Яна чекала свого поїзда, насолоджуючись теплими променями осіннього сонечка.
Нарешті! Нарешті вона змогла знайти роботу в столиці. Її таки запросили.
Ще з дитинства, Яна мріяла стати дизайнером. Вона любила створювати красу навколо себе. І дарувати її іншим.
Звичайно, краса сучасного мистецтва дизайну вимагала креативності та широкої фантазії. Але Яну це ніколи не лякало, як і примхи замовників.
Кожне нове замовлення вона завжди сприймала, як новий виклик довести ще раз, що обрала правильну професію та справу, яка приносить задоволення. От її й помітили, та запросили працювати у Києві.
Занурившись у свої думки, Яна не помітила, як біля неї присів молодий чоловік з рюкзаком.
-До Києва?! – звернувся він першим.
-Так! – Яна посміхнулася. – Ви теж?
-Повертаюсь додому. Їздив навідати бабусю з дідусем. Обожнюю о цій порі до них приїздити. Все навколо золотиться. Так би й залишився жити в їхньому саду. І, бабусин хліб в цей час по особливому смачний…
-Ой, як гарно ви описали. Я впевнена, ви могли б ще багато розповідати про своїх рідних. Та ось вже наш поїзд на підході…
-Було приємно з вами поспілкуватися. Хоча й дуже мало.., – попрощався хлопець.
Яким було їхнє здивування, коли вже через кілька хвилин, зайшовши кожен до свого купе, молоді люди зрозуміли, що вони сусіди!
Для обох ця подорож стала особливою. І пролетіла, наче мить. Як виявилося, Яна та Олег мали майже схожі професії – творити красу навколо.
Олег був художником. І часто його роботи прикрашали оселі людей.
Вони спілкувалися всю дорогу, наче старі приятелі.
Прибувши до Києва, Яна та Олег домовилися зустрітися знову. Яна записала на листочку свій номер телефону, і віддала його Олегові.
Наступного ж дня, вона поїхала в офіс компанії, яка запросила її на роботу. Занурившись з головою у все нове, дівчина не помітила, як пройшов майже тиждень, а Олег їй так і не зателефонував…
Їй стало сумно. Здавалося, їхнє знайомство могло б стати особливим. А тут – тиша. На жаль, його номера телефону в неї не було.
Поспішаючи, Яна встигла написати лише свій…
Та й, якщо ж він так і не зателефонував, то Яна не хотіла навʼязуватися.
Час ішов. Настала зима. Пора новорічних свят. Роботи в молодої дівчини було дуже багато. Добре зарекомендувавши себе з перших днів, шеф почав довіряти Яні все серйозніші об’єкти.
А їй це було лише в радість. Не лякали ані примхи клієнтів, ані масштаби замовлень, ані терміни виконання. Добрий заробіток дозволив зняти кращу квартиру. А з часом і придбати машину. Також, Яна ніколи не забувала про своїх батьків, відправляючи їм завжди подарунки.
-Янусю, дівчинко наша, приїхала б ти на Новий рік додому. Ми з татом скучили за тобою.
-Мамо, я справді не можу. Не ображайтеся. Я після свят приїду. Обіцяю…
Відключивши телефон, Яна раптом згадала поїзд і… Олега. Вона не змогла забути подорож разом із ним.
І знову їй стало сумно.
-Цікаво, чи стаються все ж дива в новорічну ніч?! – подумала Яна. Адже для неї справжнім дивом було б знову зустріти Олега.
Успішно завершуючи рік, начальник оголосив, що буде корпоратив. Яна ніколи не була на такій вечірці. Тому вирішила, що настав час вже їй відвідати салон краси. Але перед тим, вона купила чарівну сукню, в якій виглядала просто розкішно. А під неї пасувало мати і відповідний вигляд!
Вечірка була в самому розпалі. Всі один одного нахвалювали, і все одно обговорювали робочі процеси року.
Раптом до компанії, де була Яна підійшов начальник з молодим хлопцем.
-Знайомтеся, наш партнер вже багато років, художник Олег Мірошниченко!
Яна застигла. Це був він…
А Олег одразу звернувся до неї:
-Ти дала мені неправильний номер. Цифри були не правильними. Я не зміг додзвонитися до тебе. Якби ж я знав, що ти тут працюєш, давно б тебе знайшов.
На хвилинку запала незручна тиша.
-Ну, якщо ви вже тут знайомі, я пішов, – з посмішкою сказав директор.
Після нового року, як Яна й обіцяла, вона їхала до батьків. Але вже не сама. Олег був з нею і більше її не залишав. Боявся, що знову загубляться, сміявся він.
А дівчина, наче в дитинстві, повірила, що на Новий рік дива таки трапляються…