У будинку з самого ранку пахло ароматними пирогами і чимось солодким. Ганна Олександрівна крутилася на кухні, не покладаючи рук. Ще б пак – адже сьогодні син Євген мав привести додому наречену – знайомитися.
Досі жодна з наречених майбутньої свекрухи не подобалася. Скільки б Євгена не знайомив маму зі своїми дівчатами, Ганна Олександрівна в кожній знаходила недоліки.
– Євгене, ну так вона ж нічого не вміє. Ти що, не бачиш? – нашіптувала мама синові, поки кандидатка віддалялася припудрити носик. – Ні, звичайно, якщо у вас почуття, я нічого не скажу. Справа твоя, дивись сам.
Син хмурив чоло, і більше ця дівчина в них вдома не з’являлася.
Будь-яка дівчина, запрошена сином на чай у батьківську хату, негайно виявлялася якоюсь не такою. Так тривало кілька років поспіль, і згодом Євген перестав запрошувати додому дівчат. Навіть Віктор Петрович, батько сімейства, неодноразово сварив дружину:
– Ганно, мабуть, ти всіх наречених від Євгена відвадила. Буде один тепер жити до самої пенсії.
– Не турбуйся, – стискала губи Ганна Олександрівна. – Наш Євген без подруги не залишиться, завидний наречений, як-не-як. З квартирою на хвилиночку.
Завидному нареченому вже перевалило за тридцять, але творювати сім’ю хлопець не збирався.
Однак після того, як Віктор Петрович, так не дочекавшись онуків, відійшов у інший світ, Ганна Олександрівна різко перейнялася особистим життям сина. Всі подруги давно няньчили онуків, а вона ще навіть не набула славного звання свекрухи.
– Сину, може, якось вже визначишся з нареченою? Ми з татом тобі квартиру купили, а сім’ї в тебе все нема і немає.
– Мамо, тобі ніхто не подобається. А вже як ти будь-яку розкритикуєш, так і мені одразу вже не подобається, – знизав плечима Євген. — Є одна на прикметі, та не знаю, як її тобі показати. Напевно, знову не сподобається.
Мама підняла брови – невже вона винна, що син не має сім’ї?
– Мені будь-яка подобається, не кажи нісенітниці. Так, давай, у найближчі вихідні веди свою подружку, – безапеляційно заявила Ганна Олександрівна. – Критикувати не буду, обіцяю.
***
І ось день ікс настав. Ошатна, із завитим сивим волоссям, Ганна Олександрівна чекала гостей. Для себе вона вже вирішила – нехай син живе, з ким сам придумав. Якщо подобається йому, то нехай буде. Головне, хай буде господиня гарна, та онуків справно народжує. Дуже хотілося Ганні Олександрівні з онуками прогулятися та перед подругами похвалитися. Мовляв, рід продовжується.
Зрештою, у двері подзвонили.
Спочатку увійшов син і, привітавшись з матір’ю, трохи подався вперед, щоб поступитися місцем у крихітному коридорі для гості. Гостею виявилася невисока повненька жінка з віком «добре за п’ятдесят»
– Здрастуйте… – невпевнено простягла Ганна Олександрівна, розуміючи, чому син привів знайомитися цю жінку. Напевно, дівчина підійде пізніше, а це її мама.
«Молодець, син. Значить серйозно налаштований, якщо вирішив мене зі свахою відразу познайомити», подумки — похвалила вона Євгена.
– Проходьте на кухню, – жестом запросила гостей Ганна Олександрівна. – У мене і пиріг на столі, і чайник давно скипів. А що, Євгене, дівчина твоя коли підійде?
Євген зніяковіло мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Тітка зняла пальто і по-господарськи повісила його на вішалку, просто на куртку господині. Потім неприємно посміхнулася і буденно представилася.
– Мене Наталя Семенівна звуть, я – дівчина Євгена, якщо можна так сказати… А ви, мабуть, Ганна Олександрівна. Мені Євген про вас багато розповідав.
– Щось я нічого не розумію… Давайте на кухню пройдемо, – незрозуміло дивилася на гостю Ганна Олександрівна. – Тобто як це, вибачте, дівчина… Євген, ви що, розіграти мене вирішили?
Але Євген не поспішав заспокоювати матір. Натомість він ніжно обійняв Наталю Семенівну за те місце, де у струнких зазвичай буває талія. Поки Ганна Олександрівна намагалася зібрати у купу всі думки, він посадив пасію на кухонний диван і налив їй чай.
– Наталю, може капці? – дбайливо уточнив хлопець у Наталі Семенівни.
– Так у нас тепло начебто, – невпопад відреагувала господиня. – І підлогу з підігрівом минулого року зробили.
– Мамо, Наталка нездужає, вона завжди мерзне. Сама розумієш, із віком таке буває. До речі, Наталя на два роки тебе старша.
– На два роки? – Ганна Олександрівна відчула, як їй стало зле.
