Катя з Миколою їхали на весілля до подруги. Почався сніг. – От же ж! Дорогу майже видно. Ми заблукали, – сумно сказав Микола. – Десь не там повернули. – Дивись! Там хатина, – сказала Катя. Вони підʼїхали. Двері відчинив дідусь. – Проходьте, я сам живу. Зранку поїдете далі. Спати лягайте на ліжко, а я на грубку. Микола вже засинав, коли Катя зашепотіла: – Миколо, тут хтось ходить

Сніг не переставав іти. Фари вихоплювали з темряви лише невеликий клаптик засніженої дороги перед машиною.

З її боків щільною темною стіною стояв ліс. Але незабаром і він залишився позаду.

На відкритому місці вітер вирував сильніше.

Микола зупинив машину, але двигун не вимикав.

-От же ж! Дорогу майже видно. І вузька вона якась стала. Давно мало вже бути місто. Напевно, ми не там повернули, – Микола кілька разів натиснув кнопку на телефоні. – Все. Приїхали. Сіла батарейка.

-І що тепер робити? – запитала Катя і подивилася на чоловіка. – Давай розвернемося і поїдемо назад.

-Надто мало місця. Застрягти можна. Якщо є дорога, то вона обов’язково кудись нас приведе. Потрібно перечекати хуртовину. – Микола намагався говорити впевнено та спокійно.

У світлі фар за вікном кружляли сніжинки і налипали на шибки.

-Дивись! – Катя нахилилася вперед, вдивляючись у далечінь. – Там вогник! А тепер зник. – Вона розчаровано замовкла. – Он, знову, бачиш?

Він теж примружив очі, намагаючись розгледіти крізь сніг хоч щось. На мить світла точка блимнула і зникла. Микола натягнув шапку до самих очей, застебнув куртку і відчинив дверцята.

-Куди ти? – злякано запитала Катя, але він не відповів.

Незабаром Микола знову сів у машину.

-Так, там справді світло. Не ясно, як далеко. Житло, село, може, але не місто. Спробуємо проїхати, не пішки ж іти.

І вони поволі поїхали вперед. Кілька разів мало не зав’язли в снігу, але машина впоралася. Вогник перетворився на вікно одного з тих, що зʼявлялися посеред хуртовини будинків.

Машина зупинилася біля старого, похиленого паркану.

-Все. Ми на місці. Микола вимкнув двигун.

Катя вийшла з машини, і одразу відчула сильний вітер. Микола щось сказав, але вона не почула. Тоді чоловік узяв її за руку, і вони пішли вздовж паркану.

Світло у вікні манило. Молодим людям і на думку не спало, що там могло бути щось погане.

Було холодно і хотілося скоріше потрапити в теплу хатину. Вони пройшли через дірку в паркані без хвіртки.

Микола голосно постукав у двері і притулився до них вухом.

-Хто там? – пролунав голос зовсім поруч, і Микола відскочив від дверей.

-Впустіть нас, будь ласка. Ми заблукали, – прокричав він.

Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім гримнула засувка, і двері відчинилися.

У смужці світла Микола нікого не побачив. Двері відчинилися ширше, і зʼявився невисокий сивий старий. Він мовчки дивився на Миколу. Катя стояла за його спиною, взявшись за куртку чоловіка.

-Нам тільки хуртовину перечекати, – попросив Микола.

-Заходьте швидше, тепло все вийде, – поквапив старий.

За їхніми спинами загримів засув. Невелика кімната освітлювалася відкритою лампочкою під стелею.

Половину будинку займала велика грубка. Біля вікна стояв довгий стіл, накритий клейонкою з майже стертим малюнком і два стільці.

Біля іншої стіни – високе залізне ліжко. Більше нічого в кімнаті не було.

-Одягніть замість капців, – старий показав на теплі чоботи, що стояли біля печі.

Катя взула їх, і блаженно заплющила очі. Вона підійшла до столу, оглядаючи кімнату.

Під лампою її обличчя виглядало білим і чітко окресленим. Під очима були темні тіні.

