслаб. Телефон Сергія мовчав.

Ліда переживала, набираючи його номер нескінченну кількість разів, поки мама не повідомила, що Сергія не стало…

Звук поїзда розбудив Ліду. Вона не помітила, як заснула.

-Його давно немає. Я їду до мами, – нагадала вона собі.

Залишилося їхати кілька годин. Ліда притулилася спиною до стіни вагона і прикрила очі. І знову заблимали спогади перед очима. Так відбувалося щоразу, коли вона поверталася до рідного міста.

Батько Сергія продав квартиру, майстерню, свою дорогу машину, залишивши собі тільки стару Сергієву. Вони з матір’ю Сергія кудись поїхали. Тоді їй здавалося це природним. Не змогли жити в місті, де все нагадувало єдиного сина…

-Досить сумувати. Потрібно жити далі. Сергія немає, – казала їй мати. – Стільки років минуло. Невже тобі ніхто не подобається? Час думати про дитину. Годинник цокає. Молодість швидко пролетить. Мені вже набридли питання сусідів: «Чому твоя Ліда не виходить заміж? Що не так?”

Рік тому Ліді сподобався один юнак. Але його з неймовірної випадковості теж звали Сергієм. І називаючи його на ім’я, вона думала і уявляла зовсім іншого. Не змогла продовжувати стосунки. Іноді їй здавалося, що Сергій десь поруч. Ідучи вулицею, вона вдивлялася в обличчя перехожих чоловіків.

Ліда з вокзалу поїхала одразу додому. Для лікарні ще зарано. На тумбочці біля маминого ліжка лежала улюблена змалку книга. Між сторінками був листок із номером телефону.

Ліда закрила книгу і поклала на місце. Щось їй не давало спокою. Навряд чи мати читала дитячу книгу. Тоді чому вона тут лежить? Що це за телефон?

-От і дізнаюся в мами, – подумала вона.

Ліда вимила підлогу, вмилася, попила чай із печивом і поїхала до лікарні на околицю міста.

-Прошу вас не хвилювати її. Жартувати з цим не можна. Ваша мама просила зателефонувати вам і вмовити приїхати, хоча я і не вважав, що це потрібно, – пояснював лікар – втомлений чоловік середніх років з густими вусами.

-Мама! – Ліда одразу побачила її на ліжку біля вікна. – Меня зателефонували і я одразу на поїзд. Як ти?

Мама поклала долоню на руку Ліди і прошепотіла губами:

-Мені треба сказати тобі дещо… Думала, що не встигну.

-Що сказати? Ти тільки не хвилюйся. Тобі не можна хвилюватись.

-Я винна перед тобою. Дуже, – мама прикрила очі і глибоко зітхнула.

Ліда помітила, як вона постаріла раптом. Чи так здалося? Мама знову відкрила очі з короткими віями.

-Тоді мені сказали, що надії майже нема. І я сказала тобі, що його не стало…

-Кого, мамо? – прошепотіла Ліда, хоча одразу все зрозуміла.

-Батько продав усе і відправив сина до Німеччини. А вони з його матір’ю переїхали до старого будинку в селі. Багато вони з ним усього пройшли, – мама на мить замовкла і прикрила очі. – Хтось пустив чутки, що його не стало. Усі так думали.

-Думали? То він… – Ліда застигла.

-Він приїжджав місяць тому. Тебе шукав. Пробач. Я не подзвонила тобі, – мама знову зробила глибокий вдих. – Подумала, що так краще. Він сказав, що тепер з ним все добре… Пробач. Мені наснився твій батько. Звелів, щоб я все розповіла тобі, – мама зітхнула. – Ось тому тепер я тут. Перехвилювалася…

Ліда забрала свою руку.

-Як ти могла, мамо?! – прошепотіла вона. – У книзі на тумбочці його телефон?

-Так. Спеціально поклала у твою улюблену книгу, щоб ти знайшла, якби я не встигла розповісти, – мама не зводила з Ліди благаючого погляду.

-Не хвилюйся. Тобі не можна, – нагадала Ліда. – Він сам не хотів тоді, щоб я сподівалася, чекала. Так?

-Так. Він так сказав. А я йому сказала, що ти вийшла заміж, щоб він не шукав тебе. Прости мене, – в очах мами стояли сльози.

Ліда не могла більше дивитись на неї. Їй треба час щоб осмислити почуте. Вона вискочила, щоб когось покликати до матері.

Коли вона знову зайшла, мама вже не плакала…

Ліда повернулася додому, сіла на ліжко і дивилася на книгу. Вона не могла повірити, що варто набрати номер і вона почує знайомий голос.

-А може, не дзвонити? Минуло вісім років. Ми змінились. Обоє. Раптом я не зможу бачити його? Вона ходила по квартирі, зупинялася біля тумбочки, дивлячись не книгу, знову відходила, перекладала якісь речі, бралася мити чистий посуд, знову сідала на ліжко.

А потім взяла листок і набрала номер.

-Слухаю, – майже одразу відповів голос Сергія.

-Це його голос! Боже!, – подумала вона.

-Сергій…

-Лідо? Лідо! Я чекав. Я… – кричав він у трубку радісно, ​​а вона плакала, сидячи на підлозі, притулившись спиною до краю ліжка.

-Сергій… Сергій… – без кінця шепотіла вона.

-Ти де? Ліда?

-Тут… – прошепотіла вона.

-Я скоро буду, – сказав Сергій, і Ліда почула короткі гудки у слухавці.

Вона ще довго сиділа на підлозі, не вірячи, що розмовляла із Сергієм. Її Сергієм.

Коли вона відкривала йому двері, то одразу потрапила в його обійми, як тоді, вісім років тому. Всю ніч вони проговорили, доки у вікна не зазирнув світанок.

-Яка ж я була. Усьому повірила. Адже відчувала, що щось не те. А ти? Як ти міг не подзвонити мені? – сказала ображено вона.

Сергій взяв її руку.

-Спочатку було дуже важко. Я сам не вірив, що все буде добре. Я не мав права робити з тебе свою доглядальницю. Не плач. Усе вже позаду. Я люблю тебе. Далі разом? Ти вийдеш за мене заміж? Ти згодна?

-Так! Так! Тисячу разів так…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.