Того дня Олена з Ігорем прийшли у школу на дитячу виставу сина. Але то він, то вона постійно виходили за двері – постійно дзвонили з роботи. Як тільки все закінчилося, Ігор поцілував Олену і швидко втік, а вона залишилася чекати Андрія. Пройшло вже 15 хвилин, а його все не було. – Ну і де він? – Олена набрала номер його телефону – відповіді не було. – Він же чудово знає, що мені треба на роботу! Вона зітхнула і зайшла в роздягальню. Її син сидів на лавці і плакав

-Оо, дівчата, дивіться, Олена прийшла! – вигукнула Марина.

-А ми думали прийдеш чи ні, – спокійно сказала Соня.

-Ну і скільки цього разу у тебе вільних хвилин? Минулого разу, пам’ятається, було 20 хвилин, – запитала з посмішкою.

-Сьогодні – тридцять хвилин, – Олена посміхнулася. – Ну, розказуйте, як у вас справи!

І подруги загомоніли. Кожна хотіла поділитися з Оленою шматочком свого життя.

Олена сперлася на спинку крісла в кафе і насолоджувалася цим гомоном. Вона дуже любила своїх подруг.

-Підеш з нами ввечері у кіно? На пʼяту годину, – запитала в Олени Марина.

-Ее, ні. О пʼятій я точно не зможу…

-Та ми так і знали, – сказала Марина. – Це тільки ми можемо на роботі відпроситись, ти не можеш, інакше без тебе там все розвалиться.

Олена відкрила рот, щоб щось сказати, але в цей момент її телефон задзвонив.

-Ну все, дівчата. Мені пора. Рада була вас бачити.
Вона всім усміхнулася і пішла до виходу. Потім вона сіла в машину і поїхала на роботу, хоч і була субота.

Насправді Олені дуже подобалося її життя: постійний поспіх, постійні дзвінки, цілодобове вирішення питань, щільний графік.

Вона відчувала себе у всьому цьому як риба в воді.

При цьому Олена була одружена і у неї був син.

-Як же ти все встигаєш? – частенько запитували її знайомі та друзі.

Олена знизувала плечима і починала пояснювати їм, що по дому їй допомагає іноді одна жінка, їжу вона замовляє, а з сином робить уроки репетитор.

А вона, Олена, займається лише роботою. І все це вона може собі дозволити, бо багато, навіть можна сказати, що дуже багато заробляє.

-Інші просто не хочуть працювати, тому і не мають того, що є в мене, – думала Олена.

До речі, її чоловік, Ігор, був таким же, як і вона – багато працював і багато заробляв.

-Моє життя – ідеальне! – казала собі Олена щодня, перш ніж заснути.

Але в неділю ідеальна картинка її світу раптом просто розвалилася.
Вся справа в тому, що в неділю у школі був виступ її сина. І Олена й Ігор звичайно ж були на виступі, але то він, то вона постійно виходили із зали, щоб відповісти на дзвінки.

Як тільки дитяча вистава закінчилася, Ігор поцілував Олену в щоку і швидко втік, а Олена залишилася чекати на сина.

Пройшло 5 хвилин, 10, 15…

-Ну і де він? – Олена почала сердитися. Вона зазирнула у роздягальню, але сина там не було. Тоді вона набрала номер його телефону – відповіді не було.

-Він же чудово знає, що мені потрібно на зустріч! Я ж говорила йому про це!

Олена спустилася вниз.

-Олено Володимирівно, Андрій ще не спускався, – сказала вчителька сина. – Напевно в туалет пішов.

Стрілки проповзли ще 5 хвилин, а потім ще…

-Алло! Володю, я затримаюся трохи… Та ось сина чекаю… Що?! Сам впораєшся? Можна не приїжджати? Ну добре…

Олена поклала слухавку. Потім озирнулася на всі боки і зрозуміла, що залишилася в приміщенні одна. Вона зітхнула і знову піднялася в роздягальню.
Вона відчинила двері і побачила Андрія, який сидів на лавці.

-Ти де був? – спитала вона його спокійним голосом, хоч у душі в неї все клекотіло.

-У туалеті був, – відповів Андрій не дивлячись на Олену.

-А чому сидиш тут і не переодягаєшся?! Хіба ти не знаєш, що мені потрібно на роботу? І я вже спізнилася на неї! Я ж казала тобі! – Олена мало не кричала.

Андрій повернув до неї своє обличчя, і Олена побачила, що він плаче. Вона розгубилася… Андрію було 7 років і Олена взагалі ніколи не займалася його вихованням.

Поряд з ним з 6-ти місячного віку була няня і вона не уявляла, що їй зараз робити… До цього моменту він був завжди ідеальною дитиною.

-Мамо, невже ця робота важливіша, ніж я?! Скажи, чи ти мене взагалі любиш? – запитав Андрій і заплакав.

-Андрійку, ну звичайно я тебе люблю, – Олена підійшла до нього, сіла поруч і обережно, напевно перший раз у житті, притягла до себе. – І звичайно ж ти важливіший, ніж робота.