Микола відвів погляд від обличчя дружини і побачив старого, який спостерігав за ними з-за печі.

-Ви один тут живете? У сусідніх будинках світла немає, – заговорив він, і старий одразу вийшов до них із чайником в руці.

-Старих нема вже нікого, а молоді в місто подалися, – відповів старий.

-А місто далеко? – пожвавішав Микола.

-То ви в місто їдете? Ви, мабуть, поворот пропустили. Звідси до міста дороги нема. Потрібно на трасу повернутись. Ви на машині? Я не чув шуму двигуна, – голос старого помітно тремтів.

Вони пили гарячий чай з великих білих кухлів без малюнка, із щербинками по краях.

Тепло швидко розливалося тілом, очі почали злипатися.

-Лягайте може спати. На ліжко. А я на грубку полізу. Вже вибачайте, але постільної білизни немає. Без дружини звик обходитися так, одним комплектом. Та ви не роздягайтесь. Так і лягайте. Під ранок буде у хаті прохолодно.

Перебирати у їхній ситуації не доводилося. Ліжко було незручне. Пружини голосно рипіли під час кожного руху.

Від ковдри пахло піччю та чужим запахом. Катя притулилася до Миколи, відсунувши ковдру від обличчя. Старий вимкнув світло і, крекчучи, заліз на грубку.

Микола вже засинав, коли Катя злякано зашепотіла:

-Микола, поруч хтось ходить. Чуєш?

Йому не хотілося прокидатися, але він почув зовсім близько скрип підлоги і підняв голову.

У кімнаті було темно, білів тільки бік грубки. Він уже хотів опустити голову на подушку, як біля нього знову скрипнула підлога.

Він відчув слабкий подих повітря, ніби хтось махнув чимось над ним. Микола витріщав очі в темряві, але нічого не побачив.

Катя притулилася до чоловіка сильніше, стримуючи дихання.

-Спи. Будинок старий, скрипить від вітру. Може, кішка ходить.

Він поклав голову на подушку, заплющив очі і одразу заснув.

Микола прокинувся, коли за вікнами почав голубіти світанок. Катя ще спала. Він одразу згадав, де вони і чому сплять одягненими.

З вулиці більше не долинало завивання вітру. Двері ледь чутно рипнули, і увійшов старий з оберемком дров.

-Прокинулися? Я зараз піч затоплю, поснідаємо і підемо витягати вашу машину, – сказав він тихо, але Катя закрутилася і розплющила очі. – Вибачте, що розбудив, – старий з дровами зник за грубкою.

Катя сіла на ліжку і зіщулилася.

-Туалет, мабуть, на вулиці? – сумно запитала вона, обійнявши себе руками. У кімнаті було прохолодно.

-Я б раніше грубку нагрів, та розбудити вас не хотів. Нічого, будинок невеликий, швидко нагріється. Двері в туалет навпроти, умивальник тут, за грубкою, – пролунав приглушений голос старого.

За сніданком Микола запитав, чи є в нього кіт.

-Кіт? – здивувався той.

-Ну так. Вночі я чув, як хтось ходив по хаті, – Микола перевів погляд із діда на Катю.

-Нема в мене кота, – старий помовчав. – Моєї дружини не стало два роки тому. Заслабла вона була, думали, оклигає, а їй усе гірше ставало.

Попросив доглядати за нею сусідку, а сам у місто пішов.

Навпростець, тут недалеко. Швидка забрала її до міста. Та мабуть пізно… Не стало її…

А в ту ніч, коли це сталося, вона приходила до мене. Я бачив її, як вас зараз. Потім теж почала приходити, але вже я її не бачив, тільки відчував. Сьогодні, значить, знову…

Микола дивився на старого недовірливо, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він.

-Ви може думаєте, що я собі понавигадував, – сказав старий, помітивши погляд Миколи. – Ми з дружиною прожили понад п’ятдесят років разом. І я впевнений, що вона іноді приходить до мене. Дуже чітко я її бачив…

Катя з Миколою переглянулися.

-Ви молоді, не розумієте, що така самотність після стількох років спільного життя. Дочка мене в місто кличе. Але як я поїду?

