Поліна їхала з дачі і везла повну сумку редиски і зелені. Петро знову відмовився їхати з нею. А почалося все рік тому. Тільки вони почали будувати дачу, як Петро одразу заявив: – Е, ні! Будуйте її самі! Тут вже вибачте. Городи теж не моє. Он, нехай Поліна займається. В мене є набагато важливіше діло. – Це яке таке діло? – допитувалась дружина. – А ви скоро все побачите, – загадково говорив Петро

Поліна їхала в автобусі з дачі і везла повну сумку редиски та зелені.

Її Петро вкотре відмовився поїхати з нею, бо бачте не діло городом займатися такій творчій людині, як він.

Це він так і сказав.

Коли Петро вийшов на пенсію, він почав «шукати себе».

Виявилося, що життя без роботи йому тяжке і незрозуміле. Але і робота йому теж набридла.

Якоїсь миті його осяяло – він може бути генієм! Він давно заховав у собі якісь приховані таланти, а які саме він не пам’ятає.

Все почалося з тієї самої дачі, яку вони збудували рік тому.

Ще тільки розпочиналося будівництво, до якого залучили доньку із зятем, як Петро одразу сказав:

-О ні, будуйте її самі! Тут вже вибачте. Городи теж не моє, он, нехай Поліна займається тим, якщо їй так потрібна була дача.

У Петра була ідея, на його думку, краща – він вирішив, що буде садівником.

Це вам не цеглу тягати і на городі працювати, тут думати потрібно.

На дачі були три яблуні і він задумав прищепити до них груші.

Щось там вичитував в інтернеті, ламав гілки, мотав скотч, все тільки зіпсував, і до середини літа занудьгував – нецікаво.

Потрібно було виїхати в місто, щоб набратися натхнення, а насправді – втекти на найскладнішому етапі будівництва, щоб йому не сказали допомагати.

Приїжджаючи додому, Поліна помічала, як чоловік «шукає натхнення».

Спочатку вона не розуміла, що діється – Петро ходить з кімнати в кімнату, щось бубонить собі під ніс.

-Петре, з тобою все добре? – поцікавилася Поліна.

-Тихо, мовчи, муза так не прийде! – відмахувався Петро.

-Потрібно б на дачу з’їздити, картоплю викопати, – сказала Поліна.

-Що? Картоплю? – обурився Петро. – Ти що весь час думаєш про якісь дрібниці! Не хлібом єдиним жива людина! Скажу тобі по секрету – я почав писати вірші.

Така хвиля натхнення в мене! Ось що – я випущу свій збірник поезій, і ми з гонорару тобі шикарну шубку купимо.

Поліна сама збирала картоплю в мішки разом із дочкою та зятем, поки її чоловік займався «поезією».

Коли було зібрано весь урожай, Петро обурено бігав по квартирі:

-Критик називається! Він нічого в поезії не розуміє! – кричав він дружині, хоча вона теж не розуміла про кого йде мова. – Я б такому розумнику мітлу в руки дав і хай би підмітав вулиці.

Виявилося, що Петро листувався з якимось там редактором, який розкритикував його вірші. А ще виявилося, що Петру треба розщедритися самому, щоб випустити цю збірку.

-Все йому не те! – обурювався Петро. – Порадив мені в класиків вчитися, щоб я міг відчувати вірші!

-Ну а може він правий! – Поліні було щиро шкода свого чоловіка, він мало не плакав. – Треба почитати, зрозуміти, відчути.

Петро прислухався до дружини. Він читав Кобзаря і намагався вникнути у суть.

Але найчастіше Поліна знаходила його хропучим на дивані, причому з розкритим Кобзарем у руках.

Через два тижні він розчарувався у віршах.

-Яке нудне це все: цей Кобзар та ці вірші, – сказав він, і одним натисканням клавіші стер всі свої твори.

Поліна так і не встигла прочитати його вірші…

Петро довго шукав собі нову тему для натхнення. Він часто просив дружину посмажити йому картоплю і їв її з консервованими овочами, вирощеними на городі.

Поступово у Петра став округлятися животик.

-Петре, ти б зайнявся спортом, побігав уранці або в спортзал би сходив, – жалісно попросила дружина.

-Навіщо мені цей спорт? – здивувався Петро. – Як я ним прославлюсь, чи людям користь принесу?

Та я ж природжений художник, я тільки зараз це зрозумів!

Тут же він купив мольберт, фарби, полотна на підрамнику і Петро почав творити свої шедеври.

Перші його картини були викинуті – не пішло! Коли він навчився малювати щось абсурдне, як першокласник, йому сподобалося.

На Новий Рік він запросив на свою виставку доньку та зятя – оцінити його картини. Прямолінійний зять висловив свою думку:

-Петро Романовичу, але це ж якась мазня!

Зять тут же був виставлений з квартири. Але його критика ще більше розбурхала Петра на натхнення, і він почав малювати з таким завзяттям, що заляпав фарбою шпалери та підлогу.

Навесні його натхнення зійшло нанівець, тому що він спробував продати свої шедеври в інтернеті, але ніхто не купував, а в коментарях його засміяли.

-Петре, ти тут все заляпав, треба б ремонт зробити! – сказала Поліна.

Петро вдав, що не почув її, і задумливо промовив:

-Точно! Я зрозумів, у чому моя помилка! Моє покликання – винаходи. Але тут удома я цього робити не можу, мені розмах потрібен, поїду на дачу!

Петро спритно ухилився від ремонту, довелося його робити Поліні з донькою та зятем.

Чоловік приїжджав переночувати і знову їхав на дачу аж до городнього сезону. Ремонт було закінчено.

-Ну що, винайшов щось? – поцікавилася Поліна.

-Щось не виходить, – зніяковіло відповів Петро. – Там дещо доопрацювати треба. Може, колись займуся.

Коли Поліна приїхала на дачу, вона знайшла в сараї якісь конструкції зі зварених між собою труб, пригвинчені і прикручені деталі чогось до чогось, незрозумілі схеми на великих листах, дерев’яні цурки, металеву стружку.

Що за агрегат намагався винайти її чоловік, так і залишилося невідомим.

Очевидно, Петрові ця справа знову набридла, і він знову почав «шукати себе».

Ось і зараз, поки Поліна їхала зі своєї дачі з сумкою, редиски та зелені, вона уявляла сьогоднішній вечір.

Ось зараз вона приїде, зробить чоловікові відбивну з картоплею-пюре, зробить салат зі сметанкою і погодує Петрика.

А він, з виглядом генія, ляже в халаті на диван і покладе руку на чоло, зовнішньою стороною долоні – не заважайте, мовляв, він думає!

Або почне вкотре розповідати Поліні свою марну ідею!

-Ох, чим би дитя не тішилося! – думала жінка.

Все одно вона його дуже любить, адже він такий рідний, хоч і смішний…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.