– Мамо, це ви? – гукнула 8–річна дочка Оксанка. – Чого так довго? Бабуся щойно пішла, – запитала і одразу повідомила новини дівчинка, виглядаючи зі своєї кімнати.
– Знаю, що пішла, – відповіла Людмила.
Люда й Андрій сміялися і обтрушували сніг.
– Мамо, ну що ви як діти! – вдавано обурилася дочка. – А коли ми всі разом на гірку підемо?
– Ось у вихідні й підемо! – вирішив Андрій. – На санчатах покатаємось, так, люба, – він підморгнув дружині. – Можна на грилі сосисок підсмажити…
Люда посміхнулася і обійняла Андрія, він поцілував її в ніс.
– А ми ж так легко могли все це зруйнувати! – подумала жінка…
…Чоловік Людмили Андрій у якийсь момент виявився людиною ненадійною. Вона розуміла, що він єдиний син своїх батьків спочатку був хлопцем безвідповідальним через надмірну опіку та вседозволеність.
Однак велике кохання, що було в них, та й незапланована вагітність внесли свої корективи.
Люда з Андрієм побралися, народилася донька. Поки жили у батьків чоловіка, забезпеченням сім’ї займався його батько. Той керував невеликою фірмою, яка давала невеликий, але стабільний дохід. Однак хлопцеві хотілося самостійності – їм купили квартиру і відправили на свої хліби.
Однак Андрій не врахував, що тепер роль годувальника лягає на нього.
Люда була в декреті, а батько вирішив, що хлопчик виріс і має сам подумати про свою родину.
Де тільки Андрій не працював! Йому якраз і хотілося так, щоб грошей – більше, а роботи – менше.
Ніде більше ніж на пару місяців хлопець не затримувався. А тут ще друзі якісь підозрілі з’явилися – з ними Андрій постійно десь пропадав, повертався веселим і без грошей.
Люді доводилося на свої дитячі якось утримувати сім’ю: і поїсти купити, і памперси дитині, і харчування.
Допомагали свекри та мати Людмили – батька у дівчини не було. Батьки давно були розлучені.
Коли дочці виповнилося 2 роки, Людмила вийшла на роботу – у неї більше просто не було сил жити в таких злиднях і просити чи позичати гроші у родичів.
Зарплату платили хорошу, проте роботи було багато.
Тепер дівчина рано–вранці заводила Оксанку в дитячий садок і поспішала на роботу.
Після трудового дня забирала дитину і бігла додому. Там на неї чекала друга зміна: приготувати вечерю, прибрати, випрати, приготувати речі дочки в садок.
Чоловік після того, як Людмила вийшла на роботу, розслабився остаточно.
Він і раніше не вирізнявся особливою працьовитістю, а тут і зовсім…
Тепер він усе більше лежав удома на дивані в пасивних пошуках роботи – мовляв, переглядає оголошення, обдзвонює потенційних роботодавців…
Тільки після гучних сварок з боку дружини влаштовувався кудись.
Місяці на 2–3. І все по новому…
При цьому, якщо Андрій був удома, роботи в дружини побільшало.
Справа в тому, що мати Андрія ніколи не працювала – займалася будинком і сином.
Вона опікувала своїх чоловіків настільки, що навіть обід розігріти для Андрія було величезним подвигом.
Що вже казати про те, щоб помити за собою тарілку або застелити постіль… Так і жили. Андрій лежав на дивані і відпочивав після «трудового дня» з друзями, а Люда тягла на собі будинок та матеріальне забезпечення сім’ї.
Згодом сталося так, що Андрій надовго залишився без роботи. Ось і лежав на дивані майже пів року. Все скаржився на життя та несправедливість.
У Люди назбиралося безліч звітів на кінець кварталу.
– Андрію, я буду сьогодні пізно, – подзвонила Люда чоловікові. – Забери, будь ласка, Оксанку з садка!
– У мене свої справи, ти не могла заздалегідь попередити! – обурився чоловік.
– Не могла. Я просто не встигаю!
– Гаразд, заберу! – пробурчав Андрій.
Нарада була в самому розпалі, коли Людмилі зателефонувала вихователька Оксанки:
– Людмило Олегівно, дітей уже всіх забрали! Садок закривається через пів години. Де ви є?
– Оксанку мав забрати батько! – спробувала виправдатися Люда. – Скоро буду!
Слухавку Андрій не брав. Людмила відпросилася з наради, і під несхвальні погляди колег побігла шукати таксі.
Оксанка з вихователькою чекали на неї біля дитячого садка.
– Вибачте! – пробурмотіла Люда.
– Нічого, буває, – відповіла жінка. – Ви мене наступного разу хоча б попереджайте заздалегідь!
Андрія вдома не було. Він з’явився під ранок веселий і, не роздягаючись, ліг спати. Люда дивилася на нього і плакала: куди котиться її життя!
