Марійка поливала перчики на городі й уважно дивилася через паркан до своїх сусідів.
А там було на що подивитися! Головна красуня села, Оксана, збирала речі… А під час цього, вона голосно сварилася зі своїм чоловіком Романом!
На город вийшла мати Марійки, Ніна Іванівна, і теж глянула в той бік.
– Марійко, що там відбувається?! – здивовано запитала вона дочку.
Марійка глянула на матір і раптом засміялася.
– Ти чого це радієш? – ахнула Ніна Іванівна, не розуміючи, що відбувається.
– Схоже, Оксанка від Ромчика йде! – відповіла дочка.
– А що Ромчик?
– Гульбанив, схоже…
– От, нормальний хлопець був, – тітка Ніна, як і будь–яка сільська жінка, любила поговорити про подібне, а вже про свого сусіда, тим більше. – Навіщо він цю з міста привіз? Все життя хлопцю зіпсувала. Будинок же ж почав будувати, щоб жити зі своєю ненаглядною, та хіба з нею уживешся?! Через неї Ромчикові батьки вже аж постаріли…
Продовжуючи осуджувати сусідів, тітка Ніна набрала зеленої цибульки й кріпчику, і пішла до хати, а Марійка продовжила, не поспішаючи поливати грядки та спостерігати за сусідами…
…Марійка закохалася в Романа, сусідського парубка, коли ще в школу ходила. Він, звісно, на неї малу й уваги не звертав. Йому тоді сімнадцять було, на чотири роки старший за Марійку. За ним зітхали всі молоді дівчата їхнього невеликого села.
Пішов він на службу. Відслужив чотири роки. Коли повернувся, Марійці вже вісімнадцять було, і вона чекала на нього.
Але під час зустрічі Роман тільки кивнув їй. Здивувався, як вона виросла і пішов у свої справах…
А невдовзі привіз він із міста цю Оксану… Зіграли весілля.
Спочатку жили непогано. Роман на завод влаштувався у місті. До міста всього десять кілометрів, і багато сільських там працювали. Будинок почав будувати поряд із батьківським.
Оксана працювати зовсім не збиралася. Цілими днями тільки й сварилася зі свекрухою. Вечорами, коли Роман приходив з роботи, вона ставала зовсім іншою, поводилася спокійно.
Незабаром у Ромчика грошей не вистачало, щоб і будинок будувати, і цю красуню утримувати.
Оксана почала сваритися і з ним, бо ж не про таке життя вона мріяла, тим більше чоловік гульбанити на вихідних став. Будівництво нового будинку припинилося…
…Марія встигла закінчити коледж і вже рік працювала на тому ж заводі бухгалтеркою. І продовжувала дивитись на Ромчика…
…От і цього суботнього дня вона, з якоюсь прихованою радістю, дивилася, як до сусідського будинку під’їхала вантажна машина.
Як вантажники почали вантажити туди якісь речі. Бачила, що у батьків Романа із цього приводу не було ніякого жалю.
Ось вийшов і сам Роман.
– Щоб у понеділок о дванадцятій був у місті, в ЗАГСі! – гукнула йому дружина.
Вона сіла в кабіну вантажівки й поїхала…
…Маріка кинулась додому.
Викупалась і стала наводити красу, крутячись перед дзеркалом і про щось мріючи.
– Ти куди це намилилася? – вкотре глянувши на дочку, запитала Ніна.
– А що я в суботу весь день вдома сидітиму, чи що?! – махнула рукою дівчина.
– Зраділа, що від Ромчика дружина пішла, так? – підозріло запитала мати.
– Ну, ти й скажеш, мамо! – ахнула Марійка.
– Ой, та певно! – обурилась Ніна. – А я не бачу, чи що? Я ж бачила, як ти на нього поглядала. А коли він одружився, так і взагалі, два дні плакала!
– Ну, мамо… – засоромилась Марійка.
