Черга в магазині так і гула: – Чули, що Олеся з сусідом своїм любов крутить, так очима і блискає, як Андрія Петровича побачить. У купальнику кажуть, картоплю полола влітку, любов говорять. – Не розказуйте вже тут, не додумуйте! Йому ж під 70, а їй 32 навіщо він Лесьці? Вона в два рази молодша… Та правду знали тільки вони двоє

Маленький сільський магазинчик навпроти сучасного супермаркету був переповнений. Черга вишикувалася від прилавка до самих дверей. Але це нікого не зупиняло, і новий покупець заходив, підпираючи чергу всередину.

-Дівчата! Давайте щільніше, мені скупитися треба, – вимагав від жінок, які стояли попереду, Іван Карпенко.

-Куди ти тиснеш, куди притираєшся? Не бачиш, народу купа? Іди он в супермаркет.

-Так там же нічого натурального нема, – відповідав чоловік, переступаючи з ноги на ногу.

-А у Олесі яке? Таке ж саме.

-Таке та не таке. І дешевше.

-Що правда, то правда, все дешевше.

Друга частина черги, що була ближче до прилавка, теж без діла не стояла. Язиками всі любили почесати. Шум стояв і гам. Продавчиня покрикувала, але даремно. Черга тільки ставала більше, а зауваження відволікали.

-І я, жіночки, чула, що Олеся з сусідом своїм шури-мури крутить, так очима блискає, як Андрія Петровича побачить. У купальнику кажуть, картоплю полола влітку. Не просто так же він їй цей сарайчик допомагав будувати, любов говорять.

-Не меліть нісенітниць, не збирайте домисли. Свічку не тримали, що говорити даремно? – втручалася Оксана, – йому під сімдесят, навіщо він Лесьці? Вона в два рази молодша за нього.

У невеликому приміщенні, в самому кінці ділянки приватного будинку розташовувався магазин “Олеся”.

Власниця магазину, вона ж за сумісництвом і продавець, і бухгалтер, і водій, все в одній особі, Олеся, відкрила магазинчик біля свого будинку недавно. Сама бувала в місті і на оптових базах, сама закуповувала продукти або те, що просили придбати односельці.

Привозила додому, порівнювала ціни в інших магазинах і продавала дешевше. Торгівля йшла жваво, вдень ​​привезе – до вечора вже замовлень знову на два зошитових листка. Син допомагав. Після уроків приходив і вів записи в зошиті або подавав товар покупцям, поки мати розраховувала.

Олеся повернулася в село в минулому році. Для всіх версія повернення була дуже поважна: доглядати за слабою матір’ю. Але справжня причина була куди банальніше: Олеся розлучилася з чоловіком після дванадцяти років шлюбу, зібрала речі і разом з десятирічним сином переїхала до матері.

Проблеми в сім’ї, а після і розставання з людиною, яку вона любила, лягли тягарем. Леся ніби застигла в часі і просторі. Їй хотілося нити і нити. Зміна місця проживання не допомогла пережити розлучення. Але вона дивилася на сина і матір, яким була зараз потрібна, як ніколи, вставала і йшла варити, прати, поратися по господарству – робота затягувала, затягувала не тільки зовні, але і лікувала внутрішні переживання.

У місті Леся працювала продавцем. У селі ж всі місця по її спеціальності були зайняті. Інша робота була, але платили копійки, і сенсу пропадати весь день на заробітках було для жінки безглуздям. По весні вона засадила весь город і посилено доглядала урожай, якого повинно було вистачити на всю зиму.

По праву руку від старого будиночка матері Лесі стояв добротний, обшитий сайдингом, будинок Андрія Петровича. Цієї зими не стало його дружини, Любові Сергіївни. І Андрій Петрович став танути на очах. Навіть у двір перестав виходити.

Весняний мокрий сніг пройшов вночі. Він ліг всюди, де міг втриматися, важкої кіркою. Дороги нагадували каток, а дерева тріщали під вагою льоду.

Одна ялина біля паркану, не витримавши такої погоди, зігнулася і надломилася, перекривши доріжку до будинку. Олеся вийшла на ґанок і, побачивши дерево перед хвірткою, вперла руки в боки.

-Тааак. Цього ще не вистачало, – сказала вона вголос і пішла в сарай шукати інструмент. А після згадала, що у сусіда точно є пилка. І цим інструментом, здається, буде простіше вирішити проблему.

-Андрію Петровичу! – покликала Олеся, постукавши в двері. Двері були відчинені, і вона увійшла в будинок. Бруд і неприємний запах зустріли гостю замість сусіда. Леся здивувалася. Сусіди завжди були людьми люблячими порядок і чистоту.

-Андрію Петровичу, – знову покликала Олеся і пройшла на кухню. Гори брудного, засохлого посуду стояли всюди. Крихти, упереміш з картопляним лушпинням, заполонили раковину великою гіркою.