– Так, – знизав плечима Євген. – Трохи зовсім. І одразу хочу тебе попередити, ми з Наталкою вирішили одружитися.
Ганна Олександрівна лише відкрила рота.
– Як одружитися? Ви з цією… – і відразу зупинилася
– Мама! Ти ж обіцяла!
Наталя Семанівна, яка до цього моменту мовчала, теж вирішила висловити свою думку.
— Ну що ж ви справді. Євген у нас дорослий хлопчик, і потім, ми вже три роки разом живемо. Звичайно, онуків я вам обіцяти не буду, але у нас серйозні стосунки.
– Три роки? – ахнула Ганна Олександрівна. Від думки, що її хлопчик уже давно зустрічається з цією, їй стало ще гірше. Якщо до цього вона ще думала, що ця парочка вирішила її розіграти, то тепер ця надія танула, наче сніг на весняному сонці. Добре, що Віктор Петрович не дожив до цього «щасливого дня».
– Я просто не говорив, бо знав – ти будеш проти. Хоча це все забобони, адже ми з Наталею щасливі разом. А які ж вона пече пироги, ти б знала! Правда це буває нечасто… Зате вам буде про що побалакати, будете як найкращі подружки, раз вік майже один.
Ганні Олександрівні стало неприємно. Обговорювати свого сина, свою золоту дитину, з жінкою, яка йому в матері годиться? Та як вони це взагалі собі уявляють? Хотілося просто заплющити очі, і щоб все, що відбувається навколо, виявилося просто поганим сном.
– Євген ще забув сказати, мабуть, – усміхнулася «невістка». – Ми ремонт затіяли у нас у квартирі. Точніше, у Євгена у квартирі, звичайно ж, у Євгена. Свою квартиру я на онуків переписала…
На цих словах у Ганни Олександрівни потемніло в очах, і вона опустилася прямо на диван.
У себе вона прийшла вже в палаті. Виявилося, від переживань їй стало зле, і якби не медосвіта Наталії Семенівни, невідомо чим все це закінчилося б.
– Зараз вже все гаразд, – погладив по руці Ганну Олександрівну син. – Ти пробач мені, це виходить, я тебе довів.
– Це ти мене вибач, синку, – витираючи сльозу, пробурмотіла жінка. – Все хотіла, щоб ти собі наречену і гарну, і розумну вибрав, а виходить – вибирала як для себе. Потрібно було, по-правильному, щоб ти собі по серцю вибирав… Наталії спасибі передавай, витягла мене з того світу. Якщо так вона тобі до душі, живіть, звісно. Тільки не проси мене її донькою називати. Не можу це прийняти.
Євген тільки посміхнувся.
– Не в цьому річ, мамо. Загалом Наталя не моя дівчина.
– Як не твоя? – не зрозуміла Ганна Олександрівна.
– Ну… Така річ, мою дівчину звуть Таня. Ти її бачила, вона остання, кого я додому знайомитись приводив. Ти тоді сказала, що у неї хитрі очі, і вона обдере мене.
– Не пригадую, – сказала жінка. – А це хто така, кого ти додому привів?
– Це тітка Тані, вона працює у Театрі. Акторка, загалом. Наталя Семенівна взагалі хороша тітка, вона живе навпроти моєї квартири. Вона мене з Танею і познайомила.
– Нічого не розумію, до чого тут тітка та дівчина. Сину, годі вже крутити, кажи як є! Ти що, живеш із двома жінками?
На мить запанувала пауза, а потім Євген засміявся.
– Скажеш таке! Та просто я не знав, як тобі сказати, що ми з Танею давно разом і вже хочемо побратися, бо вона вагітна. Ось Наталя і запропонувала тебе розіграти. Сказала, що на тлі старшої нареченої, ти будеш рада Тані…
Ганна Олександрівна схопилася за бік. Євген захвилбювався, що мамі знову стане погано.
Але натомість вона лише зітхнула і з її очей потекли сльози.
– Синку, ну ти даєш. Хіба можна так з матір’ю… Чи мало що я там сказала колись, жити вам. Ну, ви даєте, правда…
***
Через тиждень Ганну Олександрівну виписали додому, і вона відразу заявила, що хоче познайомитися з Танею, справжньою дівчиною Євгена. І хоча Євген не хотів більше хвилювати матір, вона наполягла на своєму. Дівчина, що прийшла в гості, виявилася мініатюрною білявкою з небесно-блакитними очима і тихим голосом.
– Жень, ти нічого не плутаєш? Як мені могла не сподобатися така чудова дівчина? — дивувалася Ганна Олександрівна. – Не розумію…
Син тільки знизував плечима і відповідав, що їй на той час ніхто не подобався.
– Взагалі, сину, ти, мабуть, правильно придумав мене розіграти, хоч і мало не вморив. Інакше я так і не дочекалася б онуків зі своєю прискіпливістю, – усміхнулася Ганна Олександрівна і обняла Таню. – Правда, дочко?