Тетяна всі свої п’ятдесят два роки любила зиму. Снігову, білу, морозну…
Вона йшла поспішаючи на роботу морозним ранком, дихала свіжим повітрям, ловила на льоту сніжинки, розглядаючи їх.
А ввечері, повертаючись додому, піднімала голову і милувалася снігом, що кружляв у світлі ліхтарів.
Від цього в неї і втома кудись ішла, і настрій піднімався.
Повернувшись до своєї теплої квартири, Тетяна розігрівала вечерю і пила гарячий чай.
Вона майже вісім років живе одна, відколи не стало її чоловіка. Рано він пішов… Раптово…
Донька Катя одружена, живуть із чоловіком в Одесі, двоє дітей.
Тетяна іноді відвідувала їх, але влітку не їздила, зазвичай восени. Дуже вже жарко влітку, спека їй не подобалася.
Ось і зараз в листопаді вона була у них у відпустці. Онуки раді, не відходили від бабусі, гуляли по набережній. Старша внучка водила її в кіно…
Був початок грудня. Тетяна прийшла з роботи, і щойно зробила чаю, як пролунав дзвінок у двері.
Вона пішла відкривати, глянула у вічко і побачила незнайомого чоловіка.
Тетяна вирішила не відкривати.
Дзвінок був наполегливим і Тетяна через двері запитала:
-Вам кого? Хто вам потрібен?
-Галино, відкривай, ти що родича не впізнаєш? – почула Тетяна.
Тетяна застигла від здивування.
Галина, була сусідкою Тетяни. Вона вчора з чоловіком поїхала на дачу, вони обоє пенсіонери, а з Тетяною у них були добрі, дружні стосунки.
Тетяна відчинила двері і побачила чоловіка років п’ятдесяти із дорожньою сумкою. Чоловік теж дуже здивувався, побачивши Тетяну.
-А де Галина, Сергій? Ви хто?
-Тут я живу, а поруч Галина з чоловіком, ви помилилися квартирою, мабуть.
-Вибачте, я останні років дванадцять у них не був, от і помилився, вибачте ще раз, зараз дзвонитиму до них.
-Їх нема вдома, вони вчора поїхали за місто, на дачу, повернуться завтра…
-От нічого собі, це вони так чекають на мене в гості? Сам винен, не подзвонив, сподівався, що вони вдома. Що ж робити? Зараз дзвонитиму…
Тетяна запросила чоловіка увійти, не буде ж він у під’їзді стояти.
-Заходьте, мене звуть Тетяна, а вас?
-Іван, моє ім’я Іван. Я молодший брат Сергія, ось тільки з поїзда.
Він набрав номер брата, і, судячи з розмови, Тетяна зрозуміла, що вони приїдуть сьогодні.
Іван передав телефон Тетяні і вона почула:
-Тетяно, це Сергій, ти вже прихисти Івана, а то поки приїдемо стоятиме на майданчику, незручно якось. Години через дві ми приїдемо.
-Звісно, він і так у мене.
Тетяна запросила Івана на кухню, вирішила нагодувати – коли ще там приїдуть його родичі.
Іван не відмовився від вечері, від гарячого чаю.
Він розповів Тетяні, що приїхав у гості до брата на його день народження.
Вона знала, що через три дні у сусіда ювілей – шістдесят років. Сусіди і поїхали на дачу, розчистити двір від снігу, тому що після кафе наступного дня вони збиралися на дачу.
Іван приїхав один, бо вже три роки, як удівець, йому п’ятдесят чотири. Зараз на пенсії, за станом здоров’я. Тиск.
Змирившись зі своєю долею, він живе спокійним життям. Має дорослого сина.
Все це він розповів Тетяні, і навіть сам собі здивувався, як ця жінка схильна до теплої бесіди.
Приїхали Галина із Сергієм, Іван, подякувавши за гостинність, пішов із ними.
На ювілей до сусіда, Тетяна трохи запізнилася, довго чекала на таксі. Коли вона увійшла до зали, то Галина підбігла до неї і, взявши за руку, посадила поряд з Іваном. Він для неї поряд із собою притримав місце.