Вона прийде, а мене нема, – говорив старий на повному серйозі. – Не вірите. Мені іноді і самому здається, що це моя вигадка. Але я чекаю на неї щоночі. А що вас змусило їхати в таку хуртовину? – перевів старий розмову.

-Ми на весілля до моєї подруги їхали. Потім хуртовина почалася. Ми заблукали. Побачили вогник і доїхали до вас. Дякую вам велике, що дозволили переночувати, – Катя посміхнулася.

Після сніданку вони усі троє вийшли надвір. Будинки невеликого села були всі в снігу. З труби одного з них піднімався дим. І жодного сліду довкола.

З іншого боку огорожі виднілася присипана снігом машина. Здавалося, ось-ось знову піде сніг.

Микола зі старим розчистили лопатами сніг навколо машини та частину дороги.

-Ви їдьте он до того лісу. І обережніше. Витягувати вас нікому буде, якщо загрузнете. На трасі поверніть праворуч. Перед поворотом на місто буде знак.

А повертатиметеся, заїдьте до мене, якщо неважко. Хліба захопіть, та цукру, – старий трохи примружив очі.

-Може, ще щось? Консервів, олії? – запитав Микола.

-Не треба. Зять раз на місяць мені продукти привозить. Ну, дай вам Бог легкої дороги, – старий дивився, як вони сідали в машину.

-Ми навіть не знаємо, як його звуть, – задумливо сказала Катя.

Микола крикнув старому:

-Як вас звати?

-Якщо не заїдете, я не ображусь, – сказав старий і махнув рукою, мовляв, їдьте.

Він довго дивився їм услід, стоячи біля паркану.

-Дивно все це. У мене бабусі не стало, але навіть не снилася вона, – заговорила Катя, коли село залишилося далеко позаду.

-Коли мене не стане, я теж буду до тебе приходити і відганяти твоїх коханців. – Микола виставив перед Катею руки із зігнутими пальцями.

-Зовсім вже! – здригнулася злякано Катерина.

-Я нічого не бачив, але вночі в будинку точно відбувалося щось незрозуміле, – серйозно промовив Микола, дивлячись на дорогу.

За три дні вони поверталися назад. На задньому сидінні лежав пакет із двома буханцями хліба, батоном та кілограмом цукру. Але скільки не їхали, село не зустріли.

-Ми знову завернули не туди. Ніякого села і близько немає. Спочатку вночі місто загубили, а сьогодні серед білого дня село. Що тут відбувається? – Микола розвернув машину і поїхав назад.

На наступному повороті вони зупинилися біля залізного паркану якогось закинутого пансіонату.

-Дивно, ми не могли проїхати, чи пропустити дорогу до села. – Микола здивовано дивився на групу будиночків без дверей та вікон за високим парканом, оточену щільною стіною лісу.

-Поїхали звідси, – тихо сказала Катя. – Не подобається мені тут. Ворота замкнені, там все закинуте, а на дорозі свіжі сліди від машини.

Микола розвернув машину перед воротами, і вони виїхали на трасу. Катя вдивлялася в суцільну стіну дерев уздовж дороги, але не помітила більше жодного просвіту, де могла проїхати машина.

-Може нам наснилося? – запитала вона і повернула обличчя до чоловіка.

-Може, й наснилося, – підтвердив Микола, не відводячи погляду від дороги.

Катя підтягла куртку вгору і уткнулася носом у комір.

-Комусь скажу, не повірять. – посміхнулася вона. – Хіба міг нам з тобою наснитися однаковий сон? І старий був. І запах на одязі лишився.

-А ми не скажемо нікому. З буханців хліба насушимо сухарів. І цукру нам вистачить на кілька місяців, – Микола повернув голову і підбадьорливо посміхнувся Каті. – Ми просто заблукали, заснули в машині в хуртовину по дорозі на весілля твоєї подруги. Нам наснився сон, – Микола помовчав.

-Думаю, старому та його дружині не потрібен ніхто інший. От і сховався він від нас…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.