Олеся зняла куртку і поклала в коридорі. На шляху до раковини вона торкнула піч. Холодна. Заглянула в кімнату. Чоловік лежав на дивані і дивився на сусідку.

-Андрію Петровичу, здрастуйте, а дайте пилку, у мене ялинку зламало біля огорожі.

-Нема пилки, – відповів сусід і відвернувся до стінки.

Олеся підійшла і сіла поруч.

-Як же немає. А в сараї?

-Тобі треба, ось сама і візьми.

-Е, ні. Ви господар, ось і дайте.

-Мені не треба, тобі потрібно, бери сама, – відповів, не повертаючись, сусід.

Завжди усміхнений і веселий чоловік зараз не був схожий на себе.

-Як знаєте, потім не питайте, якщо пропаде що.

Сусід не відповів, а Леся пройшла на кухню, зібрала з раковини лушпиння і сміття, склала в пакет. Підібрала сміття на підлозі і поставила його біля дверей. Відкрила дверцята печі і взяла кочергу.

-Не чіпай! – сказав Андрій Петрович.

-Холодно ж, змерзнете.

-Мені все одно. Іди за пилкою, або не потрібна вже?

Леся накинула куртку і, захопивши мішок c сміттям, вийшла на вулицю.

Вона довго возилася з інструментом біля дерева, що впало, крутилася, голосно пихкала і тягала ялинку туди – сюди, намагаючись відламати. Але дерево, немов на гумці, поверталося назад. Сира деревина не піддавалася. Леся сіла на ялинку і підперла руками голову.

-Відійди, – почула вона голос за спиною.

В одній сорочці, без шапки до неї підійшов Андрій Петрович і взяв пилку.

Пилка зойкнула кілька разів під вагою впевненою чоловічої руки і розділила надламаний стовбур навпіл. Леся, як маленька дівчинка, була рада, що відбувається і заплескала в долоні.

Сусід же, не звертаючи уваги на радісні крики Олесі, струсив тирсу з пилки і відсунув ялинку до паркану.

-Дякую, Андрію Петровичу, щоб я без вас робила!

-Що, що, чоловіка б попросила. Коли з відрядження повернеться?

-А не повернеться. Розлучилися ми. Нікому мені допомагати.

Андрій Петрович тільки й промовив.

-А-а-а-а, – і пішов додому.

На наступний день Олеся почула перед будинком стукіт. Вона виглянула у віконце та побачила сусіда, який рубав ялинку. Син Василько крутився там же, допомагаючи чоловікові.

Увечері, закутавши велику тарілку зі смаженими пиріжками, Леся віднесла сусідові.

Звільнила заставлений стіл, витерла його і, поставивши тарілку, заявила:

-Посуд завтра заберу. Принесу борщ, – і вибігла з будинку, щоб сусід нічого слідом не встиг сказати.

Тільки зараз Олеся зрозуміла, що без сторонньої допомоги Андрій Петрович не зможе повернутися до нормального життя. Вона згадала себе кілька місяців тому і зрозуміла, що б*ль буває різна і щоб пережити її і усвідомити потрібен час, кому більше, кому менше. Але упускати момент повернення до соціуму не можна. Андрію Петровичу потрібна була допомога.

Діти його, син і дочка, жили далеко, бували у батьків рідко. Після того, як не стало матері, взагалі ні разу не приїхали провідати батька. У всіх своє життя, сім’я, турботи.

Наступного дня Олеся принесла борщ. Поставила невелику каструльку на стіл і, взявши свою порожню тарілку, швидко вискочила за двері.

Пиріжки були з’їдені і стіл був чистим – це здалося Олені хорошим знаком. Дні побігли, швидко відриваючи листки календаря. Леся і Андрій Петрович стали спілкуватися більше. То вона попросить допомогти, то вже він сам пропонував щось зробити по дому.

Увечері сядуть на ґанку. Олесі Андрій Петрович розповідав про Любу, добро так дружину згадував, ласкаво; сусідка йому на чоловіка свого скаржиться або цікаве, забавне згадає. Ось і вийшло, що один одному на кшталт психолога.

А ближче до весни обмовилася Леся, що хоче намет поставити за городом, та організувати свою справу: привозити товари і продавати. Андрій Петрович і запропонував з цегли, що у нього на городі лежить зробити будиночок – магазинчик. Так і з’явився магазин “Олеся”.

Дочекавшись своєї черги, Іван Карпенко, трохи нахилившись до продавчині і підморгуючи, раптом запитав:

-А підемо може Лесю в кіно?

-Навіщо ти їй, вона постарше любить, – сміялась черга.

-Тихіше, язик у вас без кісток. Їй 32, а йому під 70, – кричала жіночка в черзі, вже збираючись виходити з магазину.

-Мені Андрій Петрович замість батька! – відповіла Олеся так, щоб усім було чути, – приходь, Іване, до закриття, сходжу з тобою в кіно, давно не була.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.