Була п’ятниця. Починало вже темніти, а Іван тільки повертався з роботи додому. Стежка, якою він йшов, проходила повз автобусну зупинку, де Іван помітив незнайомого хлопця, який сидів на лавці і байдужим поглядом дивився на захід сонця.
– Привіт, – за сільською звичкою привітався з незнайомцем Іван. – Ти чого тут сидиш?
– Автобус чекаю, – спокійно відповів хлопець.
– Який автобус? – здивувався Іван.
– Якийсь.
– Ти що, хлопче, загуляв?
– На жаль… – зітхнув незнайомець. – Хотілося б мені загуляти, але я, на жаль, не вживаю.
– Так? – шанобливо здивувався Іван. – А чи знаєш ти, що автобусів сьогодні в нашому селі вже не буде?
– Не буде? – хлопець недовірливо глянув на Івана. – Чому не буде?
– Тому що основна траса у нас осторонь. До неї майже п’ять кілометрів. До нас автобуси за розкладом приходять. Останній звідси йде рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль.
– Так? – Хлопець на кілька секунд задумався, потім промимрив: – Ну й добре.
– Що добре? – занепокоївся Іван. – Ти сам, де живеш?
– У Рівному.
– Де? – ще більше занепокоївся Іван. – І як ти тепер додому діставатимешся?
– А ніяк. – хлопець сумно підтис губи. – До ранку тут сидітиму. Вранці перший автобус прийде, я й поїду.
– Як це до ранку? – Іван з подивом дивився на хлопця. – Зараз же ночі холодні. Та й на тебе, напевно, вдома чекають. Турбуються.
– Ні-і… – замотав головою хлопець. – Ніхто на мене тепер не чекає.
– Чому це?
– А тому, що я покинутий.
– Покинутий? Ким покинутий?
– Дівчиною. Я з нею півроку жив, а вона… – Незнайомець зітхнув. – Покинула вона мене.
– Зачекай… – Іван невесело посміхнувся. – А ти тут взагалі як тут опинився?
– Просто. Сів на перший міжміський автобус, що трапився, і поїхав, куди очі дивляться. Думав, що їду на край світу, а мене сюди привезли. Ех… Як це, виявляється, неприємно, коли ти покинутий…
– І скільки тобі років, шановний покинутий? – з іронією в голосі поцікавився Іван.
– А що? – невдоволено пробурмотів хлопець. – Якщо ви дізнаєтесь мій вік, щось зможе змінитись у моєму житті?
– Може й зможе, – посміхнувся по-доброму Іван. – Так скільки тобі років?
– Ну, тридцять.
– Скільки? – Іван засміявся. – У тридцять років, і покинутий? Та ні, хлопче, ти не покинутий.
– Як це не покинутий? – обурився хлопець. – Мене сьогодні відкритим текстом відправили на… На чотири сторони. Ви розумієте? Я її любив, а вона… Зрадниця… Вона ж до іншого пішла.
– Заспокойся, хлопче. – Іван поклав хлопцеві руку на плече. – Ти не покинутий. Ти ще не знайдений. Не знайдений гарною жінкою. Ану, встань.
– Навіщо? – захвилювався хлопець.
– До мене підемо, ти в хаті в мене переночуєш. А вранці я тебе сам особисто на автобус посаджу, котрий у Рівне йде. Ти, мабуть, ще й голодний?
– Трохи, – кивнув незнайомець.
– Ось і добре. Тебе як звати?
– Микола.
– А мене Іван. Зараз нас із тобою моя дружина нагодує. Вставай, говорю, чого сидиш?
Хлопець неохоче підвівся з лави, і вони пішли сільською вулицею. Коли до Іванового дому залишалося метрів двадцять, він раптом зупинився і запитав:
– Слухай, Миколо, а ти за фахом хто?
– Будівельник. А що?
– І який ти будівельник?
– Звичайний. Будинки багатоповерхові будую.
– Так? – Іван з цікавістю подивився на хлопця. – А, припустимо, полагодити дах будинку ти зможеш?
– Якщо заплатять, зможу, – знизав плечима хлопець. – Я ж професіонал.