– Він зараз з того всього ще більше гульбанити почне…
…Марійка вийшла з дому і попрямувала в сільський магазинчик.
Вона купила собі морозиво і, не поспішаючи, попрямувала назад.
Дівчина вже підходила до свого будинку, як раптом побачила Ромчика.
Той якраз виходив зі своєї хвіртки!
Марічка ахнула і морозиво одразу ж полетіло під паркан…
Роман, побачивши дівчину, підійшов до неї.
– Марійко, привіт! – сказав чоловік. – А чи не позичиш ти мені сто гривень?!
– Навіщо? – строго запитала дівчина.
– Моя ж он пішла від мене… – сказав той. – Сумно на душі… Батьки цілий день виказують мені.
– Ходімо краще погуляємо, поговоримо, – запропонувала Марійка.
– З тобою?! – Роман з якимось здивуванням подивився на сусідку, яку знав з народження. – А тобі скільки років?
– Двадцять один!
– Тобі двадцять один?! – він застиг від здивування.
– А ти думав скільки? – дівчина засміялася.
– Ну, сімнадцять… Вісімнадцять, – став щось рахувати чоловік. – Нічого собі! Ну добре…
Він розвернувся і подався додому.
– Подумаєш! – Марійка гордо підвела голову і попрямувала до свого будинку…
…– Доню, про що це ти з Ромчиком говорила? – запитала Марійку мати, ледь вона переступила поріг.
– Позичити він сто гривень просив.
– Я ж говорю – з горя зараз буде гульбанити, – уважно глянула та на дочку. – А чого ти така зла?
– Та не зла я…
– Досить вже! Іди он полуницю позбирай краще!
Марійка одягла старе трико, майку, взяла відро і попрямувала на город…
…Вона збирала ягоди, намагаючись думати про щось абстрактне, але голова, чомусь про абстрактне думати не хотіла:
– Так виходить, він мене весь час малою вважав. Подумаєш – на чотири роки старший? Це коли чотирнадцять і вісімнадцять помітно, а коли чоловікові двадцять п’ять, а жінці – двадцять один – це найкраща різниця!
Менше уваги на нього треба звертати. Це у вісімнадцять він був крутим хлопцем, на якого всі заглядалися.
Тепер звичайний гульвіса. Ні, він тільки у вихідні гульбанить. На роботу щодня ходить і заробляє добре, просто у нього чорна смуга в житті…
І тут вона відчула, що на неї хтось дивиться… Марійка різко обернулася.
Біля паркану стояв Ромчик і дивився в її бік. Він був поголений, у новому одязі… Дівчина підвелася.
– Чого дивишся? – запитала вона.
– Марійко, ти не ображаєшся? – спитав Роман, якимось дивним голосом.
– З чого я маю ображатись? – запитала Марійка і відчула, як стрепенулося її серце.
– Ну… Мені здалося…
– Годі тобі! – на обличчі дівчини з’явилася посмішка. – Не ображаюся я!
– Ходімо погуляємо!
– Мені полуницю зібрати треба, – розгублено промовила дівчина.
– То я допоможу!
Він одразу ж переліз через паркан і опинився біля дівчини. Та відчула, що від нього пахне одеколоном, а сама в старому трико з діркою і такій же старій майці. Але чоловік, схоже, на це не звернув уваги, а почав швидко збирати ягоди…
…Через пів години відерце було повне. Роман взяв його і поніс до хати, не помічаючи, що дівчина, що йшла позаду, ледве стримувала сміх, уявляючи, як їх зустріне мама…
Хазяйка будинку зустріла їх у коридорі і демонстративно оглянула сусіда:
– Це що за помічник ще у нас?!
– Тітко Ніно, я просто випадково помітив, що Марійка збирає полуницю, от і вирішив допомогти…
– Ага, а перед цим помився, поголився і перевдягся!