-Так? А чому і ти, і тато постійно виходили із зали? Чому? Чому тато поїхав і ти теж збираєшся?

-Це були важливі дзвінки. Я не могла на них не відповісти.
Тут у Олени знову задзвонив телефон. Вона здригнулася і глянула на Андрія, а Андрій підвів на неї очі й очікувально дивився. Телефон все дзвонив і дзвонив.

А мати та син дивилися один на одного.

-Іноді я хочу просто взяти та вимкнути ваші телефони. Щоб ви звернули нарешті на мене увагу! Ви йдете рано, приходите пізно. Завжди зайняті.

-Але у тебе все є! Тобі достатньо тільки сказати і ми відразу тобі купимо…

Андрій хмикнув.

-Хіба мені все це потрібне? Мені потрібні ви: ти та тато. А ви не звертаєте на мене уваги, ніколи не цілуєте мене, не обіймаєте, не гуляєте та навіть не розмовляєте. Я для вас просто зручний предмет, який повинен робити те, що бажаєте ви. І я роблю, як ви хочете в надії отримати від вас хоч трохи батьківського тепла!

Олена подивилася на сина – нічого собі як розмовляє, але ж йому всього 7.

І тут вона подумала, що він правий. Адже вона дійсно цікавиться всім чим завгодно, але ніяк не сином.

-Андрій… Ти знаєш, я шкодую…

А що ще вона могла сказати йому?!

-Ось дивись.

Олена взяла і вимкнула телефон.

-А тепер перевдягайся. Я чекаю на тебе внизу і ми підемо з тобою туди, куди ти скажеш.

І вона поплескала сина по плечу.

А потім вони гуляли у парку, їли морозиво, син ділився з нею своїми думками, щось питав, Олена відповідала. І до кінця прогулянки зрозуміла, що зовсім не знає сина, але дуже хоче пізнати. Ну а після приходу додому вони грали в різні настільні ігри.

Телефон Олена увімкнула лише пізно ввечері і думала, що там буде шквал дзвінків, але ні – було лише кілька.
Олена подумала, подумала і не стала передзвонювати.

У понеділок Олена прийшла на роботу зовсім іншою людиною. Чомусь вона почала дивитися на всю цю метушню трохи збоку і в неї зникло бажання викладатися на 100%.

Її помічниця принесла їй план справ на сьогодні. І вона несподівано розподілила свої справи між своїми співробітниками, а сама повільно пила каву, дивилася у вікно, крутилася на своєму стільці.

І виявилося, що підлеглі цілком нормально впоралися із завданнями Олени.
О шостій вечора Олена відключила телефон, вийшла з кабінету, попрощалася з усіма та пішла додому. І… Знову все пройшло нормально. Так, звичайно, якісь термінові питання були, але до ранку вони могли почекати.

Наступного дня було теж саме. І наступного дня теж.
Так пройшов тиждень, другий, третій.

-Ось як так, я взагалі нічого не роблю. Взагалі абсолютно! Навіть на переговори можу відправити свого заступника, а нічого не станеться. Навпаки, показники все кращі і кращі. Не розумію… – Олена йшла повз співробітників до свого кабінету і розмірковувала.

Олена увійшла до свого кабінету і машинально сказала секретареві, щоб та принесла каву.

-А може чаю? Що ви бажаєте більше? – запитала та.

-Я? – здивовано запитала Олена і раптом замислилась: а що насправді вона хоче? Чому завжди замовляє каву? Тому що так треба? Тому що вона вважає, що кава допомагає прокинутися? Та вона ніколи не питала себе, що саме вона, Олена, зараз хоче.

Олена прислухалася до себе.

-Знаєш що… Принеси мені краще води, – зрештою сказала вона.

Вона зайшла до кабінету, сіла за свій стіл, швидко переглянула список справ, розподілила їх між своїми підлеглими. І все… Що робити після цього вона не знала. Якби вона була вдома, то покликала б сина і вони пішли б гуляти чи щось би приготували. Останнім часом вона надолужувала втрачене і намагалася проводити з ним якнайбільше часу. А тут? Що тут робити? Нудьга!

І що робити далі? Спати чи що? А може почати вивчати щось? Ну звичайно! Але що? Що мені подобається? І Олена почала писати список.

Цей список вона старанно писала до обіду, але від сили пункти 3 записала.

-Хм… не густо, – подумала вона і пішла на обід. Олена знову йшла повз співробітників і до неї долинали розмови. І всі розмови були про хобі і про те, як вони люблять цим хобі займатися.

-Так дивно… Вони ніби читають мої думки. Про що я думаю – про те вони говорять, – подумала Олена.

-Олено Вікторівно! – це директор наздогнав її. – Олено! Це приголомшливо! Така сильна концепція просування та таке колосальне зниження бюджету! Ти геній.

-Дякую, Володю! – відповіла Олена.

Вони знали один одного вже багато років і давно перейшли на «ти”.