Вечір пройшов весело. Іван з Тетяною танцювали, він виявився хорошим танцюристом. Всі милувалися ними, а потім аплодували і Тетяна навіть зніяковіла.
-Іване, де ви навчилися танцювати вальс? Ну, я, зрозуміло, раніше займалася танцями, а ви?
-А я давно, ще зі школи навчився.
Наступного дня Галина запросила сусідку на дачу:
-Тетяно, десь через півгодини ми виїжджаємо, готуйся, я подзвоню у двері.
Будинок у них був великий, з каміном, у будинку тепло. На подвір’ї альтанка, але зимою все під снігом.
Сергій розчистив від снігу барбекю, і вони з Іваном взялися за шашлик. Гостей більше не було, обіцяла дочка з чоловіком приїхати, то ніби мають бути згодом.
Галина з Тетяною накрили стіл і вийшли надвір. Йшов сніг.
Тетяна раділа – взимку вона завжди чекала якогось дива, особливо в зимовому лісі трапляються такі химерні снігові постаті, кучугури.
Ліс таємничий, сніговий, іскриться у світлі місяця.
Зима для Тетяни – це час затишного в’язання шарфу, теплого светра і теплих рукавичок.
Час задушевних бесід із сусідкою Галиною за чашкою гарячого чаю з запашними травами, а також читання улюблених книг.
Тільки занесли шашлик у хату, як приїхали син із невісткою і з ними Валентина, сваха Сергія та Галини.
Теща їхнього сина, спритна жінка, їй п’ятдесят вісім років, але вона виглядає молодшою через свою спритність.
Валентина жвава і неспокійна, всюди, де вона з’являється, стає одразу шумно, вона голосно сміється, ось і зараз, увійшовши до будинку, голосно запитала:
-Чому ніхто не зустрічає мене біля воріт? Я приїхала, а ви тут, мабуть, засумували без мене? Ого, знайомі люди, це значить у нас Іван, правильно я зрозуміла? Ну Тетяну я знаю, – прямуючи до Івана, запитала вона.
Іван підвівся:
-Правильно. Іван. А ви мене знаєте?
-Так, заочно, коли Галина сказала, що приїде брат чоловіка та ще холостяк, я поспішила запевнити її, що буду першою претенденткою на наречену.
-Ну я ніби не збираюся одружуватися, – скромно відповів Іван, а сам глянув на Тетяну.
Валентина голосно розсміялася:
-Зараз не збираєшся, а потім захочеш, я знаю вас мужиків.
Після гуляння Тетяна вирішила пройтися лісовою дорогою, поки ще не зовсім темно, вдихнути свіжого повітря.
Вона втомилася від сміху Валентини, було чути тільки її. Вона присіла поряд з Іваном, щось йому голосно розповідала, а він відсувався подалі.
Тетяна гуляла з півгодини, коли увійшла на подвір’я, то почула розмову Галини і невістки, вони стояли за деревом:
-Галино Петрівно, навіщо ти привезла сюди свою сусідку, я ж тобі казала, що привезу маму познайомитися з Іваном. А він і не дивиться на маму, очей не відводить від твоєї сусідки.
-Іро, ну що ти таке кажеш. Тетяну він сам запросив, ще в кафе. А вранці ще й нагадав мені, щоб я не забула про неї. Та вона не така жінка, яка на мужиків кидається, спокійна і добра.
Іван навіть у день приїзду в неї на нас чекав. Вона відчинила йому двері, нагодувала, поки ми повернулися з дачі.
-Ну, не знаю, не знаю, моя мама сподівається, що прибере Івана до рук. Он який хороший мужик, доглянутий, високий, – невдоволено сказала невістка.
Тетяні стало не по собі. У неї навіть у думках не було з Іваном зблизитися, а вони вже ділять його.
Їй захотілося поїхати, тільки як? Електричка пішла ще години три тому, автобуси не ходять, доведеться назад теж із Галиною.
Тетяна увійшла до будинку, вмостилася в кріслі й втупилася в телевізор.
Через деякий час Іван підійшов до неї і запитав:
-Тетяно, я бачу в тебе немає настрою, якась сумна ти прийшла з прогулянки?
-Ні, ні, все нормально, просто трохи втомилася, дорога не прочищена далі, йшла глибоким снігом.