– У мене були свої важливі справи! – роздратовано сказав чоловік вранці.
– А ти міг мені зателефонувати, попередити! Я ж на тебе розраховувала! – не могла зрозуміти його дружина.
– Все вже сталося. Не кричи! – поставив крапку Андрій і просто вийшов з кімнати.
Останнім дзвіночком для їхнього шлюбу стало те, що з дому почали зникати гроші. Бюджет у Андрія та Люди завжди був спільним, тому жінка всі зароблені гроші складала у скриньку в серванті.
Однак грошей постійно не вистачало: тієї суми, в яку раніше сім’я цілком вкладалася, стало мало.
Люда почала записувати витрати на окремий блокнот: дебет ніяк не міг збігтися з кредитом.
Коли настав час платити за дитячий садок, жінка за звичкою відкрила папку, щоб узяти потрібну суму.
Грошей у папці не було. Люда спочатку здивувалася – може вона всю зарплату поклала в скриньку?
Однак там теж було порожньо – залишилися якісь копійки.
Жінка сіла на диван. Вона минулого тижня отримала зарплату і звично поділила її, відклавши частину у папки, а частину – у скриньку.
Люда чудово розуміла, хто взяв гроші. Згадалося, що минулого місяця вона теж не дорахувалась грошей у папці.
Тоді Андрій сказав, що вона сама не туди їх поклала, а тепер шукає крайнього. Останнім часом гроші у них взагалі якось швидко закінчувалися.
– Андрію, – вранці Люда вирішила поговорити з чоловіком. – Гроші з папки взяв ти?
Чоловік спочатку відпирався, а потім із викликом сказав:
– Так, я взяв, і що? Ти ж сама кажеш, що бюджет у нас спільний!
– Так, ось тільки останні пів року я гроші заробляю, а ти витрачаєш! Ось тобі й спільний бюджет! – виказувала йому дружина образи, що накопичилися.
– Так от як ти заспівала! Дорікати мені надумала! А хто сім’ю тягнув, доки ти в декреті була?!!
– Хто–хто, твій батько та моя мати! Ти ж ніде більше аніж три місяці не працював. А більшу частину того, що заробляв, залишав у кафе з дружками. Там, де зараз залишаєш те, що я заробляю!
– А що мені тепер – і з друзями вийти нікуди не можна! – кричав Андрій.
– Можна, любий, ось тепер тобі вже все можна!
Андрій пішов, голосно гримнувши дверима. Люда зібрала сумки і поїхала до матері того ж вечора.
Щоправда, жила та на іншому кінці міста, що дуже ускладнювало їхнє життя.
Тепер Люді довелося вставати на годину раніше, щоб встигнути завезти дочку в садок і вчасно встигнути на роботу. Начальник запізнень не любив.
Через день зателефонував чоловік.
– Людо, а ти де? Я щось не розумію, ти що речі забрала? – голос чоловіка був такий розгублений, що жінка розсміялася.
– А ти що, тільки зараз помітив? – сумно спитала вона.
– Я просто вчора пізно прийшов, заснув, прокинувся – думав, ти на роботі, а ти не прийшла ні ввечері, ні сьогодні… – звітував перед нею Андрій.
– Так я й не прийду більше, Андрійку! Не можу я все на собі тягти, сил більше немає!
Життя пішло своєю чергою. Люда, як і раніше, їздила на роботу, завозила дочку в садок. Звідти її забирала мати чоловіка. Та спочатку підтримала дочку: мовляв, правильно, навіщо такий чоловік потрібний, а потім почала гнути свою лінію:
– Доню, – промовила вона якось. – І не шкода тобі всього, що ви разом наживали?
– В сенсі? – не відразу зрозуміла її дочка.
– Квартира, меблі, техніка там усяка, – почала перераховувати Тамара Георгіївна.
– Мамо, квартиру купували батьки Андрія – вона його, Все інше наживали разом, але теж вони допомагали. Не хочу я в це вплутуватися! Зароблю собі ще!
– Але ж у квартирі ви з Оксанкою прописані, ти маєш право на половину!
– Мамо, навіть не думай! Не хочу.
Пізніше Тамара Георгіївна почала заходити з іншого боку:
– Доню, а ти не сумуєш за чоловіком? – якось спитала вона.
– Сумую! – чесно відповіла Люда. – Але жити так більше не хочу!
– Так, може він зміниться! – зраділа мати. – Ти б не поспішала, дай людині шанс!
– Матусю, я навіть на розлучення ще не подала. Тільки не поспішає Андрій щось цим шансом скористатися.
Час ішов. Вже 5 місяців жила Людмила у матері. Декілька разів заходив до них Андрій побачитися з дочкою.
Спочатку він був розгублений і сумний. Чоловік навіть просив у неї грошей у борг. Люда не дала.