Після обіду Олена знову не знала чим зайнятися і була рада, що нарешті настала шоста. Олена відключила свій телефон і вирушила додому.

Так пройшов місяць, пролетів другий, третій, четвертий.

Олена відчувала себе на роботі, як у клітці. Це ж так непросто отак сидіти цілий день у чотирьох стінах!

По вівторках та четвергах Олена зазвичай ходила до тренажерної зали займатися. Але цього разу вона дивилася на розклад і прислухалася до себе: куди вона справді хоче? І внутрішній голос їй шепотів: Йога… Йога…

І Олена пішла.

-Олено Вікторівно, ви напевно переплутали зали. Тут зараз йога буде, – сказала їй інструкторка з тренажерного залу.

Олена посміхнулася:

-Ні, я не помилилася. Я справді хочу піти на заняття з йоги.

Вона сходила на одне заняття, на інше і їй сподобалося! Сподобалося саме тим, що не треба нікуди поспішати.

Після чергового заняття, Олена підійшла до інструктора і запитала:
-Я вирішила, що хочу викладати йогу. Десь можна пройти курси?

-Звісно.

-Володю, привіт! – Олена зазирнула до кабінету директора. – Можна?

-Звичайно, заходь.

Олена сіла навпроти.

-Володь. Ми з тобою давно знаємо один одного. Отже – я хочу піти…

Олена побачила, що Володимир посміхнувся:

-Що, набридла гонка?

-Так ні. Набридло те, що за цією гонкою я втратила себе. Я зовсім не знаю себе. Я не знаю що я хочу, що люблю, я не живу, я бігаю в цьому колесі успішності.

-Розумію.

-Вже багато місяців я не роблю нічого.

-Робиш. Ти керуєш людьми, ставиш їм завдання, даєш мега ідеї.

-Ну це так. Звичайно. Але я хочу іншого.

-Я знав, що це колись станеться.
-Ти відпустиш мене?

-А хіба я можу тебе втримати? – здивувався Володимир. – Зробімо так. Ти залишишся у нас консультантом і будеш 2 рази на місяць приходити та оцінювати наш стан справ на ринку та давати рекомендації. Згодна?

Олена була приголомшена: а що так можна було?

-Звісно. Я згодна!

-Тоді порекомендуй кого взяти на своє місце зі своїх і передавай справи. До речі, а чим ти збираєшся займатись?

-Я? Поки що збираюся стати інструктором з йоги, а потім подивимося.

Олена пішла. А Володимир ще довго думав: ось як так можна піти з керівної посади із величезною зарплатою та стати інструктором з йоги?! Як?

Олена сиділа на кухні і повільними ковтками пила каву.
Прокинувся чоловік і почав збиратися на роботу.

-А ти що так рано прокинулася? – запитав Ігор.

-Просто так захотілося.

-А ти на роботу не збираєшся?

-Ні. Я тепер ходжу на неї двічі на місяць.

Ігор глянув на дружину нерозуміючим поглядом:

-Як це двічі на місяць?

Потім він перевів погляд на годинник:

-Добре, потім розкажеш. Я запізнююсь.

І швидко вийшов із квартири.

Олена дивилася на свого чоловіка і посміхалася: вона ж також була такою ж. На першому місці робота, та й на другому місці теж робота і скрізь лише одна робота. Більше гроше і більше. А навіщо вони потрібні, якщо і так все є?

-Та це просто гра така: зароби якнайбільше. Він, як і я раніше, тікає таким чином від реальності, – відповіла вона сама собі.

Був літній день. Олена покликала своїх друзів та родичів на дачу, на свято. Усім було весело і тільки Ігорю постійно дзвонили клієнти, співробітники, керівництво.

-Не розумію, чому тобі ніхто не дзвонить? – запитав він Олену.

-А що тут незрозумілого, – Олена посміхнулася. Вона взяла із рук Ігоря телефон. – Ось дивись. Треба просто натиснути цю кнопку і дзвонити більше ніхто не буде.

І Олена просто відключила телефон та кинула його в ящик столу.

-Олено, та ти що? А раптом там щось станеться? – захвилювався Ігор.

-Не станеться. Повір мені. Там чудово все зроблять і без тебе. А ти хоч раз розслабишся і проведеш час із сином та дружиною. Це важливіше, ніж усі твої справи. Пішли?

Ігор вагався.

-Ігоре, може настав час закінчити працювати на знос і почати просто жити? Ну ти йдеш?

Ігор підійшов до Олени, взяв її за руку:

-Йду! – сказав він.

Свято було в самому розпалі. Андрій сидів за столом абсолютно щасливий. До нього підсіла бабуся.

-Андрійку, як у тебе справи?

-Бабусю! Чудово! Я дуже щасливий.

-Ну я ж казала, що все налагодиться.

-Так, ти дала мені чудову пораду: говорити батькам те, що я дійсно думаю і відчуваю і що я хочу, а не те, що вони хочуть почути від мене.
-Так маленький мій, і тоді одна розмова викличе ланцюжок подій.

-Так і вийшло, бабусю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.