Юля мила посуд після вечері. – Іванку, щось телевізор якось не так працює, – нерішуче сказала вона чоловіку. – Ти не подивишся? – А сама?! – раптом роздратувався Іван. – Сама що? Ніяк? Я тобі вже сто разів показував, що і як вмикати. ​​Ну що, це так складно запам’ятати? Юля застигла від несподіванки

Можливо це і жарт, але дуже правдивий: «Працює – не чіпай!».

У житті це правило частенько підтверджується.

Звичайно, ні про що подібне Юля і не думала. Вона була просто щасливою заміжньою жінкою. У них з Іваном була чудова донька і шість безхмарних років шлюбу.

Так вийшло – просто само собою. Вони навіть ні про що не домовлялися. Але всі обов’язки чоловіка і дружини, які найчастіше спричиняють сварки, розподілилися рівномірно і справедливо.

У їхній сім’ї склалося так, що кожен займався тим, що в нього виходило найкраще і не викликало роздратування.

Ось, напевно, тому Юля з Іваном ніколи й не сварилися через побутові питання.

Просто тому, що ніхто з них не вважав, що робить занадто багато, тягне все на собі, тоді як другий відверто нічого не робить.

Юля працювала. Але працювала вона без фанатизму, ніколи не затримувалася, у ніякі відрядження не їздила, на курси не ходила, кар’єру не будувала.

Їй це не було потрібно. Юлі було дуже комфортно, що вона на роботі не втомлюється, що в неї залишається досить багато часу та сил для сім’ї, та й ставлення до неї у колективі завжди було хорошим.

Колеги знали, що вона відповідально виконує доручення, не халтурить, на неї можна покластися.

Але мінусом було те, що, звісно, ​​Юля заробляла набагато менше за Івана…

Іван був тямущим співробітником, честолюбивим. Йому якраз було важливо крокувати кар’єрними сходами, і це в нього виходило непогано.

Основний фінансовий внесок у сімейний бюджет був, звісно, ​​його.

Він приходив з роботи пізно, дуже втомлювався, часом був нервовим і дратівливим.

Натомість – гроші.

Іван ніколи не готував, не прасував, дуже рідко брав участь у прибиранні, а з вихованням доньки тільки трохи допомагав Юлі.

Натомість він не дозволяв дружині ходити в магазин по продукти і тягати важкі сумки. Вона тільки складала список, чи замовляла доставку.

Іван сам займався всіма рахунками, своєчасно оплачуючи їх.

Обслуговування машини було повністю на ньому.

А ще Юля, при всіх своїх перевагах, була абсолютно нетямущою у всьому, що стосувалося хоч якоїсь техніки.

Чи то пральна машина, чи телевізор, чи новий телефон.

У чомусь розібратися, щось налаштувати, вона не вміла зовсім.

Іван поблажливо посміюючись, допомагав їй, пояснюючи мало не на пальцях, що і в якій послідовності натискати.

Для нього все це було елементарно і не було проблемою.

Словом, механізм був чудово налагоджений і функціонував без найменших збоїв – усіх всіх влаштовувало, жодного невдоволення не було навіть у думках.

До того самого вечора…

-Іванку, щось телевізор якось… Не так працює… Ти не подивишся, що там може бути? Не поспішай, коли час у тебе буде, добре? – попросила Юля після вечері, домиваючи посуд.

-А сама? – раптом якось роздратовано відповів Іван. – Сама що? Ніяк? Я тобі вже сто разів показував, що і як вмикати. ​​І що там треба робити. Ну що, це так складно запам’ятати, чи що?
Юля застигла від несподіванки.

-Та ні, – розгублено сказала Юля. – Ну гаразд, мені не принципово…

Вона погралася з донькою, почитала їй на ніч казку і сіла почитати новини в телефоні.

Телевізор працював – Іван його все-таки налагодив, але у Юлі вже не було настрою його дивитися.

Можливо, цей випадок списався б на втому Івана та його дратівливість, якби через кілька днів історія не повторилася.