Син із невісткою зібралися їхати додому:
-Мамо, ти з нами? Збирайся, якщо поїдеш. – запитала дочка.
-Діти мої, їдьте, я залишуся тут, хіба я можу залишити такого цікавого чоловіка, Іван нудьгуватиме без мене, – відповіла Валентина і зареготала.
Тетяна запитала:
-Іро, а ви зможете мене довезти, мені потрібно додому, пізно вже.
-Звичайно, можемо, запросто, – вона багатозначно подивилася на свою матір і посміхнулася.
Іван допоміг Тетяні одягнутися, подав теплий шарф, накинув пальто на плечі:
-Тетяно, а чому ти їдеш, завтра б і поїхали всі.
-Спасибі, але мені потрібно зранку до батьків, вони на мене чекатимуть, – збрехала Тетяна.
У понеділок Тетяна пішла на роботу, а ввечері зайшла в магазин по продукти. Крокувала неквапливо, насолоджуючись зимовим повітрям.
Раптом хтось заступив їй дорогу, вона підвела голову, перед нею стояв Іван.
-Щось пізно повертаєшся з роботи? Добрий вечір!
-Доброго вечора, в магазин заходила, та й не поспішаю, я люблю зиму, люблю сніг, свіже, морозне повітря, а то зараз знову в квартиру.
-Давай свій пакет, допоможу. А у мене є пропозиція – давай після роботи увечері будемо з тобою гуляти. Я тебе вигулюватиму перед сном, а ти потім швидко засинатимеш. Свіже повітря – воно чарівне!
Тетяна засміялася від душі:
-Хтось собачок вигулює перед сном, а ти мене збираєшся вигулювати?
Вони посміялися, трохи погуляли:
-Іване, а ти що надовго тут затримаєшся, збираєшся мене вигулювати?
-Ну місяць точно поживу, а там подивимося. Не від мене це залежить, а від іншої людини. Незабаром Новий рік, а я хочу Новий рік почати по-новому з чистого листа.
Тетяна нічого не зрозуміла, але й розпитувати не стала.
Іван щовечора зустрічав Тетяну. Вони гуляли, і тижнів через три він несподівано запитав:
-Тетяно, а що ти думаєш з приводу нашого спільного життя? Я придивився до тебе, дуже ти мені подобаєшся, а як я тобі?
Іван застав її зненацька, вона давно вже думала, що він недаремно її зустрічає, гуляє з нею. Вона здогадувалася, що йому подобається.
-Іване, я, якщо чесно, я… – вона не знала, як сказати, що він теж подобається їй, а запитала зовсім про інше:
-А як же Валентина?
-Яка Валентина, та ти що, Тетяно! Не дай Боже, мати поруч таку людину, та ще й у нашому зрілому віці. Знаєш, не кожен витримає такий натиск і регіт.
Я думаю, коли ми стаємо старшими, нам усім потрібне спокійне і розмірене життя. А такий екстрим мені ні до чого. Адже я тоді зрозумів, чому ти поїхала. Давай не будемо про це.
Я вчора своїм заявив, що сьогодні приведу тебе в гості, тож пішли, вони чекають.
За столом Іван урочисто підвівся, взяв за руку Тетяну:
-Тетяно, я пропоную тобі руку і серце, ти моя людина, я це зрозумів. Мені з тобою легко й спокійно. Навіть, якщо не хочеш заміж, разом житимемо, я на все згоден.
Тетяна почервоніла, збентежилася, а Галина її підтримала:
-Погоджуйся, Тетяно! Ну, де ти знайдеш ще такого чоловіка? Одній нудно. Та й ми не проти такої родички.
Тетяна кивнула головою і ледь чутно промовила:
-Так, згодна, але до тебе не хочу їхати жити, я люблю справжню зиму.
-А я тут залишуся, з тобою, а там подивимося, вирішимо щось із моєю квартирою.
Ось така зимова радість трапилася у цих двох.
Вони заслужили на своє щастя, і живуть тепер удвох, а влітку їдуть на дачу.
У Тетяни на дачі без чоловічих рук накопичилося багато роботи.
Іван із задоволенням копається там, допомагає у всьому своїй коханій…