Дід Петро сумував на лавці. Все своє життя віддав дітям, а вони навіть не привітали його з днем ​​народження… – Та де їм – сини в місті, дружини, діти, де їм до старого, – заспокоював він себе. А в самого було тяжко на душі. Он і двір весь заріс бурʼяном, паркан весь розвалився, дах на домі тече. А діти й ремонтувати не хочуть. З сумним настроєм дід Петро вирушив у сільський магазин

Дід Петро сумував на лавці. Все своє життя віддав дітям, а вони навіть забули привітати його з днем ​​народження.

-Та де їм, сини трудяться в місті, дружини, діти, де їм до старого, – заспокоював себе він.

А в самого тяжко було на душі. Он і двір весь заріс кропивою, паркан весь розвалився, дах на домі тече, що й казати одному йому не впоратися. А діти й ремонтувати не хочуть, кажуть, що їм цей будинок і не потрібний зовсім, а на батьків вік вистачить.

З сумним настроєм дід Петро вирушив у сільський магазин, хліба купити та побазікати з продавщицею Оленкою.

Дуже вже подобалася йому Оленка, ровесниця його синам, жвава та енергійна, вона завжди вітала діда.

Захоплювався, що вона повернулася з міста доглядати за матір’ю, а його діти навіть не можуть навідати…

-Дідусю, як добре, що ви прийшли! – радісно змахнула руками Оленка, – сиджу і відійти не можу! Посидьте тут годинку, а я додому і назад, щось за маму переживаю! Я миттю, – вже за порогом крикнула дівчина.

-Та й чом би не посидіти, добре діло не зробити, – взяв табурет і вийшов на вулицю, – покупців тут мало, та й то місцеві.

Минуло вже більше години, Петро захвилювався, чи все там добре у мами Оленки. Вставши з табурету, дід почав вдивлятися, хтось їхав до магазину. До ґанку підкотила троє підлітків на велосипедах, кинувши їх на траву, хлопці зайшли до магазину.

-А де продавщиця, – нахабно запитав один із старших.

-Я тут головний! – як міг дід Петро надав своєму голосу твердості та строгості.

Помітивши, що дід їм не завада, хлопці почали кидати в рюкзак що попадеться, банки з кількою, пакет із цукерками, прихопили пару батонів.

-А платити, хлопці? – жалібно крикнув дід хлопчакам.

-За все вже сплачено!

Хлопчаки взяли велосипеди і швидко поїхали.

Дід Петро важко сів на табурет. Йому стало недобре…

Коли прийшла Оленка, від побаченого остовпіла, але швидко взяла себе в руки і викликала швидку.

Дід Петро вже прийшов до тями, і збирався додому, але лікарка не відпустила його.

Тиждень дід Петро пролежав з серцем. Все обійшлося. Він уже рахував і хвилини до виписки, дуже йому не подобалося не вдома, дуже хотілося в свій старенький будинок.

Але коли приїхав додому, дід Петро не впізнав свій дім.

-Зовсім, вже дід, чи що, – подумав старий. – Не туди прийшов?

-Та ні, ніби і лавка моя, і кіт Васька біля паркану.

Виявляється, що Оленка знайшла тих самих хлопчаків, вони жили в сусідньому селі.

Їх батьки одразу віддали їй борг за продукти, які їхні діти взяли з магазину. Дуже вибачалися.

Але дівчина так швидко не хотіла здаватись.

-Що ж тільки батьки мають відповідати? Ось нехай і хлопці відпрацюють, щоб їхнє сумління чисте було, а то пішли проти старості молодістю. Ось нехай і покажуть свою надмірну силу в іншому місці.

За тиждень було скошено траву навколо будинку, старий паркан підлагодили, пофарбували у яскравий синій колір. Дах у місцях, де протікало, заклали шифером. Один із підлітків Вітька, найстарший, за своєю ініціативою на заощаджені гроші пофарбував і весь будинок.

Дід Петро розплакався, для нього ремонт був великим сюпризом.

Увечері відвідати його прийшли Оленка, хлопці та їхні батьки. Дід Петро не міг довго сердитись, він не зміг встояти перед сльозами матері та вибаченнями хлопчаків.

-Все добре! Чого тільки в житті не буває, крізь сльози засміявся дід Петро. – Головне, що хлопці зрозуміли все і більше такого не повторять! А я ще міцний виявився!

Усі засміялися, а кіт Васька вимогливо зам’явкав, адже так смачно пахло зі столу…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.