– Тітко Ніно, ми ж сусіди…
– Ти, сусіде, не встиг свою ненаглядну дружину випровадити, а вже до дівчат залицяєшся!
– Мамо, я давно доросла, – втрутилася Марійка.
– Бачу, що доросла, тільки розуму, ні в тебе, ні в нього немає. Давай ягоди!
Він подав їй відерце, і господиня понесла його на кухню, а Марійка підійшла до Романа, поклала руки на плече, і вставши навшпиньки, прошепотіла на вухо:
– Я через годину вийду…
На обличчі хлопця майнула щаслива усмішка, він кивнув головою і вийшов.
Не встигла дочка зайти в хату, як очікувано почалися запитання й розпитування:
– Ти що виробляєш?! – сварилася мати.
– Мамо, ну, що я виробляю?
– Від нього ще дружина не встигла піти! Може, ще повернеться! Завтра все село тільки про вас гомонітиме. Ти що на заводі нормального парубка знайти не можеш?
– А чим тобі Ромчик не подобається?
– Це три роки тому він усім подобався, коли зі служби повернувся – красень і з грошима. А зараз? Він у тебе зранку сто гривень чого просив.
– Він нормальний хлопець. Розлучиться з Оксанкою і все в нього буде добре.
– Ось ти і почекай, поки він розлучиться, а там буде видно.
– Все, мамо, піду купатися.
– Ти ж зранку купалася.
– Поки ягоду збирала…
– До нього чепуришся? – похитала головою мати.
Але дочка, не відповівши, попрямувала у свою кімнату.
– Що за шум? – до хати зайшов господар.
– У нас, Петре, поки ти на роботі був, стільки подій сталося, – у голосі дружини відчувався сарказм.
– І яких же? – він сполоснув руки і сів за стіл.
– Від Ромчика його красуня Оксанка пішла!
– Ну й добре! Такої дружини нікому не побажаю. Ромчик завжди хорошим хлопцем був і зараз його на роботі хвалять. Якби одразу нормальну дівку знайшов, все б у нього добре було.
– Так от, – Ніна поставила перед чоловіком тарілку з борщем. – Наша донька сьогодні вже з ним полуницю збирала.
– Яку полуницю? – не зрозумів Петро.
– А ось цю! – і дружина кивнула на відерце з ягодою.
– Та що ти загадками говориш?! – обурився Петро.
– Які загадки?! Наша дочка в нього ще зі школи закохана! Ось тепер он від радості, наче на крилах і літає!
– Ого! – похитав головою чоловік і взявся за ложку.
– Ось і я говорю!
– Слухай, Ніно, а Ромчик хороший хлопець, – задумливо промовив чоловік.
– Був хорошим, колись…
– Він і зараз нормальний.
– Ти хочеш, щоб наша дочка за нього заміж вийшла?
– Це вона сама нехай вирішує.
– Ти не проти, якщо наша дочка вийде за Романа? – здивувалася Ніна.
– А скільки там на розлучення дають? – раптом спитав чоловік.
– Не менше місяця.
– Ось розлучиться, гульбанити припинить, а там побачимо.
– Так про нас все село пліткувати буде.
– Нічого переживемо.
– Тату, привіт! – на кухню забігла дочка і поцілувала батька в щоку. – Ти на мене не гніваєшся?
– Як я можу на тебе гніватися? – усміхнувся той.
…Пліткувати про них усі жінки села, звісно, почали. Де ж це бачено, щоб від чоловіка дружина пішла, а він замість того, щоб гуляти від горя, чи від радості, того ж дня з іншого почав гуляти!
Ромчик на ці розмови не звертав уваги. Він припинив гульбанити, розлучився зі своєю дружиною і продовжив будувати хату…
Марійку ці розмови зачіпали дужче, але потихеньку вони почали стихати.
А до середини жовтня плітки й зовсім затихли, адже наступної суботи у Романа й Марії мало бути справжнісіньке весілля…