Юля купила собі новий телефон замість старого.

-Любий, допоможи, будь ласка, розібратися з телефоном, – попросила Юля чоловіка в суботу, коли він повернувся після посиденьок з друзями і був у чудовому настрої.

-З ким я живу? – пафосно звів Іван руки до стелі. – Тобі самій не соромно? Та будь-яка дитина розбереться з такою елементарною річчю, а ти…

-Вибач, – Юля знизала плечима і в понеділок попросила колегу допомогти розібратися.

Телефон був налагоджений, але осад, як то кажуть, залишився.

Пройшло два тижні, і подружжя запросили на дачу відзначити день народження близького друга Івана.

Забагато розслабившись від ігристого, Іван перед друзями виставив її абсолютно непристосованою до життя.

Згадав усе – і зламану мультиварку, і телевізор, і телефон.

А на завершення розцілував руки господині – за те, що вона вміла кермувати машиною і давала можливість своєму чоловікові періодично їздити, як пасажиру.

-Є ж справжні жінки на світі! – вигукував він. – Щастить декому! Заздрю ​​білою заздрістю!

Юля не розплакалася тільки тому, що не хотіла робити цього при людях, але ображена вона була дуже сильно.

-Іване, що відбувається? – запитала вона чоловіка по дорозі додому.

-Та бо набридло! Мені соромно за тебе! – закричав він. – Друзі хизуються, які у них дружини-розумниці: одна програміст, інша пройшла курси водіння, третя в електриці розбирається, так як не кожен мужик.

А я що скажу?! Що ти навіть покази лічильників через інтернет подати не можеш і баланс телефону поповнити через особистий кабінет? Мені соромно!

Юля тихо плакала.

Вона плакала довго, тому що їй було прикро чути такі слова від коханого чоловіка, але, подумавши, вона зрозуміла, що він не такий вже й неправий.

Вона, справді, була як стара бабуся з найглухішого села. Івана можна, мабуть, зрозуміти. І Юля вирішила виправитись.

Через кілька днів, повернувшись із роботи, Іван був неймовірно здивований: його Юля, подивившись кілька відео, змогла самостійно усунути несправність у кавомашині, яка вчора зламалася.

-Нуу, здивувала ти мене! – сказав він захоплено. – А вечеря коли?

-Ой, Іванку… Пробач! Забула тобі сказати – вечерю я приготувати не встигла, провозилася з кавомашиною. Збігай в магазин, купи чогось готового або сам приготуй, гаразд?

Ти ж все одно ще не роздягся. Мені зовсім трохи залишилося доробити.

Це було щось із області фантастики, але Іван, який не чекав подібного, в магазин таки сходив і купив готову вечерю у відділі кулінарії.

Але на цьому його здивування не закінчилося. Не встигли вони повечеряти, як Юля тоном, що не терпить заперечень, запитала:

-Іване, ти посуд помиєш, чи Софійці казку почитаєш? Я щось втомилася, відпочити хочу.

-По-суд? – здивовано сказав Іван.

Тим не менш, читати вечорами та укладати доньку спати тепер стало його обов’язком.

А ще – готувати сніданок та відводити Софійку в садок.

Юля пішла вчитися на права, тому часу у неї тепер стало дуже мало: теорія була вечорами, а практика рано-вранці, перед роботою.

-Іване, я наступного тижня у відрядження маю поїхати, а потім на два місяці йду на курси, – поставила чоловіка перед фактом Юля. – Мені сказали, що якщо я на нормальному рівні комп’ютер освою, то мені зарплату підвищать.

Та й від відряджень скільки ж можна відмовлятися? Незручно. Так що тобі найближчим часом доведеться більше домашніх справ на себе взяти, добре? Особливо, поки мене тиждень не буде…

Юля замовкла, бачачи, як чоловік застиг з відкритим ротом, і невпевнено закінчила:

-Але тепер ти зможеш мною пишатися, так?..

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.