Однак згодом Андрій почав змінюватися: почав усміхатися й жартувати, змінив гардероб і купив новий телефон.
Спілкувалися вони тепер як старі друзі, проте Люда розуміла, що сумує за чоловіком.
Дівчина теж зайнялася собою: з’явився вільний час, адже будинком займалася переважно мати.
Тому вона могла виділити час на відвідування спортзалу чи на манікюр.
Андрій часто їй дзвонив. То питав, де і як оплачувати комунальні рахунки, то цікавився рецептом її фірмового борщу, хоча за час їхнього спільного життя він жодного разу сам не оплачував комуналку, а приготування взагалі було для нього табу.
Чоловік став час від часу забирати Оксанку з дитячого садка, він возив їх у торговий центр і купував смаколики.
– Ти де грошей набрав? – сміючись, якось спитала Люда.
– Просто зрозумів, що настав час щось міняти, ось, вийшов на роботу! – тихо сказав чоловік.
– Ну–ну, – іронічно промовила Люда. – Десь я вже це чула.
Проте йшли місяці, а Андрій залишався на роботі. Як виявилося – хлопець влаштувався на СТО, знявши, нарешті, «корону».
А оскільки освіта у нього була підходяща, та й у машинах він розбирався добре, то швидко обріс постійними клієнтами.
Батько Андрія, побачивши, що син нарешті знайшов своє покликання, допоміг йому купити власне СТО, з тим, що чоловік поверне гроші, заробивши.
Він був мудрою людиною і розумів, що тільки так можна виховати у сина відповідальність.
І вийшло! Напевно, спрацювала стресова ситуація, і Андрій нарешті почав щось робити.
Власна справа швидко почала приносити дохід, і хлопець поступово роздавав борги і навіть залишався в плюсі.
Чоловік не раз пропонував Люді повернутися:
– Людо, я ж знаю, що в тебе нікого немає! Давай–но, повертайтеся додому! – казав він їй, зустрівши дівчину після роботи.
Однак жінка не поспішала знову повірити своєму чоловікові…
…Люда прийшла з роботи, перевдягнулася й одразу побігла на кухню. Вона наварила цілу каструлю зеленого борщу і задоволена собою розлила його в три тарілки.
– Мамо, Оксанко, ходіть вечеряти! – покликала вона матір з донькою.
Вони повечеряли, ще трохи подивилися телевізор і повкладалися спати.
Люда вже давно спала, коли голосно задзвенів її телефон. Крізь сон жінка намацала слухавку.
– Так, я слухаю, – сонно відповіла вона.
– Це Людмила Іванчук? – запитала якась жінка у слухавці.
– Так, це я, – у Люди сон як рукою зняло. – А що сталося?
– Ваш чоловік, Андрій в лікарні… Він їхав машиною і…
Люда слухала, що їй говорять і не вірила своїм вухам…
Люда серед ночі поїхала в лікарню. Сльози котилися з її очей – що буде далі? Вона зрозуміла, як сумувала за своїм недосконалим чоловіком, як їй його не вистачало.
У лікарні Люда зустріла батьків Андрія.
– Дочко! – розплакалася, обіймаючи її свекруха.
Вони ставилися до Люди так само, як і тоді, коли вони жили разом з Андрієм.
Дівчина теж щиро любила та поважала батьків чоловіка.
Андрій отямився. Біля нього сиділа Люда, акуратно поправляючи подушку.
– Ох, – видихнув хлопець. – Це справді ти, а я думав, що мені все наснилося!
– На жаль, це не сон! Тебе ж могло не стати! – м’яко дорікнула чоловікові дівчина.
– Пробач мені, кохана, – раптом сказав чоловік.
Серце в Люди стрепенулося.
– Я тебе давно вже вибачила! – тихо сказала вона.
Андрій швидко став на ноги і повернувся додому. З ним повернулися Люда з Оксанкою. У них, як і раніше, був спільний бюджет, але тільки чоловік сказав жінці половину своєї зарплати відкладати окремо.
– Відпочинок, басейн, шопінг, – перераховував він. – Подивися, які гарні слова! От і витрачай гроші на щось для себе! А можеш взагалі не працювати – тепер настала моя черга забезпечувати нашу родину!
Нещодавно Андрій відкрив ще 2 СТО, і планував і надалі розширюватися.
…Відпочинок на природі пройшов чудово. Вони пили гарячий шоколад із термоса, смажили сосиски на мангалі… Андрій із Оксаною каталися на санчатах, чоловік хотів покатати і Люду, але вона м’яко відсторонилася:
– Ні, любий, це може йому нашкодити!
– Кому йому? – не зрозумів чоловік.
– Нашому майбутньому малюкові! – усміхнулася дружина.
Андрій підхопив дружину на руки і закрутив, як пушинку.
– Ось таке воно – нове життя зі старим чоловіком! – сміялася Люда…