– А як не заплатять? – Запитав каверзне запитання Іван. – Якщо людина дуже хороша, і матеріал у неї будівельний є, але платити їй, поки що, нічим. Чи зможеш ти допомогти, у вигляді благодійності?
Хлопець одразу з підозрою дивився на Івана.
– Бачиш будинок із синіми воротами? — продовжив Іван, і показав на будинок, що стояв поруч із його хатою. – Ось в ньому й живе справжня покинута людина. Правда, це жінка. Ольга. Покинув її один поганий тип, залишивши з дитиною на руках. А в хаті у неї дах протікає. Сам подумай, як їй у такому домі жити, та ще й з дитиною? Давай-но, зайдемо до неї, подивишся, що можна з цим дахом зробити, щоб його не перекривати. Якщо, ти звичайно, і справді, професіонал.
– Ні, що ви! – замахав схвильовано руками хлопець. – Я до жінки не піду. Я цих жінок тепер не хочу бачити. Вони всі зрадниці.
– Це твої жінки зрадниці, а тут все навпаки. І взагалі, Миколо, я зараз згадав, у мене в хаті нині гостей понаїхало повно, тебе покласти спати нема куди. А в цьому будинку є веранда і на ній диван є вільний. Тобі все одно де спати, правильно? Головне, щоби тепло було.
– А жінка молода? – ще більше захвилювався хлопець.
– Та не переживай ти так, – знизав плечима Іван. – Ти тут поки постій, почекай, а я мости наведу. Ця Ольга – жінка горда, може від несподіванки одразу відмовитися.
Іван залишив Миколу на стежці, сам підійшов до ґанку і сміливо постукав у двері.
– Оля! Сусідка! Не спиш? Відкрий на хвилину.
Двері відчинилися, і на порозі з’явилася молода жінка в теплому халаті.
– Здрастуйте, дядько Іван, – здивовано привіталася вона з вечірнім гостем. – Яке тут спати? Рано ще. І справ повно. А чого ви прийшли? Сталося щось?
– Та я все з приводу твого даху, – почав здалеку Іван. – Він в тебе все тече?
– Поки дощів нема, не тече, – посміхнулася господиня. – А минулого тижня я втомилася відра підставляти.
– Ось і добре. А я тобі людину знайшов, яка може дах полагодити.
– Ой, – зраділа і водночас запереживала жінка. – Та ви що? Так несподівано. У мене ж поки що платити нема чим. На ринок везти нема чого, тільки червень почався. Ось продавати з городу щось почну, гроші з’являться, тоді можна й будівельників наймати.
– Це зрозуміло, – кивнув Іван. – Але ж людина має спочатку подивитися на масштаб роботи. Правильно? Щоб зрозуміти, що та як. І це… – Іван зробив паузу. – Будівельник наш на останній автобус спізнився. А в мене вдома гості. Може, ти пустиш його на веранду? Переночувати.
– А він нормальний? – через паузу, і з підозрою спитала жінка.
– Він взагалі не вживає, – гордо відповів Іван.
– Ну, якщо, справді, не вживає, тоді пущу, – невпевнено, але кивнула Ольга.
– І ти йому щось перекусити дай. Бо він до ранку не дотягне.
– Так і бути, – хмикнула Ольга, – нагодую вашого протеже.
– Миколо, – голосно покликав хлопця Іван. – Іди сюди, не соромся. Зараз тобі господиня масштаб роботи показуватиме. А потім нагодує, і спати покладе. А я, за вашою взаємною згодою, відкланяюся.
І Іван, залишивши двох покинутих на ганку, поспішив до себе додому.
Наступного ранку він, ледве прокинувшись, почув, як з боку сусідського будинку спочатку почулися несміливі звуки молотка, а потім пролунав тріск дощок, з яких витягували цв’яхи.
– Ось, воно як! – здивовано вигукнув Іван, і весело глянув на дружину. – Чуєш, Марія, тріск? Адже це той самий Миколай, про якого я тобі перед сном розповідав. Здається, він вже за роботу взявся, – Іван засміявся. – А то, розумієш, сидить на лавці, ніс повісив. Я, каже, покинутий… А я йому кажу, не буває покинутих у тридцять років! Бувають не знайдені! І правий я виявився. Га Марія? Правий!