Іван повернувся додому о дев’ятій вечора. Повозившись у коридорі, він зняв із себе пальто, перевзувся в домашні тапочки і з’явився перед дружиною.
Ганна, похмура, сиділа за столом, і вдавала, що дивиться телевізор. Іван теж присів до столу і втупився в дружину.
– Ти чому на мої дзвінки не відповідаєш? – витримавши велику паузу, запитала, нарешті, Ганна, не дивлячись на чоловіка. – Пішов у поліклініку і зник. А якби я таке відчула? Ти чому про мої нерви не думаєш, га?
– У мене зарядка на телефоні сіла, – спокійно відповів чоловік.
– Зарядка в нього сіла… І де ти був?
– На побаченні.
– У твої роки? – Ганна хмикнула і подивилася уважно на чоловіка. – Придумай щось цікавіше.
– А які мої роки? – Іван знизав плечима. – Лише сімдесят. Саме час для пригод.
– Хочеш, сказати – сивина в бороду? – Ганна знову подивилася на Івана. – А що це у тебе на щоці?
– Де?
– А ось тут, – дружина тицьнула чоловікові пальцем у щоку поруч із нижньою губою. – Це помада?
– Мабуть… – задоволено усміхнувся Іван, і почав терти щоку рукавом сорочки. – Я ж кажу, на побаченні я був.
– Що? – Ганна закрутилася на стільці. – Що означає на побаченні? Ану, швидко зізнайся, звідки в тебе на обличчі помада?
– Кажу ж – від жінки.
– Не треба дурити дружину! – грізно вигукнула Ганна. – Ти що це, вирішив над сімдесятирічною дружиною пожартувати, так? Швидко говори мені правду!
– Аня, тобі так нервувати не треба, – усміхнувся Іван. – Ну, подумаєш, поцілувала.
– Господи… – Ганна не вірила своїм вухам. – Це що, мені сниться, все це? Невже і я дожила до такої ганьби? Ну, кажи, хто тебе поцілував?
– Жінка, – знизав плечима Іван.
– І скільки їй років?
– Тридцять п’ять.
– З глузду з’їхав… – Ганна схопилася за голову.
– І звуть її Ольга, – продовжив спокійно говорити Іван. – Та ти не бійся, Аня, побачення у нас з нею було при свідках. Отже, ніхто нічого поганого про нас із нею сказати не зможе.
– Ах, ти! … – Ганна хотіла вилаятися як чоловік, але не обернувся язик. – Ах ти…
– А хочеш знати, хто був свідком нашого побачення? – спитав навіщось Іван.
– Мовчи краще! – вигукнула Ганна сердито. – Ось, виявляється, у кого наш синочок пішов. В тебе він пішов. Недарма він свою дружину в сорок років покинув. Це все твої гени в ньому вирують.
– По-перше, не Сергій дружину покинув, а вона від нього пішла, – став на захист сина Іван.
– А чому він її не втримав? – закричала дружина. – Я його Оленку так любила, так любила. А тепер що? Він іншу шукатиме дружину? Я іншу навряд чи так полюблю, як Оленку.
– Полюбиш, куди ти дінешся, – хмикнув чоловік.
– Мовчи краще! – знову закричала Ганна. – І ти теж… Сивина в бороду. Так? Оце порода у вас… І що мені тепер з тобою робити? З дому тебе виганяти на старості літ? Перед людьми будемо ганьбитися?
– Бач, розмріялася… – засміявся Іван. – З дому хоче виганяти… До речі, хочу тебе заспокоїти, свідком на нашому побаченні був Сергій.
– Який ще Сергій?
– Твій син, який ще.
– Тьху! – Ганна навіть очі заплющила від безсилля. – Оце синок у мене… Замість того, щоб батька присоромити, він йому ще й допомагає.
– То він же мене й запросив на це побачення?
– Що? – не зрозуміла Ганна.
– Того. Він мене сьогодні познайомив зі своєю новою обраницею. Тобто – майбутньою дружиною. Ольга її звуть.
– Та ти що? – Ганна навіть відкрила рота від подиву. – А мене? Чому він мене не запросив? Чому він мене не познайомив?
– Бо боїться. Ти ж Оленку як любила. Не дай Боже, при першій зустрічі ляпнеш щось не те. Ось він і вирішив спочатку мене познайомити, підготувати, так би мовити, ґрунт.
– Господи… Боїться він… – Ганна задумалася, потім спитала: – Ну і як вона, ця Ольга?
– Гарна, – усміхнувся Іван. – При прощанні навіть у щоку мене цмокнула.
– Ага… – Ганна зробила незадоволене обличчя. – Чмокнула його… А він одразу й розтанув.
– А ти чого? Не рада, чи що? – Іван хмикнув. – Їй треба було на прощання мене за ніс вкусити, так? Ось тому Сергій мене спершу й покликав. Бо знає твій характер.
– А що – мій характер? – Анна зітхнула. – Подумаєш, характер. Трохи поворчу, а потім прийму, куди подінусь.
– От-от, – кивнув Іван. – Так що, давай, починай, свари мене, наскільки в тебе сил вистачить. І сина свари, і всіх чоловіків, які жінок кидають. Виговори, як слід. Щоб завтра з твого рота лише добрі слова вилітали.
– А що завтра? – насторожилася Ганна. – Чому завтра?
– Прийдуть вони до нас завтра, – розвів руками Іван. – Зранку прийдуть. Обидва. Так що відкривай свій краник, виливай на мене всю злість, що накопичилася.
– Та НУ тебе. – Анна раптом повеселішала, встала, потім схаменулась. – Господи! Завтра вранці? А чим я їх пригощатиму?!
– Знайдеш чим, – усміхнувся Іван. – Що-що, а пригощати ти в мене вмієш…